І, до речі, не лише з Пхеньяна, хоча північнокорейські ядерні демарші вже вкотре засвідчили, що якраз комуністичні суспільні експерименти і є найбільшою загрозою для людства. Так було у минулому столітті, таким залишається стан гіпертрофованої комуністичними ідеями свідомості її виразників і на початку нинішнього віку. Цю вірність незмінності принципів цієї ідеології знову підтверджує північнокорейське керівництво, яке розмахує своїм ядерним кийком…
І, до речі, не лише з Пхеньяна, хоча північнокорейські ядерні демарші вже вкотре засвідчили, що якраз комуністичні суспільні експерименти і є найбільшою загрозою для людства. Так було у минулому столітті, таким залишається стан гіпертрофованої комуністичними ідеями свідомості її виразників і на початку нинішнього віку. Цю вірність незмінності принципів цієї ідеології знову підтверджує північнокорейське керівництво, яке розмахує своїм ядерним кийком, найперше, сусідам, навіть вчорашнім союзникам Китаю та Росії, та, зрозуміло, в першу чергу єдинокровцям з Південної Кореї та японським “імперіалістам”, бо до США свою бомбу поки що доставити не спроможне. Чим закінчиться цей ядерний демарш комуністичних послідовників ідей чучхе важко сказати, якщо врахувати, що цей комуністичний режим десятиліттями підпорядковував усі ресурси своєї країни віськово-промисловому комплексу на фоні тотального зубожіння власного народу. Пригадайте, як ми з вами жили в подібній країні, яка насправді була атомно-мілітариською загрозою для всього світу, чим дехто у нас далі продовжує гордитися, промовляючи з ностальгією про ті часи фразу, що, мовляв, нас усі боялися. Справді, боялися, особливо в останнє десятиліття існування СРСР з його афганською авантюрою й можливими сценаріями громадянської війни при розвалі комуністичної імперії, чого, на щастя, вдалося загалом уникнути. Хоча, де правду діти, те наше минуле, ой, як голосно ще відлунює у нашому нинішньому житті, яке аж ніяк самотужки не може позбутися посткомуністичних впливів в усіх сферах нашого життя.
А як його, скажімо, позбутися в незалежній Україні, якщо тут нині спостерігається своєрідний ренесанс комуністичних стереотипів у суспільному житті? Не секрет, що аж надто цьому сприяє державна політика впливового північного сусіда, де нині особливо стає помітним у діях офіційного Кремля повернення до стереотипів у зовнішній політиці часів холодної війни. Можливо, політичні демарші Москви з власним “антисписком Магнітського” чогось навчать Захід та США, як і факти незбалансованої мілітаризації, яку демонструє путінське керівництво. Та чи маємо дивуватися офіційному Кремлю, де вже навчилися гармонійно поєднувати свою імперську потугу із “залюбуванням” комуністичним минулим, коли в Україні, влада якої, ну, прямо таки рветься до членства в Євросоюзі, весь цей ідеологічний пустоцвіт вже явно отруює суспільне життя? Те, що цим безперспективним шляхом ізоляції від демократичного світу йде нинішнє керівництво Росії, аж ніяк не повинно означати, що і ми повинні йти подібною згубною дорогою. Бо якщо Москва знову, як це було в радянсько-комуністичні часи, вирішила комусь помахати кулаком, відсуваючи на певний час свої цивілізаційні перспективи, то чому ми повинні ставити свій євроінтеграційний вибір під сумнів? Нехай у часи холодної війни йде Москва, не кажучи вже про ідейних маразматиків з Пхеньяна, які ніколи не виходили з цього згубного для власної країни стану. На щастя, перелік подібних прикладів у світі нині обмежений, але до чого тут Україна? Ми ж бо не піддані Кім Чен Ина, хоч наших колесніченків, кернесів, добкіних, симоненків таки на якийсь час слід було б відправити на комуністичну практику до Північної Кореї, може, порозумнішали б?
От і виходить, що і ми без “червоних приморозків” ніяк не можемо обійтися. Чи може, вже я з цим висновком помиляюся?