Пройшли чи, може, й просто пролетіли роки з незабутнього дня ― Дня Великої Перемоги. Все менше нині залишається живих істинних учасників тієї страшної війни. Але їхні діти і внуки, та уже й правнуки з вдячністю несуть у своїх серцях пам’ять про тих, хто так безстрашно, так віддано у боротьбі за свою Батьківщину йшов грізними полями війни і наближав перемогу.
Пройшли чи, може, й просто пролетіли роки з незабутнього дня ― Дня Великої Перемоги. Все менше нині залишається живих істинних учасників тієї страшної війни. Але їхні діти і внуки, та уже й правнуки з вдячністю несуть у своїх серцях пам’ять про тих, хто так безстрашно, так віддано у боротьбі за свою Батьківщину йшов грізними полями війни і наближав перемогу.
У ті далекі воєнні роки я була ще малим дівчиськом. Але ми, тогочасні діти 9-10 років, раптово ставали дорослими. Ми навчились дуже швидко розпізнавати ворогів, їх ненавиділи і готові були з усією своєю дитячою силою боротися з ними. А ще ми вміли зберігати таємницю, не продати ні в якому разі того, хто вів підпільну війну з ворогом. Але все одно ми були дітьми. Пам’ятаю, як фашисти розстрілювали ні в чому не вин-них євреїв. Батько був на фронті, а ми жили з матір’ю, сестричкою та старенькою бабусею. Через 2-3 дні з однолітками бігали туди, до тих кагатів, де розстрілювали євреїв. Я бачила, а ще чула від старших, що кагати рухались і через кілька днів після розстрілу, адже малих і старих кидали живцем… А коли я поверталася додому зі своїм ровесником Васильком, то обоє обіцяли помститися німцям, а найбільше ― зрадникам.
Багато років вічним сном спочиває на кладовищі у Шаровечці мій батько Штурба Микита Сидорович, учасник бойових дій, інвалід І групи. Десь за рік чи два до своєї смерті він багато мені розказав про ті страшні дні, коли я ще не могла все усвідомити своїм дитячим розумом. А ще наказував ніколи не забувати тих днів і при найменшій можливості розказувати дітям, особливо бувати в школах.
Багато разів батько згадував страшну трагедію-бувальщину, яка трапилася в травні 1943 року в селі Конельська Попівка Монастирищенського району (нині Черкаська область).
На території району діяли партизанські групи, серед них і група Василя Пороховського, яка нараховувала 19 учасників. Серед них — його дружина Мотрона Савівна і 13-літній син Миколка. Але цей хлопчик уже носив автомат. Я знала їх усіх поіменно, бо часто в нашій хаті загін днював, якщо за темряви не міг дістатися до бліндажа.
Я пам’ятаю двох молоденьких дівчат-партизанок, які лише в 1941 році закінчили педагогічні училища. Це була Зіна Калота та Антоніна Винарчук. Може, ця група не стільки й багато зробила бойових операцій, але, як кажуть в народі: з миру по нитці ― голому сорочка.
Ось і тепер згадую, як одного разу вранці прийшла вся група Пороховського в наш дім, щоб переднювати. Всі стомлені, в болоті, але в очах ― радість. Пізніше мені мама розповіла, що тієї ночі партизани підірвали у двох місцях залізницю Христинівка-Черкаси, якою повинен був пройти німецький вантажний поїзд зі зброєю. Тією ж дорогою з Христинівки мали відправляти молодих дівчат на каторжні роботи в Німеччину. А сталося так, що багато дівчат та хлопців втекли й обрали шлях у партизанські загони.
Не раз оця невеличка група людей, відданих своїй Батьківщині, разом з іншими підпільниками ставали на заваді фашистам, зривали їх плани. У ніч на 2 травня 1943 року вони вели нерівний бій з німецькою поліцією в с. Маньківка Черкаської області. Того дня у групі було лише дев’ять партизанів. Сили були нерівними, бо поліцаїв разом з німцями нараховувалось до чотирьох десятків.
Відступаючи, Пороховський змушений був перебути день у с. Красенівка, поряд із Конельською Попівкою, де ми жили. Ці два села розділяла болотиста річка, місцями поросла очеретом. В Красенівці мали переховуватися в зв’язкового, але їх вислідив і здав німецький запроданець.
Десь опівдні почулася стрілянина в бік Красенівки. Проїжджали дві вантажні машини із поліцаями та німцями. Потім повіяло димом і згарищем. Тоді мама відправила мене подивитись, що там робиться. Я побігла туди з сусідським хлопчиком. І коли добігли до місця ― перед нами постала жахлива картина: будинок зв’язкового Лисака уже догоряв, а поліцаї і група козаків (тоді чомусь так називали зрадників) ломами й дерев’яними тичками й розкидали обгорілі тіла спалених заживо партизанів. Я бачила, як крутилося в судомах тіло Василя Кириловича, бачила невеличке тільце Миколки Пороховського, а ще… а ще я бачила, як поліцай тягнув за волосся Мотрону Савівну. Мотрона Савівна! І тепер, будучи дуже старою, я низько кланяюсь перед вашою пам’яттю… Адже ви — дружина-жінка, мати трьох малих ще дітей пішла битися з ворогом! Син Миколка загинув, дочка Вілена жила за 50 км у моєї рідної тітки Дуні, а малий дворічний Едуард ― в інших зв’язкових партизанів. Забігаючи наперед, скажу, що ці діти вижили, держава взяла їх під опіку, дала освіту і тепер Вілена мешкає з великою сім’єю у Сочі, а Едуард — науковий працівник у Києві.
Повертаючись до тієї картини згарища, хочу сказати: я бачила безстрашних людей, жінку-героїню, яка віддала своє життя і малолітнього сина, осиротила двійко малих дітей лише, щоб допомогти перемогти ворога. Вона загинула, щоб майбутнє покоління, а також її осиротілі діти могли жити, вчитись, будувати життя!
У пам’яті ще одна група партизанів. Прізвища командира не знаю, хлопці його звали Сашком. Учасниками групи були 10-12 молодих євреїв. Двічі у нашому домі вони днювали. 1943 року пізньої осені одного з цієї групи поліцаї затримали, коли той був на завданні у с. Юстинград. Його голого гнали до глинища, щоб там катувати. На спині висіла смужка шкіри, по якій стікала кров. Але він стиснув ще дитячі кулачки і крикнув: “Я партизан! Я не бандит, як мене називають. Ми переможемо!”
Серед страшних епізодів тих років у пам’яті зринає ще одна картина, яку ніколи не забуду. У 1944 році наші війська звільнили від фашистів рідну Конельську Попівку. Але через кілька днів змушені були відступити. Щоб вберегтися від розправи, мама забрала нас, двійко дітей, і втекла із села. Ми йшли разом із відступаючими солдатами. Дорогою у селі Циберманівка у глиняному урочищі побачили страшну картину: на шибеницях висіли шість обсмалених до чорного вугілля радянських солдатів-розвідників, які потрапили німцям у руки. Ну хіба можна таке забути? В дитячій пам’яті воно закарбувалося навічно. Мороз по шкірі, як кажуть, і донині відчуваю, як згадую.
Навесні чи влітку 1944-го я була в с. Адамівка Жашківського району в маминої сестри. Вона розказала, що німці біля трясовини закололи шомполами дуже молоденького червоноармійця і кинули в болото. Я була з тих дітей, яким усе цікаво. Зібрала хлопчаків-ровесників 9-10 років (бо старші всі були на фронті) і давай шукати того солдата. До нас приєдналися кілька дорослих жінок і дідусів. І ми той труп знайшли! Раки пов’їдалися в тіло і з’їли плоть. Це було дуже страшно. Я довго плакала і все думала, що десь його мама з татом чекають звісточки від сина… Так і залишився він десь у якомусь селі як “зниклий безвісти”.
А скільки дітей залишилося каліками від підривів мін! Мій ровесник Станіслав із села Адамівка допомагав збирати протипіхотні міни (маленькі, як коробочка з упаковкою десятьох пачок сірників) і підірвався, залишившись без обох ніг. Так і прожив калікою через прокляту війну. Та хіба він один?!
А ще війна принесла на нашу землю злидні, хвороби, страждання, пов’язані зі смертю людей. Німці завезли коросту, воші. Було ― зануриш руку у волосся і дістаєш воші. А короста була чи не в кожної дитини. Гнили руки, ноги. То хіба це не страхіття війни?!
А додати до цього ще й постійний голод. Діти росли і не бачили не те що цукерки, а шматочка білого хліба! Кури, яйця, може, й якесь порося ― усе з’їли німці по селах. Я й тепер пам’ятаю рудого німця, який приїжджав в наше село з управи з Монастирища. Навіть запам’ятала його прізвище ― Фогель (в перекладі з німецької ― “квітка”). Позбирав у нашому хліві курочок, а маленьке поросятко зарізав на подвір’ї разом зі своїми друзями-поліцаями.
А ще я пам’ятаю смачний запах солдатського хліба. Це було, коли наші війська звільняли село і на городі біля нашої хати стояла армійська кухня, там варили їсти й пекли хліб. Ми із сестричкою підійшли і чекали, сама не знаю чого. А були голодні і той запах їстівного тягнув до себе.
Один солдат дав нам цілу хліб- ну. Я наголошую на слові “цілу”, бо хліба не було в домівках людей. Все зерно забрали ще влітку, коли дозріло, а незібране запалили в полі. Який то був страх! Бабуся моя стояла на колінах і молила в Бога дощу, щоб погасив поле. Адже в неї три сини-орли воювали на фронтах. Всі офіцери, бо пішли служити в Червону армію ще у 1917-1918 роках. Вони пройшли революцію, громадянську війну. Двоє повернулися, а один поліг на фронті. У бойових діях брали участь і троє зятів, лише один повернувся з війни, це мій батько, але ― інвалідом, без лівої руки. А потім “заворушилась” надзвичайно велика кількість осколків від міни (так мені, здається, казав тато) на спині, в лицьовій частині голови. Отож доживав батько інвалідом війни першої групи, десять років лежав прикутий до ліжка.
Завтра ми святкуватимемо одне з найвеличніших свят ― День Великої Перемоги над проклятим фашизмом. 9 травня я ніколи нічого не берусь робити, бо святкую цей день понад усе. А ще обов’язково йду до могили батька, стаю на коліна перед його скромним надгробним пам’ятником і кажу: “Дорогенький мій тату! Вся твоя родина ― діти, внуки, правнуки пам’ятаємо тебе і гордимося тобою, що ти сміливо йшов на боротьбу з фашистами за краще й світле життя на землі. Спи спокійно, а ми будемо розповідати про тебе і таких, як ти, майбутньому поколінню…”
Нинішній молоді хочу сказати: не забувайте тих, хто віддав своє життя, свою молодість, навіть не зазнавши пахощів першого поцілунку кохання, а також тих, хто осиротив своїх маленьких дітей, залишив молоду дружину вдовою уже в 20 літ, пам’ятайте про них, бо сплять вони вічним сном, а ми сьогодні живемо і радіємо всьому, що нас оточує.
Ось мої маленькі спогади про грізні роки війни. А хочу закінчити свою розповідь словами Михайла Грицика, учасника бойових дій, жителя і уродженця Хмельниччини:
Скільки б весен і літ не минуло,
Не забути тих днів і ночей.
Все у пам’яті враз промайнуло,
Не зникає з вологих, старечих очей…
Галина ШТУРБА
На фото: автор Галина Микитівна з сином Віктором та невісткою Уляною в один із Днів Перемоги 9 травня