Ми вже повідомляли про вихід у світ третьої книжки письменника Петра Маліша з серії його документально-публіцистичних досліджень про драматичні події сталінсько-комуністичних репресій на Поділлі 1937-1938 рр. під назвою “Сталіноїди”. Нещодавно у форматі “круглого столу” у відділі краєзнавства обласної бібліотеки ім. М.Островського відбулася презентація цієї книги для працівників засобів масової інформації краю. Власне її ми продовжили у безпосередній розмові з Петром Малішем, адресуючи наше інтерв’ю читачам “Проскурова”, які, не сумніваємося, добре знайомі з його творчістю та публікаціями на сторінках нашої газети, з якою автор був завжди на “ти”, як і зі своїм співрозмовником, — нашим редактором Богданом Теленьком.
Ми вже повідомляли про вихід у світ третьої книжки письменника Петра Маліша з серії його документально-публіцистичних досліджень про драматичні події сталінсько-комуністичних репресій на Поділлі 1937-1938 рр. під назвою “Сталіноїди”. Нещодавно у форматі “круглого столу” у відділі краєзнавства обласної бібліотеки ім. М.Островського відбулася презентація цієї книги для працівників засобів масової інформації краю. Власне її ми продовжили у безпосередній розмові з Петром Малішем, адресуючи наше інтерв’ю читачам “Проскурова”, які, не сумніваємося, добре знайомі з його творчістю та публікаціями на сторінках нашої газети, з якою автор був завжди на “ти”, як і зі своїм співрозмовником, — нашим редактором Богданом Теленьком.
— Отже, спершу були “Розгул червоного диявола”, далі “Розгул червоного диявола триває”, а нині вже “Сталіноїди”. Наскільки знаю, йде робота і над четвертою книжкою цієї серії. Знаєш, Петре Івановичу, не можу не висловити і тобі цю думку: чи не здається тобі, що ти нагадуєш самітника-дослідника цих трагічних сторінок вітчизняній історії, який ніби пливе проти течії, адже в країні нині не надто сприятлива атмосфера для виходу подібних книг, а теми Голодомору, комуністичних репресій на офіційному рівні відверто замовчуються або перелицьовуються на догоду владній кон’юнктурі.
— Що ж, маєш для такої оцінки певну рацію, але не все так погано в нашому домі, якщо, скажімо, мені вдалося написати і видати вже третю книжку зі своєї серії досліджень та оцінок сталінських репресій на Поділлі у 1937-1938 рр. Зрештою, згадай ряд подібних за тематикою книг нашого колеги Василя Горбатюка — “За тебе свята Україно” у співавторстві з Нестором Мизаком та недавній документальний роман “Ще настане ваша пора”. Та й твій роман-есей “Хроніки пересмішника”, особливо його розділ “Злочин без кари”, хіба не про це, як і недавній видавничий проект видавництва “Медобори”, яке видало у наш справді не надто сприятливий час спогади Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів”, чи, скажімо, поява другої книжки роману-дилогії “Заграва” Петра Вороб’я — “Відблиск”, як і новий роман Броніслава Грищука “Де твоя тінь, дияконе?” та ряд інших досліджень, зокрема, нашого товариша, літературознавця Віталія Мацька на цю тему. Слава Богу, що є кому ще пливти “проти течії” і в нас на Поділлі, і в Україні загалом. Тож недарма фізичний закон про силу тиску, у даному випадку цієї неосталінської кон’юнктури, дорівнює силі відпору їй з боку тих здорових сил нації, які відчувають обов’язок перед її історичною пам’яттю. Вважаю, що я особисто не роблю чогось особливого, написавши три книги на цю тему й продовжуючи працювати вже над четвертим таким дослідженням, даючи свої оцінки цим драматичним подіям на прикладі сталінсько-комуністичних репресій якраз на Поділлі.
— А тобі не закидали “доброзичливці”, що ця тема вже не нова, мовляв, списки репресованих подолян друкувались у місцевій пресі ще за радянських часів наприкінці 1980-их?
— Було й таке, але не мені тобі казати, чим була викликана згадана публікація цих списків у ті часи перед розпадом СРСР і як подавалися вони у радянській пресі. Хто, зрештою, тоді міг дати оцінку системі, яка організувала Великий терор проти власного народу, його натхненникам і конкретним злочинцям? Я ж пробую в силу своїх можливостей достеменно досліджувати і долі жертв сталінських репресій, і явище сталінізму загалом, аби показати цю нелюдську систему зсередини, наголошуючи на антиукраїнській суті цих репресій. Адже згадай, що більшість сфабрикованих звинувачень та вироків нашим землякам тоді були обрамлені нібито їх антирадянською діяльністю та участю у різноманітних вигаданих чекістами українських чи польських контрреволюційних організаціях. Навіть наприкінці 1930-их Кремль і Сталіна лякали історичні уроки боротьби українців за свою державність у часи Української національної революції. Щодо моїх поглядів на Сталіна, то я переконаний, що це був не просто тиран, садист, народовбивця, а й послідовний україноненависник, який в нашому народі бачив найбільшу загрозу твореній ним комуністичній імперії. Нагадаю лише, що в нашім краї під час цього терору загинуло 16 тисяч громадян, а за всі роки комуністичного режиму жертвами репресій стало більше 59 тисяч осіб, не кажучи про жертви Голодомору, інші злочини цієї системи..
— Немало у твоїй новій книзі приділено уваги вивченню особливостей репресивної машини НКВС, тортурам, до яких вдавалися працівники цієї кривавої спецслужби, методам фізичних знущань, якими вони вибивали лжезізнання зі своїх жертв. До речі, у другому розділі твоєї книги є унікальні дослідження вже доль колишніх катів-чекістів, які самі потрапляли у руки своїх вчорашніх колег за надуманими звинуваченнями.
— Це дуже важкий пласт архівних документів, які мені доводилося досліджувати. Уявити цинізм цієї системи дуже важко і про це я пробую писати детальніше у главі “Надщерблений каральний меч”. Адже оргія вбивств, які зініціював Кремль, бумерангом повернулася на голови її творців: кати відчули, що таке бути жертвами. Перша їх хвиля накрила чекістів так званого дзержинського призову, друга і третя очистила з органів держбезпеки усіх з польським та естонським корінням, четверта настала після розстрілу в березні 1938-го екс-наркома Ягоди, а потім вже після розстрілу Єжова, під час яких особливо дісталося євреям-чекістам. “У чекіста є два шляхи — або підвищення, або у в’язницю”, — цей цинічний афоризм також належить Сталіну, який все знав про тортури і репресії, керував ними, визначав “стратегію” насильств та намагався приховати справжні масштаби репресій шляхом ліквідації багатьох виконавців терору. Зізнаюся, що особливо важко було знайомитися з матеріалами, в яких йшлося про тортури жінок. Зокрема, в арештованих жінок вимагали свідчення через залякування, тортури, гвалтування. У книзі є свідчення самих чекістів, які лякали одну зі своїх жертв: якщо не даси свідчення, то приведуть до тебе хворого сифілісом і змусять мати з ним статевий акт. Так, я навіть зробив основний перелік усіх тих страшних тортур, які задіювали чекісти до своїх жертв, описавши понад сорок видів таких моторошних знущань, які людина витримати не могла. Не дивно, що відомий проскурівський кат Браун, знаючи ці методи своїх колег, зізнався одразу у своїй контрреволюційній діяльності, а шепетівський кат-чекіст Гришко кричав “Ура”, втративши розум… У розділі другому книги “Хто був хто?” я спробував дослідити долі багатьох з тих чекістів, хто спершу був виконавцем сталінських злодіянь, а невдовзі сам потрапив у смертельні жорна репресій.
— І хто ж вони, на твій погляд: злочинці чи жертви цієї людиноненависницької системи? Як дивишся на те, аби оприлюднити увесь масив цієї інформації і щодо тих, хто давав неправдиві свідчення, та усіляких інформаторів?
— Взагалі, на мою думку, з цими фактами нам треба дуже обережно поводитися. Звичайно ж, великою несправедливістю перед історичною пам’яттю є те, що досі в нашій державі не пошановані належно жертви сталінських репресій у різні часи. Звичайно, це нонсенс, що, скажімо, нацистські злочинці, які творили злочини проти людяності, досі розшукуються, а у нас подібні ветерани каральних органів вшановуються на рівні ветеранів війни. Я ж писав про тих чекістів — колишніх катів, справи яких вже “засвічені” в архівах. Роздумуючи над тим, ким вони є насправді — злочинцями чи жертвами, вважаю, що треба говорити про інше: все це породження цієї системи, про яку нам треба знати достеменно все, аби не допустити повторення трагедій і помилок минулого. Адже якщо, скажімо, бачимо очевидні прояви неосталінізму, героїзації каральних органів “чека”, що особливо видно у методах проімперської політики сучасного Кремля, нашої “п’ятої колони”, то необхідно давати оцінку подібним історичним фактам на усіх рівнях. Особисто я прагну це робити, досліджуючи ці непрості сторінки історії нашого краю, власного народу.
— І ще одне. Ці твої книги мали б друкуватися за кошти державного замовлення, а ти видаєш їх за власний рахунок, залучаючи добродійні пожертви. Розумію, що це доволі дражлива тема загалом для вітчизняного книгодрукування, і все ж, хто ті люди, які допомагають тобі у виданні твого унікального проекту з досліджень сталінських репресій?
— На щастя, це ті, хто розуміє важливість такої літературно-дослідницької праці, як загалом й актуальність цієї проблеми в сучасній Україні і здатен допомогти матеріально виданню цих книг. Це Володимир Ільницький, Юрій Соловйов, Ніна Заремба, Валентина Матвійчук, Юрій Сусляк, Іван Крутилко, Олександр Прудиус, Валентин Коваленко, Юрій Добровольський, Роман Пісковецький. Окремо я дякую директору держархіву області Володимиру Байдичу та його працівникам, усім, хто технічно забезпечував вихід “Сталіноїдів” та інших книжок з цієї серії. Переконаний, що тема розвінчення сталінсько-комуністичних репресій є дуже актуальною у незалежній Україні, це урок історії, який ми не повинні забувати.
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО