Коли читаєш документальний роман Василя Горбатюка “Ще настане ваша пора”, то не покидає думка: автор у сталінські часи “загримів” би по повній (на 25 років виправно-трудових таборів з трьома роками заслання і п’ятьма роками позбавлення громадянських прав), як і семеро героїв його роману за створену в с. Женишківці Віньковецького району підпільну молодіжну організацію опору сталінізму. Адже героїні роману Галині Мельник-Кравчук “всипали” 10 років лиш за те, що на весіллі передала записку брата Віталія брату Анатолію Сухому. А уповноважений РВ МДБ Пльоткін після суду додав: “Ето тєбє за украінскій язик!”
Коли читаєш документальний роман Василя Горбатюка “Ще настане ваша пора”, то не покидає думка: автор у сталінські часи “загримів” би по повній (на 25 років виправно-трудових таборів з трьома роками заслання і п’ятьма роками позбавлення громадянських прав), як і семеро героїв його роману за створену в с. Женишківці Віньковецького району підпільну молодіжну організацію опору сталінізму. Адже героїні роману Галині Мельник-Кравчук “всипали” 10 років лиш за те, що на весіллі передала записку брата Віталія брату Анатолію Сухому. А уповноважений РВ МДБ Пльоткін після суду додав: “Ето тєбє за украінскій язик!”
До речі, чомусь емдебістами по всій Україні були саме росіяни… Тільки в книзі Василя Горбатюка їх згадується з десяток: Пльоткін, Козлов, Гузєєв, Рюмков, Іонов, Предков, Звйоздочкін, Казєнцев, Шемельов, Богатирьов. Їх імена красуються під протоколами допитів подільських юнаків…
Актуальність роману в тому, що він дає відповідь на болюче питання сьогодення: чому німує наш український народ на свавілля й безчинства нинішньої влади? Чому в суспільстві нема дієвого опору частково відродженому тоталітаризму?
“Страх!” — дає однослівну відповідь автор. Страх, посіяний у душах народу нелюдськими тортурами: голодоморами, безпідставними й жорстокими репресіями. “Своїми цупкими, безжальними пазурами він тримав усіх… — все село, всю країну”.
Діти відмовлялися від осуджених батьків, аби не стати дітьми репресованих. Інакше б вони не змогли претендувати на вступ до вузу, займати якусь керівну посаду тощо.
Той страх настільки в’ївся в душі багатьох поколінь, що й нині жевріє на підсвідомому, генетичному рівні.
Роман читається легко завдяки чіткій структурованості: чотири частини, що діляться на розділи і глави, різняться за змістом.
Перша частина — описані передумови виникнення всенародного опору тоталітаризму. Спочатку поодинокого, німого, стихійного, що жорстоко придушувався репресіями.
Кажуть, все пізнається в порівнянні. Українцям, зокрема й подолянам, випала така нагода порівняти два окупаційні режими червоного і коричневого кольорів. У народі про це тихцем говорили: “Сталін і Гітлер — два чоботи пара!”
Зі спогадів старожилів села, з якими спілкувався автор: “В село прийшли німці… Всі три колгоспи, що були в селі, розформували. Землю, худобу, коні, воли, реманент — усе роздали людям: розподілили рівними частинами по десятидвірках… В селі завирувало господарське пожвавлення, якого тут не було з часу, відколи все розорила насильницька колективізація…
…Уперше за десятки років, відколи заснувалася радянська влада,… люди досита наїлися хліба — зі свого поля, з власного врожаю, але страху здолати все ж не змогли. Бо війна, бо чужинецька влада, бо на фронтах ллється кров… Онде ж зібрали у Віньківці з усього району євреїв (понад 10 тисяч), потримали за огорожею в гетто — і всіх розстріляли”.
Друга частина — стихійне виникнення сільського гуртка опору зі школярів старших класів, яким у школі вчителі розказували байки про щасливе радянське життя, а вдома — голод, безчинства і знущання голів колгоспів, так званих “активістів” та районних уповноважених, які п’яними вдирались опівночі (щоб нагнати страху!) до хат і вчиняли “шмон” у тих, хто відмовлявся підписуватися на неймовірні суми “державної позики”, коли на трудодні платили по 100 грамів зерна і ні копійки грішми.
Діти наївно намагаються знайти вихід з гнітючого життя. Дають одне одному клятву, скріплюючи свої підписи власною кров’ю. Намагаються встановити зв’язок з повстанцями, які діють на Тернопільщині. Відряджають за Збруч одного зі своїх, але марно.
Наївність пошуків шляхів звільнення свого народу з неволі автор розкриває у цитуванні “Щоденника” одного з героїв Віталія Мельника. Недосвідчені в проблемах життя школярі створюють, як протестно-просвітницьку акцію, самодіяльний драмгурток і ставлять на сільській сцені п’єси українських класиків.
З плином часу на цих непокірних школярів вийшли хлопці з-за Збруча. Давали заборонену підпільну літературу, в якій відверто критикувалися безчинства влади.
Старші люди намагалися якось застерегти молодих і запальних хлопчаків:“Ех, не знаєте ви, хлопці, проти кого йдете. Не переможе ваша правда їхню кривду, не переможе. Коли вони німця, таку силу силенну переламали?.. Куди тепер вам?.. Тільки голови свої покладете даремно. А такі молоді…”.
Третя частина — сталінські людолови полюють на “підпільників”, ще донедавна школярів сіл Женишківці, Гоголі, Слобідка-Шелехівська, які стали студентами вузів, технікумів, військових училищ. У селах створені “істрєбітєльниє отряди”. “Ястребки” зі зброєю в руках ночами чатують по селах, виловлюють підозрілих чужинців. За хлопцями встановлено постійне стеження в навчальних закладах і в селі. Над відчайдухами нависла загроза арештів.
“Будьте обережними. За вами стежить уся вулиця. Навіть мій син і моя невістка. Усі!” — застерігає вчителя Григорія Мельника, син якого, Віталій, пішов у підпілля, новий чоловік у селі Йосип Кондратюк, батько недавно присланого в Женишківці лікаря.
Арешти, жорстокі катування на допитах. І всім однотипні вироки: 25 років каторги. А хлопці і дівчата навіть зброї не тримали у руках, не вчиняли ніяких терористичних акцій.
Четверта частина — опис нелюдських умов перебування в “Норіллазі” в’язнів Анатолія Сухого, Анатолія Андрійчука, Володимира Паюка, Олександра Кравчука.
Останній розділ книги та “Замість епілогу” написані автором через шість років після написання роману, себто перед виданням, висвітлюють злиденну долю офіційно амністованих після смерті Сталіна колишніх “в’язнів сумління”, але й далі переслідуваних і стежених недремним оком МДБ (навіть уже в роки незалежної України — СБУ!). Дехто з них вимушений був з сім’єю втікати або до Сибіру, або десь у Крим чи в Західну Україну, щоб почуватися вільною людиною.
Роман Василя Горбатюка “Ще настане ваша пора” цінний для історії України тим, що услід за “Нескореними” Петра Слободянюка спростовує радянську легенду про ОУН-УПА як суто західноукраїнський феномен. Подібні формування діяли і на теренах багатьох областей України, зокрема й на Поділлі.
Безпідставними були і звинувачення Української повстанської армії в співробітництві з гітлерівцями. УПА сформувалась у 1941 році спершу як опір німецьким загарбникам, яку німці вважали своїм запеклим ворогом. У 1942-1943 роках гітлерівці відстежували і відловлювали вояків УПА, а згодом розстрілювали у Львові, Трускавці, Золочеві, на Волині. А Степан Бандера і Ярослав Стецько у липні 1941 року були заарештовані німцями і кинуті в концтабір Зексенгаузен, де відсиділи до грудня 1944 року. Німці побоялися розстрілювати вождів українського опору. Але це не зупинило радянську розвідку, яка знищила Степана Бандеру, як раніше Євгена Коновальця, а ще раніше Симона Петлюру та Нестора Махна.
Вічна слава героям! Слава Україні!
Микола КУЛЬБОВСЬКИЙ