Традиційно весна в Україні розпочинається з проведення заходів, приурочених до дня народження Тараса Шевченка. Так, у Державному історико-культурному заповіднику “Межибіж” відкрилася 148-а персональна виставка творів заслуженого художника України, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка, нашого земляка, а тепер киянина Валерія Франчука.
Традиційно весна в Україні розпочинається з проведення заходів, приурочених до дня народження Тараса Шевченка. Так, у Державному історико-культурному заповіднику “Межибіж” відкрилася 148-а персональна виставка творів заслуженого художника України, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка, нашого земляка, а тепер киянина Валерія Франчука.
В експозиції представлено 45 робіт, написаних упродовж 12 років і об’єднаних циклом “Молюсь за тебе, Україно”. Оскільки нині цей цикл неповний (багато картин з нього знаходяться в музеях України і за кордоном), у Меджибізькому музеї-заповіднику вони представлені під назвою “Йду до Кобзаря” (історія Козацької доби і Тарас Шевченко).
Шевченка прийнято любити. А насправді про це більше тільки говорять. Увінчати його лаврами легше, ніж вчитися в нього любові до України. Сьогодні з екранів телебачення ця любов взагалі не проглядається. Тому той спрощений, заідеологізований Шевченко і не викликає любові. “На такому тлі, — як казав Євген Сверстюк, — “Кобзар” не іскриться, а лежить, як грудка попелу. Але вічна іскра живого вогню в ньому перечікує негоду”.
А тим часом Шевченко в кожному поколінні знаходить послідовників своїх ідей. До таких належить і Валерій Франчук як митець і громадянин. Переписування назв творів, що експонуються в двох виставкових залах, читачу нічого не дасть, тому поділюсь особистим враженням від перегляду. Ще й тому, що Франчука знаю давно, знайомий з багатьма його творами, його баченням, мисленням, сприйняттям…
Творче кредо Валерія Франчука: “Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А кажуть, вона вічна…” Мабуть, тому переважна частина його творів заповнена людьми, які забирають дві третини і більше полотна, виступаючи в незбагненному психологічному вимірі, б’ючи по свідомості глядача фактом трагічності людського буття. Буття як невідворотної проблеми, що стоїть перед кожним народженим.
Коли залишаєшся наодинці з його творами, відчуваєш себе в оточенні образів, які немов виринають із мороку, освітлені незвичним, таємничо-мінливим світлом, а потім вони ніби віддаляються, міняються місцями, рухаються. І ця рухомість заворожує, змушує далі вдивлятись у картину, знаходити інші образи, що виринають з глибини, раніше непомічені. Тоді втрачається реальність буття і з’являються звуки музики, плачу, іржання коней, брязкіт шабель, тріск палаючого дерева, крик птаха.
Щоб творити так вражаюче правдиво, треба мати величезної сили голос совісті і переповнену душу почуттів болю і любові до свого народу, надзвичайну глибину проникнення і прочитання творів Тараса Шевченка.
Митець не дає перепочинку своїй душі, а водночас примушує і глядача розмірковувати та не забувати, що в кожного “є душа і вона вічна”. Знайомлячись з творами Валерія Франчука, проникаючи в їх філософський зміст, бачиш, що живе вона не тільки в нас, а й в криниці, забутій людьми, в перекошеній церкві, в старій білій хаті, у величній тополі, у вербах і річці…
Масштабність мислення часом не дозволяє художнику вкластися в одну композицію, щоб повною мірою розкрити чи поглибити тему, тому він часто компонує диптихи і триптихи.
На одній із презентацій сам автор сказав, що кожна персональна виставка приносить у серце щем, неспокій: “Чи те я роблю, що говорить моє серце? Дивлячись у ваші очі, які споглядають мої полотна, я щоразу впевнююсь, що йду туди, куди веде мене серце, і це спонукає продовжувати працювати”.
А я пригадав слова директора Національного музею літератури України Галини Сороки про те, що цей художник зробив мистецтво суттю свого життя, його творчість була б честю для мистецтва будь-якої країни. Модерна за формою, вона несе в собі глибокі філософські і людські цінності. Адже тема боротьби добра і зла, якою просякнута вся творчість митця, близька і зрозуміла.
У художника немає жодного полотна, яке б він створив холодною рукою, раціональним розумом чи байдужою душею. Бо він живе не тільки у Всесвіті особистого Я, а й усією історією життя народу.
Микола ШАФІНСЬКИЙ
Фото автора