Попри всі негаразди й складність нинішнього життя звичайна радість і задоволення від неї — поруч. Просто треба озирнутися й знайти для неї причину. А це насправді нескладно. Ось у затишному тінистому парку літнього дня закохані ніжно дивляться одне на одного, в їхніх очах — уся щирість почуттів, молодості й щастя разом, яке чекає їх попереду. Ось пара сивочолих, але все ще закоханих, вони пройшли, тримаючись за руки, крізь усе життя, а світлих почуттів та ніжної турботи не розгубили. Ось біжать наввипередки малята — усміхнені, яскраві, як метелики. Їх радість істинна, пізнання світу й цікавість усього, що поряд, мимоволі малюють на обличчі кожного посмішку. Поряд з ними — їхня мама, горда своєю малечею. Такою її створив Всевишній — люблячою й турботливою про діток, подарувавши водночас невимовне щастя бути мамою. То її радість і материнське щастя, то її майбуття і старість.
Попри всі негаразди й складність нинішнього життя звичайна радість і задоволення від неї — поруч. Просто треба озирнутися й знайти для неї причину. А це насправді нескладно. Ось у затишному тінистому парку літнього дня закохані ніжно дивляться одне на одного, в їхніх очах — уся щирість почуттів, молодості й щастя разом, яке чекає їх попереду. Ось пара сивочолих, але все ще закоханих, вони пройшли, тримаючись за руки, крізь усе життя, а світлих почуттів та ніжної турботи не розгубили. Ось біжать наввипередки малята — усміхнені, яскраві, як метелики. Їх радість істинна, пізнання світу й цікавість усього, що поряд, мимоволі малюють на обличчі кожного посмішку. Поряд з ними — їхня мама, горда своєю малечею. Такою її створив Всевишній — люблячою й турботливою про діток, подарувавши водночас невимовне щастя бути мамою. То її радість і материнське щастя, то її майбуття і старість.
Але такі мої думки перервалися з появою поряд двох зовсім юних дівчат. Вони розмовляли, когось лаяли, проклинали… І тут я почула: “Ні! Нізащо! Я його ненавиджу і цю дитину, що в мені! Народжу, бо пізно дізналася… воно вже причепилося. Залишу в пологовому будинку, бо зіпсує мені життя…”
Я повернулася до дівчат, вони одразу схопилися й побігли до веселої компанії хлопців та дівчат, котрі з’явилися на парковій алеї.
Ще довго я сиділа на лавочці і з голови все не йшли ті страшні слова юної дівчини, згадувалися життєві ситуації, які бачила на своєму шляху. У вухах звучало: “Мамо! Матусю! Ненечко дорога! Приголуб та підтримай!..” Саме так могла б тій дівчинці колись сказати тепло й любляче її ще ненароджена дитина. А вона сама хоче позбавити себе такого щастя. Кинути свою кровинку на чужих людей у пологовому будинку. Як кинути? Чому зректися своєї дитини? А може, це найбільше щастя, що чекає тебе у житті?! Може, Бог послав тобі її народити, виростити і побачити себе й дитя серед людей щасливих!
Згадалася одна історія. Я — молода вчителька, вийшла заміж і народила дуже бажаного сина. Яке то було щастя — взяти його вперше на руки й притулити до грудей! До глибокої старості я відчуваю той щасливий дотик рідного маляти, те щастя матері! Разом зі мною в школі працювала молода красуня Руслана. Весела, життєрадісна, професіонал своєї справи. І кохання своє зустріла. Та не було воно взаємним і щирим, бо коли Руслана завагітніла, Геннадій виїхав з села далеко-далеко, щоб його не можна було навіть знайти. Руслана поділилася зі мною таємницею, але вже все спланувала: коли прийде час, поїде в обласний центр народжувати і там у пологовому будинку залишить маля, а сама втече, аби не згадувати більше про це, як про страшний сон. Як не вмовляла я її поділитися з батьками — вона не хотіла.
Йшли дні. Руслана не прийшла на роботу. Я — на попутний транспорт і в обласний центр. Знайшла її в пологовому будинку №3, де вона вже народила дівчинку. Довелося ситуацію розповісти головному лікарю. Ми разом із ним вмовляли Руслану не робити запланованого. І ось він змусив її погодувати маля, сталося диво: від рідної кровинки молода мама вже відмовитися не змогла. Підключили ще й її батьків, вони приїхали за 75 кілометрів забирати доньку й онуку. Все закінчилося добре.
Минали роки… Я давно вже не в школі, а працюю в дитячій кімнаті міліції. Під двері райвідділу підкинули хлопчика років чотирьох. Відвожу його у дитячий будинок, стоїмо на автобусній зупинці. Раптом відчуваю на собі чийсь погляд — Руслана! Поряд із нею — її красива копія, небажана донька. Більше дітей у Руслани не було, а долю свою знайшла одразу ж після народження донечки, яку, до речі, назвала моїм іменем. Чоловік дуже Галинку любить, пишається, адже його прізвище часто звучить в інституті — донька розумниця, уже в аспірантурі вчиться… Подивилися ми з Русланою в очі одна одній і подумали, мабуть, одне й те ж: “А що було б, якби вона залишила отаку красуню-розумницю там, у пологовому будинку?..” А мені вона, задумавшись, сказала: “Розшукай, Галю, маму цього хлопчика і знайди для неї чудодійні слова — такі ж, як і мені тоді в пологовому, аби його мати-зозуля також була щасливою!”
Забіжу наперед і скажу, що маму Ігоря, а так звали хлопчика, ми знайшли. Він, щоправда, вчився у школі-інтернаті, але на вихідні завжди їздив додому, до мами. Нині він — прекрасний батько трьох дітей, працює трактористом. А мати? Дякує Богу, що послав їй тоді розум і вона зуміла виростити гарного й доброго сина, діждала невістки, онуків. І ніколи в родині не згадують той її необачний вчинок.
…У відділ міліції прийшло повідомлення, що розшукується молода жінка, яка народила дівчинку й залишила немовля в осілих циган, аби забрала дитя протягом трьох днів. Та не одумалася мати й через вісім місяців. Терпець цигана увірвався, бо мав своїх семеро дітей. Шукати молоду маму довго не довелося, бо як тільки я побачила дівчинку, то одразу розгледіла схожість з однією з легковажних місцевих дівчат, яка була на нашому обліку. Міліціонери провели роботу з бабусею маляти, з її мамою і… рідні забрали дитину. І знову малечу назвали Галиною, а в церкві я стала її хрещеною. Ще багато разів називали мене “маткою” — так на Буковині кличуть хрещених мам. А та дитина також принесла в дім щастя: мама вийшла заміж, донечку виростили, онуків дочекалися. Галя закінчила художнє училище, працює. А її мама, хоч і вже заміжня, та донечок народити більше не змогла. Певно, то якась небесна сила карає жінок за необдумані вчинки.
Дуже мені хотілося, аби ці слова й ці історії почула чи прочитала та дівчинка з парку й інші юнки, котрі, ще не ставши на ноги, шукають інтимних зв’язків. Щоб не позбавляти своє дитя материнської ласки, любові. Щоб народжені небажано діти не тягнулися до кожної жінки, бачачи в ній потенційну маму. “Ти не моя мама? А я так чекаю свою маму. Вона прийде і забере мене…” або “…будь ласка, стань моєю мамою, я буду слухняним!” Такі слова мені доводилося чути не раз у дитячих будинках, куди привозила покинутих матерями малят-кровинок.
Читачі можуть дорікнути, що це не нова історія, та, погодьтеся, тема вічна. І якби кожен замислився, може, не було б у нас стільки покинутих дітей, котрі з вікна дитбудинку щодень виглядають таку бажану маму…
Галина ШТУРБА