Чим ближче до листопадового часу-пік з імовірним підписанням Україною угоди про її асоційоване членство в Євросоюзі, тим частіше пробую для себе аналізувати символічні наші євроінтеграційні здобутки. Зізнаюся, що на тлі особливо останніх подій навколо скандалів з українською міліцією, тим, як “ефективно” працюють наш парламент, влада та опозиція на євроінтеграційному напрямку, підстав для особливого оптимізму не бачу.
Чим ближче до листопадового часу-пік з імовірним підписанням Україною угоди про її асоційоване членство в Євросоюзі, тим частіше пробую для себе аналізувати символічні наші євроінтеграційні здобутки. Зізнаюся, що на тлі особливо останніх подій навколо скандалів з українською міліцією, тим, як “ефективно” працюють наш парламент, влада та опозиція на євроінтеграційному напрямку, підстав для особливого оптимізму не бачу.
Закрадається навіть крамольне запитання: навіщо демократичній Європі наша майже суцільно совкова Україна, в якій не діє навіть власна Конституція, де панують корупція, владна сваволя, у суспільному житті якої все більше ознак радянщини, де відверто заохочуються сталінські стереотипи і навіть монархічна ностальгія, зрозуміло, російсько-імперського ґатунку, де нині влада відверто нівелює національну та історичну самобутність державотворчої корінної нації, якою є ми, українці?
Чи це не занадто різкі висновки? — запитаєте. Можливо. Але як ви поясните, що, скажімо, у Хмельницькому на двадцять другому році української незалежності можуть організуватися якісь проросійсько-монархічні маніфестації з псевдокозаками під крилом священиків нібито Української православної церкви, нехай і Московського патріархату? А як вам ініціатива наших комуністів по всій області та країні встановлювати меморіальні плити на честь Героїв соцпраці, які, як відомо, були однією з празникових візитівок сталінсько-комуністичного режиму, що тримався на тотальній експлуатації народів СРСР? Безглуздість цих ідеологічних ініціатив комуністів очевидна, адже той же Сталін, знищивши ринок, перетворив усіх підлеглих комуністичної імперії у безсловесних рабів, а звання на кшталт Героїв праці було хіба що насмішкою над мільйонами тих, хто змушений був працювати, знаючи, що свою тарілку баланди чи мінімальних соціальних преференцій отримає тільки завдяки владі. Проте ті “щасливці”, яких обирали на ці звання, безперечно, мали їх набагато більше, тож якщо вже відкривати подібні меморіальні плити, шановні товариші комуністи, то хіба що отим мільйонам простих трударів, які, по суті, за безоплатно гарували на колишню комуністичну систему, що зруйнувалася, найперше, через невідповідність економічним законам розвитку людства та самій природі людській. Зрештою, не менше вражає тут і лицемірство цих новітніх “захисників трудящих”, які харчуються з олігархічних годівниць.
Дивною в цьому євроінтеграційному доробку нинішньої владної команди стала заява 148 її парламентаріїв, разом з членами фракції комуністів, з якою вони недавно звернулися до польського Сейму, аби той визнав українсько-польське протистояння на Волині під час Другої світової війни геноцидом поляків з боку УПА. Уявіть собі, який євроінтегратор з регіонала Вадима Колесніченка, котрий поїхав з цією заявою до Сейму, та політичні симпатії всієї тієї антиукраїнської парламентської тусовки, яка відверто дихає ненавистю до незалежної України і працює як російсько-імперська “п’ята колона”. Проте вони знаходять там спільну мову з польськими націонал-шовіністами, які нині пробують збурити наші добросусідські взаємини з дружньою Польщею й ідейно єднаються з комуно-імперськими силами кремлівського розливу в нашій країні…
Усі ці факти, як на мене, є ознаками ослабленого державницького імунітету українців, що добре бачать наші сусіди, де є свої реваншисти, яких нічого не вчать уроки історії. Тож тіні минулого, які нині аж надто часто нагадують про себе, засвідчують єдиний факт: ослаблення державницької політичної волі, що йде від нинішньої влади і, на жаль, від нашої розхристаної опозиції, аж ніяк не сприяє нашим євороінтеграційним інтересам.