З самого ранку, як тільки сільська череда минала подвір’я Заруцьких, їхня корова Люстра виривалася на вулицю, за нею вилітав малий Миколка і чимдуж мчав у протилежному напрямку на станцію, щоб з першими сигналами “точного врємєні” вмоститися під стовпом, на якому було змонтовано гучномовець, і вислухати “свіжі” новини. Заруцький давно махнув рукою на захоплення сина: з тих пір, як на станції повісили рупор (згодом його стали називати “гучномовцем”) Миколку почали бити. Бив батько, била мати, прикладалися й дід з бабою, але відбити охоту слухати оте осоружне “бембало”, а потім вислуховувати до вечора “політіческіє момєнти і мєждународноє положеніє” ніяк не могли. На родинній нараді постановили: Миколці зранку вставати, поїти корову, чистити від свиней, виганяти в череду — справиться, хай слухає свого рупора, ні — будуть бити…
Моїм сестрам Людмилі, Леоніді та Кароліні присвячую…
З самого ранку, як тільки сільська череда минала подвір’я Заруцьких, їхня корова Люстра виривалася на вулицю, за нею вилітав малий Миколка і чимдуж мчав у протилежному напрямку на станцію, щоб з першими сигналами “точного врємєні” вмоститися під стовпом, на якому було змонтовано гучномовець, і вислухати “свіжі” новини. Заруцький давно махнув рукою на захоплення сина: з тих пір, як на станції повісили рупор (згодом його стали називати “гучномовцем”) Миколку почали бити. Бив батько, била мати, прикладалися й дід з бабою, але відбити охоту слухати оте осоружне “бембало”, а потім вислуховувати до вечора “політіческіє момєнти і мєждународноє положеніє” ніяк не могли. На родинній нараді постановили: Миколці зранку вставати, поїти корову, чистити від свиней, виганяти в череду — справиться, хай слухає свого рупора, ні — будуть бити…
У свої вісім років Миколка поіменно знав усіх “руководітєлєй ЦК, пєрвих і отвєтствєнних ліц’’, членів президії соціалістичних, а також керманичів капіталістичних країн. Безпомилково розбирався в “тєкущем моментє” і завданнях партії на “слєдующую пятілєтку”. В школі вчительки побоювалися його і старались уникати на перервах, бо самі толком не знали, хто такий Луїс і коли його випустять із Корвалана, де Анжела і де її Девіс, скільки цукру відішле брат Фідель брату Леоніду Іллічу і чи скоро в’єтнамські діти знайдуть свої родини в Україні, де цукровий буряк так схожий на банани, — нехай смакують і згадують охоплену війною Вітчизну. Вдома агітував взяти маленьких в’єтнамчиків собі на прокорм, відмовитися від цукру з буряка і брати “тростніковий”, цим самим підняти економіку героїчної Куби; з картоплі перейти на рис, а лишки тієї ж картоплі відсилати голодуючим африканським дітям… Ідей було багато і малому Миколі невтямки було, чого люди такі байдужі, коли кляті капіталісти душать мир у всьому світі, ставлять палки в колеса розвитку і нещадно експлуатують трудящі маси!..
Взимку його трохи “попускало”, бо ліньки було так рано вилазити з-під ковдри і пробиратися засніженими вуличками до гучномовця та і чутно було його в морозному повітрі далеко-далеко. Щоправда, восени міняли старі станційні гучномовці, один повісили поряд з “всєсоюзним” і тепер новини часто проходили в незвичному форматі: починало “всєсоюзноє”: “…рабочіє шахти “Знамєнская” видалі на-гора…” (тут клацав “станційний”)
— третюю стрілку… (клац)
— і всє, как одін, взялі на сєбя обя-затєльства … (клац)
— уйті с перрона! (клац)
— штоби нікагда нє возвратітся в омєрзітєльноє прошлоє…(клац)
— Кірійчук, дєжурний Кірійчук, зайдіть к начальнику станції…(клац)
— чтоби получіть мускулістой рабочєй рукой по уродлівой капіталістічєской мордє…
Навесні розпочали переобладнувати залізницю і все частіше перемовлялися між собою гучномовці. Врешті начальник станції дав розпорядження відключити точку. За інструкцією кіномеханік Степан Ґава зразу доповів “куда слєдуєт” і на ранок з району приїхав заступник першого секретаря парторганізації з виховної роботи Василь Балабон.
Він запросив начальника станції Камлука у скверик, за будівлею вокзалу, “на воздух”. Про що говорили Балабон і Камлук ніхто достеменно не знав, але дехто бачив, як перед “розмовою” начальник станції пхнув пляшку “Столичної” до кишені свого галіфе і вже за півгодини обидва чоловіки задоволені один одним зайшли до чергового по станції.
— Ну що, железная дорога в железних руках? — гигикнув Балабон.
— В надьожних, — відповів черговий по станції Гордій Кірійчук, — в надьожних.
— Ну-ну. З’єднай-но мене по прямому з первим.
Районний начальник якось на очах почав роздуватися, як павич. Балабон ще більше споважнів, відкашлявся, підтягнувся, оглянув присутніх і вже в трубку:
— Альо! Павле Степановичу, добрий день! А, ну да, вже бачилися, ги-ги… Вобщем дело здєлано… да! Решеніє вам сподобається, хи-хи, сподобається! Да, да! Спокійно доповідайте: розібралися, всьо на мазі!.. Балабон поклав трубку і вже присутнім:
— Геніальноє решеніє!..
Потім ще довго лазив по “діжурці”, дістав своїми “вопросами” старого Кірійчука так, що тому захотілося вискубати йому задницю. На виході з вокзалу Балабон бемкнув у станційний колокол, від чого пасажири посхоплювалися з лав і побігли на перон, гигикнув і подимів на “Побєді” в район “на доклад”, щоправда, в кінці села “Побєда” звернула у вуличку, де жила весела на вдачу завклубша… Геніальність рішення проявилася на наступний вихідний, що випадав на переддень “єдінєнія пролетаріїв” усього світу. Начальник станції зібрав усіх чергових, вільних від служби, та довго роз’яснював “тікущий” політичний момент, з чого Заруцький зрозумів тільки одне: 1 травня їхня делегація їде в сусіднє село для “торжественної” передачі гучномовця. Вдома за обідом, коли переповідав і ділився враженнями від поставленого завдання, Миколка заревів і подавився галушкою. Дід з бабою довго гепали його по спині, а коли той відійшов, то крізь схлипи і сльози рідні зрозуміли, що треба щось робити, бо істерика може довести до нервового зриву. Заруцький взявся було за ременя, щоб провести звиклу “успокоїтельну” процедуру, але обдумався і замість того вперше пригорнув до себе сина і погладив по голові.
— Нічого, синку, нічого, віділлються ще їм твої сльози, — баба з дідом оторопіли від такого повороту подій, а Миколка перестав ікати і підвивати, — нічого, я тебе візьму з собою на “торжественну” передачу (Миколка завив), хай слухають колгоспники…хай слухають… Нам, синку, індивідуальні точки будуть ставити, отак!
— Які це індивідуальні? — зацікавився дід.
— Собственні, кожному окремо.
— Ми вже були собственніками!
— Ну і що?
— Ну і те, що ти ні хрена не маєш!
— Як це не маю?!
— Жди-но, жди-но (дід, коли хвилювався, замість почекай говорив “жди-но’’ і це було поганою прикметою), а ти “случайно” не хочеш стати “собственніком” отого бембала?.. Ах, ти, сукін син, ти куди клониш, ти куди влізти хочеш і нас за собою втягнути?! Ти вже забув, як з мене шкуру дерли за індивідуальне хазяйство? Забув? Ну да, шо ти помниш, шо? Ти ж блискав голою сракою, як нас комісари розіндивідуальнювали! Жди-но, жди-но, я тебе підпишуся, я тобі, курво, сам шкуру здеру… Собствєнноє! Я тобі дам собствєнноє!.. А ти знаєш, що за собственне платити треба, знаєш? Кіко трудоднів треба буде відгорбатіти? Кіко? Га?
— Та ніскільки!.. Пару копійок отої аболіментної плати, та й усе…
— Якої-якої?
— Аболіментної.
— Як це?
— Ну, парторг розкаже на демонстрації…
— Да-а-а, той розкаже! Ой, розка-же! Я помню, як його батько розказував! Так нарозказував, що й досі відійти не можу… Ха! Собственна точка! Ти хоч головою подумай, скіко потрібно проводяччя до кожної хати протягнути! А куди оте громидло всунути, га!? Воно ж як гавкне, то й корови поздихають…
Притихший Миколка вліз у розмову.
— А я знаю про індивідуальні точки для населення, о! — батько, баба і дід повернулися до нього.
— А ти звідки знаєш?
— Я вже записався в активісти по пропаганді радіо в кожну хату, о!
— За що? — в один голос.
— За ра-ді-о! Так буде називатися гучномовець! І ніякий він не великий, а навпаки, маленький, як коробка, в яку бабця гроші ховає в хліві…
— Жди-но, жди-но, куди це ти записався?
— В пропагандисти…
— Жди-но, ти не так сказав!
— Ну… в активісти з пропаганди радіоточок в кожну хату, а то люди темні і не зовсім розуміють політічеського момента…
— Ах, ти ж, вилупку собачий, ти знаєш, хто такі активісти?! Я тобі, гаде, покажу зараз і активіста, і пропогандіста… Зараз, зараз покажу!..
Застигла родина вперше за стільки років почула від діда лайку, власне, від смерті Сталіна, коли бабця, почувши звістку, заголосила і, голосячи, з вулиці впленталася в хату та впала біля припічка. З переляку дід вибіг у хлів, думав, корова злягла чи свиня здохла, а коли оббіг усе обійстя і впевнився, що живність на місці, влетів у хату і став допитувати бабу, що ж сталося… Та, ледве переводячи дух, зі схлипами, розповіла про смерть вождя. Дід тоді добре відходив її віжками, що якраз потрапили під руку, і вилаяв такою брудною лайкою, що ні вона, ні старші діти до цих пір не чули…
За неділю по тому молодий активіст з пропаганди радіо вже міг більш-менш спокійно сідати на дупу. Батько старався до пізнього вечора засідати на роботі, а дід остаточно вирішив відокремити сина на “індивідуальне хазяйство”, — нехай спробує! А щоб веселіше було те хазяйство вести, порадив засунути кожному індивідуалісту в заднє місце по рупору, щоб коли гній викидали, то слухали про плани лисого “кукурузника”.
Батько з сумом дивився на родове гніздо, що міцно зачепилося на невеличкому пагорбі, вздовж якого протікала з виямки від залізниці річечка, частину якої дід “приватизував”, обнісши частоколом. Старий кавалерист добре знався не тільки на конях, а ще набрався науки замолоду в польських панів по садівництву і тепер садок його буяв, плодоносив і манив “заморською фруктою” малечу з усього села. Заморською фруктою звали персик, що дивом прижився в діда. Щоліта станційною малечею розроблялися стратегічні плани “по взятію отого фрукта” і щоразу хтось добре отримував по ребрах чи сідницях і не раз був купаний у тій річечці… Але ж яким шиком було принести в клуб пару духмяних плодів і розділити між дівчатами, а хлопцям у всіх деталях розповідати, як старий Броник на своїх коротких бочковито-розкарлючених ногах з вилами або шаблюкою наголо гнався за ними вбрід вздовж річки, намагаючись “загнать звєря в яму”. Хлопці, тамуючи подих, слухали і шкребли свої спини, що ще пам’ятали про невдалі набіги…
Нова хата зводилася швидко і за турботами забулася трохи та епопея з радіо, забулося, як гризлися з батьком за господарку і не раз хотілося примиритися, але гордість і образа “за правду” не давали цього зробити ні одній, ні іншій стороні…
Миколка практично переселився в “красний уголок” залізничного вокзалу, де перечитував підшивки газети “Правда”, “Труд” і журналу “Советский железнодорожник”. Через сварку в сім’ї і розподіл господарства передача гучномовця в Романівку відбулася без нього. Він тільки шкодував, що не бачив, як стара Мотря допитувалася в монтерів про те, кого посадили в той ящик на стовпі і що хоче побачити того дядька, який говорить таким громовим голосом. Розповідають, що вона заставляла свого чоловіка Самуїла чатувати зранку біля стовпа, але той, як, зрештою, і всі мужики, щоразу ловив ґаву і вбігав у хату лише сповістити, що “вже говорить!’”, а як і хто заліз — не бачив…
Нова ідея (радіо в кожну хату) захопила і завертіла ним повністю: було створено групу піонерів-пропагандистів, яка мала проводити пропаганду в кожній хаті індивідуальної точки та її переваг. На виготовленій власноруч мапі села було визначено і закріплено квадрати за кожною агітаційною ланкою, роздано наочний матеріал і плакати, які випросили в начальника станції.
Плакати довелося трохи переробити і вони були трішки не в темі. Так, плакат “Ходіть по путям в нєтрєзвом відє опасно!” повністю залишив свою художню суть і зображав п’яного чоловіка, котрого збиває паровоз. Тільки замалювали пляшку, що випадала з рук п’янички, а новий напис став гласити: “Жити без радіоточки опасно!”. Таким Миколка не переймався, головне, щоб несвідомі елементи бачили, до чого може призвести життя без радіоточки…
Червоними хрестиками було позначено будинки, до яких активісти боялися заходити і відкрито агітувати. Таких хат було не багато, але вони мозолили очі юних любителів радіо і геть псували показники… Ніхто з активу не хотів іти до діда Кирила, який промишляв полюванням і завше був пропахлий часником і перцем, подейкували, що він одним тільки подихом розпалював багаття в лісі чи в степу, бо стільки їв того перцю, що дихав вогнем, залишалося тільки піднести сірника! Такому мистецтву, кажуть, він навчився в мордовських таборах, де відбував свої п’ятнадцять років за танці в клубі. Був замолоду веселуном і любив на вечірках піти вприсядку під гармошку… Отак, вибухкуючи новими чоботами в тільки збудованому клубі, так гепнув об підлогу, що зі стіни впав портрет батька народів, — Кирило обернувся і зауважив, що сам вождь не встояв перед його чобітьми… А вдосвіта приїхали з району комісари, забрали як речові докази чоботи, а заразом і діда…
Другий червоний хрестик стояв на хаті пасічника Йосипа Данілевича. Той теж поїхав свого часу за Кирилом, достеменно за що — невідомо. Був відлюдькуватий, нікого не пускав до своєї господи, цілорічно ходив у сукняних галіфе, колись коричневому вельветовому френчі і засидженому бджолами картузі. Щодня виходив на станцію, всідався і розкладав на лавочці горіхи, яблука і груші. Окремо продавав мед. Якось дивно торгував, ніколи не називав ціну одразу: допитливому покупцеві не приділяв ніякої уваги, мовчав, спершись на костур, щось про своє думав, а іншому, котрий, здавалося, проходив мимо, хутенько збирав у жменю десяток горіхів, пару яблук, грудочку меду, тицяв у кишеню й оголошував, наче присуд: “З вас рубель!” Той, ніскільки не здивувавшись, мовчки діставав купюру, клав біля діда, дякував і відходив. Ніхто ніколи не пам’ятає, щоб дід дав комусь чи яблучко, чи грушку. Загадкою також був той факт, що станційний п’яничка Геньо Мазуркевич міг у будь-який момент взяти в діда яблуко або й два “на закуску”, — він взагалі називав діда “лєпшим другом”. Щоправда, то було загадкою для незнайомих, а на вулиці всі знали історію з Петром Заруцьким, сусідкою Льонею та дідом… Трапилося так, що років зо п’ять тому Геньові конче потрібен був карбованець: в чайну тільки завезли свіже пиво, в кишені — шиш, Петро Заруцький вислідив і випив заховану на складі (працювали разом) чвертку, бігти додому далеко, в борг давно не наливають, от і ризикнув поспитати удачу в діда, той тільки прийшов і сидів, не розкладаючи товару. На запитання у чому справа, старий довго мовчав і тільки після викуреної “Біломорини” відкашлявся, хмикнув і поволі розпочав:
— Ти знаєш, Геню, а Льоня така сука… Так віднестися до пожилого чоловіка!.. І за що?.. Хм… Нє, ну ти посуди сам: заболіло щось трохи в нутрях, думаю, дай, піду до сусідки попрошу баночку молока, приготовлю ліченіє… да-а… А вона мені що?! Ото-то! Каже, а ви купіть в мене за рубля!.. Геню, Боже твоя воля, мені недобре стало, як, кажу, за рубля? Льоню, схаменися, де це таке бачено, що це з тобою? І що ти думаєш вона мені каже? Га? А ви мені мед продавали місяць тому, не дали ж задарма! Ти знаєш, в очах у мене пішло помутнєніє якесь і в голову ото-то таково-во гуп, гуп… їй Богу, якби не було лавочки в дворі, то впав би! Додуматися до такого, га! Я їй кажу: побійся Бога, Льоню, що ти рівняєш, то М Е Д, а то молоко!.. А тут ще Петя Заруцький під’юджує, каже, ви, діду, і яблука гнилі за гроші продаєте! Я понімаю ще дурну жінку, а от Петро чого сказився?!
Саме в цей момент Геньо помітив Петра, що плентав до станції:
— Дідуню, а якщо я накажу негідника, рубля дасте?
— І яблук на закуску бери, коли треба!
Петро от-от мав вийти з-за рогу, а Геньо вже сидів на циганських клумаках. Останнім часом вони доволі часто зупинялися на станції і місцевий п’яничка водив з ними непевну дружбу. Тим часом Петро наблизився і не без цікавості та здивування запитав, куди це Геньо зібрався і що це за пожитки біля нього?
— Розійшовся з Гелею, то переїжджаю в Печанівку до родичів, до речі, допоможи клумаки перетягнути в кінець перона, бо білети в перший вагон дали…
Петро, відчуваючи легке позбавлення від тяжкої і неприємної розмови, ухопив зразу три вузлі й потягнув у вказаний товаришем напрямок. Трохи виждавши, Геньо забіг до станції і став кричати: “Браття ромали, вас грабують!’’
Переповідають, що Петро зупинився аж в Мирополі. Як здолав річку Случ ніхто, на жаль, не бачив, але додому явився напівздичавілим тільки через тиждень…
Третя червона позначка стояла на дідовій хаті. Отут-то й розбивалися всі плани і починало давати про себе знати сідалище зудом і ниттям. Миколка розумів, що темні сили минулого і неграмотність старого не пройняти плакатами, що без діла стояли в кутку: “пламенні” промови й обіцянки, а також роз’яснення всебічних вигод радіо таких, як знання політичної обстановки, міжнародного положення, планів і звершень трудового народу, — не принесуть успіху, тут треба щось таке придумати, щоб за душу взяло або зацікавило з практичного чи матеріального боку. Маленька постановка про дурного Стецька, що не слухав радіо і пішов у поле, а потім втікав від дощу, і про розумного Івана, який слухав радіо і знав про погоду, могла вплинути хіба що на таких, як Степан Гава… І діяти потрібно було негайно, бо радіолінії протягнули вже по всіх вулицях і вже скоро підводитимуть до кожної оселі…
Миколка вдивлявся в мапу і червоні хрестики все більше його дратували, вже було намірився їх замалювати, як до кімнати зайшов начальник станції:
— Ну що, як справи на агітаційному полі?
— Добре, охопили майже все село і всі хочуть долучитися до прогресу!
— От і гаразд! Раз хочуть, то піде-мо назустріч бажанням! Ти прийми-но всі ці плакати, а ще краще здай їх на макулатуру, бо мені на завтра місце потрібно. Привезуть гучномовці… будемо роздавати безкоштовно… директива прийшла! Тож не знаю, кому ти тепер будеш розповідати новини…
У Миколки замиготіло перед очима, паровозний гудок єхидно загугигикав, наче знав, і зумисне знущався з малого, мапа села розпливлася перед очима і тільки три червоні хрестики засвітилися перед ним як станційні семафори…
Валерій КУЛІКОВСЬКИЙ Разіно-Нетішин-Воронеж, 2012 р.
Малюнок Дениса ЮШКЕВИЧА