Тож попри всі найсумніші прогнози, якими і я особисто грішив щодо перебігу святкувань 1025-річчя хрещення Київської Русі, на щастя, вони не справдилися у тому найгіршому сценарії, який проглядався напередодні. Ну, звичайно ж, глава РПЦ Патріарх Кирило поводився на цих урочистих заходах у Києво-Печерській лаврі як господар і лише виявляв протокольну повагу до керівництва УПЦ МП та її ієрархів, віддаючи перевагу главам дев’яти православних церков, які прибули, завважмо, на ці урочистості таки до Києва, а не до Москви…
Тож попри всі найсумніші прогнози, якими і я особисто грішив щодо перебігу святкувань 1025-річчя хрещення Київської Русі, на щастя, вони не справдилися у тому найгіршому сценарії, який проглядався напередодні. Ну, звичайно ж, глава РПЦ Патріарх Кирило поводився на цих урочистих заходах у Києво-Печерській лаврі як господар і лише виявляв протокольну повагу до керівництва УПЦ МП та її ієрархів, віддаючи перевагу главам дев’яти православних церков, які прибули, завважмо, на ці урочистості таки до Києва, а не до Москви. Зрозумілою та передбачуваною була і його ідеологічна риторика зі звичними кліше про “русский мир” та з наголосами на хрещенні якоїсь ефемерної Русі, а не Київської Русі, як і його емоційні й наступальні пасажі, від яких більше віяло політичними штампами виступів комуністичних вождів, а не мудрим смиренням пастиря, який претендує на роль духовного лідера. Та мені здається, що цей доволі епатажний емоційний стан Патріарха Кирила йшов від його ж власної невпевненості через те, що не все на цих святкуваннях у Києві відбувалося так, як би йому та його сановитому паломнику на них — президентові Росії Володимиру Путіну хотілося. Зрештою християнське смирення ієрархів УПЦ, як на мене, по своїй суті є свідченням тієї м’якої сили, яку жодним тиском не здолати, бо ж недарма Митрополит Володимир, предстоятель цієї церкви, стверджував напередодні ювілею: “Хрещення Київської Русі визначило вектор розвитку нашого народу, його культуру, віру та світогляд. Ми одночасно є і громадянами держави, яка успадкувала історію Київської Русі”. А Президент України Віктор Янукович у виступі на урочистій академії з нагоди свята ще більше конкретизував цю тезу, використавши, вочевидь, на думку ідеологів ідеї “русского мира”, єретичну тезу про хрещення “Української Русі”, чітко розставивши історичні акценти місійної ролі саме наших предків у християнізації Сходу Європи, та назвав цей ювілей святом нашої європейської ідентичності.
Зрештою, ослухався офіційний Київ ультиматумів з Кремля та Московської патріархії щодо сценарію урочистих святкувань, якими пробували “заборонити” там присутність ієрархів УПЦ Київського патріархату, УАПЦ, УГКЦ та інших наших християнських конфесій. Ба більше, не передбачили, що Патріарх Філарет та Митрополит Володимир зможуть там по-християнськи навіть обійнятися…
І як тут не згадати початок президентства Віктора Януковича, коли його благословляв у Печерській лаврі той же Патріарх Кирило, який з рук глави нашої держави одержував невдовзі орден Свободи “За видатні заслуги… з відродження духовності та національно-культурної самобутності українського народу”. Не кажемо тут вже про особливий пієтет нашого Президента до церковних антиєвропейських постулатів свого колишнього духівника, архімандрита Зосіми, з його захопленнями “русским медведем”, бо нині ми побачили, що у Віктора Януковича та його команди чітко окреслився інший, відмінний від Кремля напрямок, в якому задекларовано і європейські духовні пріоритети, що не може не тішити. Ну, звичайно ж, на місцях ще його не розгледіли, про що свідчать і ті офіційні святкування Володимирового хрещення, які пройшли, зокрема, в нашім краї. Хоча можна і далі закидати нашій владі, що в його організації вона зробила наголос лише на православній складовій християнізації Київської Русі, що протирічить історичній правді. Можна знову критикувати Януковича за те, що був разом з Путіним у Криму і той вчергове його “зрадив” зі своїм кумом Медведчуком. Та зізнаюся, мене особисто навіть такий сценарій цих святкувань задовольнив, адже попри усю їх контра-версійність нашій владі таки вдалось уникнути найгіршого — приниження нашої національної та історичної самосвідомості, а це вже немало. А от щодо того, як мали б такі святкування відбуватися у самодостатній державі Україна, то залишимо відповідь на це питання на потім…