Те, що відбувалося минулого тижня в українському парламенті та навколо нього, залишається топ-новиною не лише для віт-чизняних медіа. Як відомо, спроба проведення провладною більшістю свого зібрання у форматі виїзного сесійного парламентського засідання викликала стурбованість не лише у нашому суспільстві, а й за кордоном, зокрема, в Євросоюзі. Тож…
Те, що відбувалося минулого тижня в українському парламенті та навколо нього, залишається топ-новиною не лише для віт-чизняних медіа. Як відомо, спроба проведення провладною більшістю свого зібрання у форматі виїзного сесійного парламентського засідання викликала стурбованість не лише у нашому суспільстві, а й за кордоном, зокрема, в Євросоюзі. Тож те, як розгортатимуться події у нашому парламенті, і стане підтвердженням для найсумніших чи більш стриманих прогнозів щодо того шляху, яким піде далі країна. Адже, так би мовити, неозброєним оком видно, що у Верховній Раді ситуація зайшла у глухий кут, вихід з якого бачиться, принаймні мені, за двома сценаріями: або парламентська більшість і опозиція сідають за стіл переговорів і відпрацьовують механізм співіснування, або вже Президент країни, який у першому сценарії виступає при потребі у ролі арбітра, вживає кардинальних заходів і йде на розпуск цієї Верховної Ради. Зрозуміло, ці сценарії належать до конституційних методів розв’язання парламентської кризи. Якщо ж глава держави піде іншим шляхом, то тут годі вже казати про дотримання вимог нашого Основного Закону, бо заразом можна буде забути на невизначений час наші сподівання на якийсь прогрес у вступі до Євросоюзу.
Те, що Віктор Янукович у неділю “помилував” Юрія Луценка, хороший сигнал для всіх, хто переймається євроінтеграційним вибором України, проте він аж ніяк не компенсовує ту диструкцію, яку внесла у наше суспільно-політичне життя ота неконституційна псевдосесія, організована парламентською більшістю. Тож чи не занадто великою є ціна столичних виборів для чинної влади та її представників у Верховній Раді, яка була на той час заблокована через цю причину опозицією?
У підсумку цих подій маємо подальше загострення суспільно-політичної напруги в країні якраз у той час, коли Україна повинна чітко виконувати вимоги щодо свого поки що віртуального асоційованого членства в Євросоюзі. Хто автор подібного сценарію, з яких центрів впливу йде весь цей негатив, що розхитує і без того нестабільну ситуацію у державі, — неважко здогадатися. Та все ж я особисто подібні закиди переадресовую на рідні терени — у наш політикум та найвищі владні кабінети.
Адже ніякі наші справжні та уявні недруги не в силі змусити, зокрема, вище політичне керівництво країни, її політичну еліту діяти на шкоду власній державі, якщо, зрозуміло, за подібними діями не проглядається щось інше, що може кваліфікуватися як зрада національних інтересів. Зрозуміло, що по обидва боки нинішніх політичних барикад, слава Богу, що ще не фронтів, ідеали та бачення цих інтересів інші, подеколи взаємно виключаючі. Але попри все це їх лідерам і насамперед владі слід уже давно усвідомити, що іншого шляху виходу з тієї політичної кризи, в яку нині ми зайшли, немає, окрім переговорів. Адже, здається, там нині все більше повинні переважати ті, кому не вигідно рубати сук, на якому вони сидять. Зрештою, не про “сук” уже йдеться, а про елементарні застереження від сповзання нашої країни у тоталітарний політичний експеримент з усіма антиукраїнськими ознаками. Тішити себе тим, що це якраз і є отой оптимальний шлях для нас, як про це пробують публічно заявляти деякі владці, з огляду на нинішню нібито слабкість опозиційних сил, не варто. Адже очевидним є нині і наростання критичної маси у суспільстві, яка може бути задіяна всупереч будь-якій політичній доцільності. Тож таки нині, на моє переконання, ще не пізно сідати за стіл переговорів та ініціювати суспільний діалог, який ще спроможний йти конструктивним шляхом.