Ми вже повідомляли про участь української делегації у цьогорічних заходах із вшанування пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 років на території Російської Федерації, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах. У найближчих номерах вмістимо серію нарисів учасника цієї патріотичної експедиції, редактора “Проскурова” Богдана Теленька під назвою “Зі щоденника Соловецької прощі”, а нині, так би мовити, по свіжих враженнях, даємо його ексклюзивний репортаж про цю подію.
Ми вже повідомляли про участь української делегації у цьогорічних заходах із вшанування пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 років на території Російської Федерації, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах. У найближчих номерах вмістимо серію нарисів учасника цієї патріотичної експедиції, редактора “Проскурова” Богдана Теленька під назвою “Зі щоденника Соловецької прощі”, а нині, так би мовити, по свіжих враженнях, даємо його ексклюзивний репортаж про цю подію.
“Чуєш, брате мій” — ця пісня на слова Богдана Лепкого вже давно стала знаковою для наших співвітчизників, які в силу найрізноманітніших історичних та життєвих обставин потрапляли на чужину. Власне, спів цієї пісні супроводжував усі жалобні й меморіальні заходи нашої делегації й по тому страдницькому шляху, який випав нашим землякам, яких перемолов молох комуністичних репресій на теренах Росії й, зокрема, в далекій Карелії та на Соловках…
Першою нашою зупинкою була Левашовська пустинь біля Санкт-Петербурга, вона вразила своєю німою тишею, яку того серпневого суботнього ранку розбудив плач символічного дзвону пам’яті, котрим розпочалася наша хода до пам’ятника невинно убієнним українцям, де наш отець Іван відправив першу свою поминальну літургію на цьому шляху української Голгофи в Росії. Тут він виголосив “вічную пам’ять” і за декількома сотнями наших співвітчизників, які загинули у концтаборах комуністичного архіпелагу ГУЛАГ, карту якого ми невдовзі побачимо в експозиції музею Соловецьких таборів…
Наступним місцем нашої прощі стало урочище Сандармох біля міста Медвежегорськ. З походженням назви цієї трагічної місцини, де, за попередніми даними, було розстріляно понад десять тисяч в’язнів й, зокрема, чи не найболючіший для України “Соловецький етап” з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року, місцеві краєзнавці досі не визначилися. Щоправда, найавторитетніший дослідник Сандармоха Юрій Дмітрієв, який власне наприкінці 1980-х відкрив світові місце цих злочинів, стверджує, що з карельської ця назва перекладається як “ведмежий кут” або “лігвище”. 5 серпня тут щороку відбуваються заразом й офіційні меморіальні заходи вшанування жертв Великого терору, на яких присутні представники широкої громадськості, керівництво автономії, численні делегації. Не стали вони винятком і цьогоріч. Щоправда, неприємно вразило те, що ми не побачили на них Генерального консула України в Санкт-Петербурзі, як обіцялося, або когось із офіційних представників цієї дипломатичної амбасади, на відміну від консула-радника з Генконсульства Польщі пані Люцини Моравської-Ухрин, яка разом з представниками санкт-петербурзького “Меморіалу” була з нами і на всіх меморіальних заходах на Соловках. Наша делегація у складі 37 учасників — представників різних громадських об’єднань, ряду наукових установ, журналістів, колишніх політв’язнів, сподіваюся, гідно, хоч і неофіційно, представили державу на усіх цих поминальних акціях. Її керівник — голова Київського Товариства політв’язнів та репресованих Григорій Куценко на церемонії їх відкриття сказав дуже справедливе і проникливе слово про незнищенність пам’яті про жертв комуністичних репресій, яка нині об’єднує народи, чиї сини і доньки полягли від рук сталінських опричників у цих несходимих карельських весях. За традицією, біля пам’ятного Козацького Хреста, на граніті якого висічено напис “Убієнним синам України”, що був споруджений та відкритий у 2004-2005 роках завдяки старанням української діаспори Карелії, зокрема Товариства української культури “Калина”, знову звучала поминальна літургія, а сам хрест ми пов’язали новим вишитим рушником, як і перший дерев’яний хрест, що з’явився тут ще у 1997 році. А ще всі, хто взяв тут участь в українській літургії, а це були люди різних національностей, зокрема й члени польської делегації, посмакували українським короваєм, який випекли на Київщині. Нашу зіньківську домашню хлібину на подільському рушнику ми вручили активістам “Калини” ще у Петрозаводську, які були того дня з нами у Сандармосі. Далі ми побували на березі Біломорського каналу й засвітили свічки у Свято-Миколаївській церкві, спорудженій нещодавно неподалік цього рукотворного каналу, який мав би й досі бути солоним і червоним від сліз і крові сотень тисяч тих, хто поліг на його будові. А ще того дня в усіх нас були зустрічі та знайомства з багатьма учасниками цих меморіальних заходів, які по-різному сприймали нашу найорганізованішу у траурному обрамленні синьо-жовтих прапорів і вишиванок делегацію, яка принесла у цей сосновий карельський бір символічне “Прощай” від усієї України…
Соловецький архіпелаг, незабутні краєвиди його островів, церков і скитів, картини величних мурів його Кремля, що здалеку нагадував казковий пушкінський град-Кітеж, де, до речі, каралися кілька родичів відомого поета у застінках монастирської в’язниці, де мучили чверть віку останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського — це куточок землі на далекій Півночі, на краю Білого моря, де нині ніби поєдналися в нашій уяві райська святість і пекельні нетрі.
Туди ми прибули в понеділок вночі, перепливши понад 60-кілометрову відстань від материка до Соловецьких островів майже за три години морем, й ніби потрапили в інший, віртуальний світ, де основою буття людського мала б бути завжди лишень молитва, але волею найзлочиннішого сатанинського режиму ця острівна земля була перетворена на справжнє пекло. Тут уже у вівторок ми взяли участь у траурному мітингу біля пам’ятного Соловецького каменя, поклавши квіти до меморіальної плити своїм співвітчизникам, пов’язавши нового рушника на Поклінний хрест. А ще була у понеділок екскурсія-проща морем на Анзерський острів — місце святе, а заразом страшне. У вівторок і четвер ми пішли шляхом страдників на страшній Секірній горі, де біля Поклінного хреста, що біля її підніжжя, відправили останню літургію на цій землі, яку окропив з неба легенький дощ…
У мене ж досі перед очима портрети українських страдників — цвіту нашої нації, які нам знайомі під трагічною назвою “розстріляне відродження”, у Сандармосі, на струнких, мов свічі, карельських соснах — Леся Курбаса, Миколи Куліша, Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного та багатьох інших з отих 290 в’язнів “Соловецького етапу”, яких розстріляли у цьому “ведмежому куті” у 1937 році. Моторошна, ірреальна картина “розстрільних ям”, їх фотопортретів, символічних пам’ятників від рідних у місцях останнього спочинку тих, хто знайшов вічний спокій у подібних “ведмежих лігвах” цієї землі. І знову, знову ставиш собі питання: чи насправді повчальні для нас усіх нині ці уроки історії?..
Богдан ТЕЛЕНЬКО
P.S. І ще одне. Приїхав я з тих країв завдяки Юрію Дмітрієву з унікальним “дарунком” — електронною картотекою мартирологу на понад 1300 персоналій наших земляків з Хмельниччини, яких було вислано у 1930-ті роки з наших країв за різними надуманими звинуваченнями. Страшна ця картотека, та, сподіваюся, у вас, шановні читачі, буде нагода познайомитися невдовзі з нею більш детально…
На фото: пам’ятний Козацький Хрест в урочищі Сандармох; на мітингу-реквіємі української делегації виступає її голова Григорій Куценко; політв’язень Дмитро Мазур біля символічних могил