Хочу розповісти про те, що переповнює мою душу, душу дівчини на ім’я Карина, прізвище — Абдул. Так, ви не помиляєтесь, у мені тече афганська кров. Моя мати — українка, а батько — афганець із Джелалабаду з таким незвичним для українського вуха іменем — Надим Хан Абдул Рауф Мухаммед Ісмайлов.
Хочу розповісти про те, що переповнює мою душу, душу дівчини на ім’я Карина, прізвище — Абдул. Так, ви не помиляєтесь, у мені тече афганська кров. Моя мати — українка, а батько — афганець із Джелалабаду з таким незвичним для українського вуха іменем — Надим Хан Абдул Рауф Мухаммед Ісмайлов.
Народився батько 8 травня 1969 року в сім’ї середнього достатку, де виховувалось 11 дітей. Він був наймолодшим. У 8 років втратив батька. Як і всі його брати і сестри, мріяв про щасливе життя, та все перекреслила війна. Йому дуже хотілося жити: це відчув особливо гостро, коли декілька разів був поранений. Шрами на тілі, шрами в душі… І ось тато втікає з Афганістану, покладаючись лише на волю Аллаха (він був віруючою людиною). В голові звучали слова матері: “Тільки не в Радянський Союз, синку”. Я розумію страхи моєї бабусі, адже радянський обмежений контингент сприймався багатьма простими афганцями як армія загарбників, хоча кожному з радянських солдатів вкладали в голову, що вони надають допомогу народові Афганістану. Сталося не так, як хотілося бабусі: тато потрапив спочатку в Росію, потім переїхав в Україну — у Вінницю, де відвідував мовні курси, згодом навчався у Хмельницькому медучилищі. Коли земляки-афганці покликали його зайнятися торговим бізнесом, він не відмовився — опинився на речовому ринкові. Саме тут і зустрівся з мамою. Вже через місяць одружилися.
Батько дуже любив дітей. Нас у нього троє: я та мої два братики — Рустам і Салім. Виховував нас тато в повазі до старших. Познайомив зі своїми земляками. В сім’ї шанували як українські, так і афганські свята, звичаї, традиції. Тато забезпечував родину, вважаючи це святим обов’язком чоловіка.
Часто, коли батько задумувався, очі його були переповнені смутком. Тепер я розумію, що це була туга за рідними, яких він залишив у свої 16 років. Одного разу несподівано зателефонувала бабуся: вона дізналася номер домашнього телефону через земляків, які побували в Україні і були знайомі з татом. З часом знайшлися брати, сестри батька. По всьому світу розкидала війна мою афганську родину: і в Англії (Лондоні, Манчестері), і в Канаді, і в Китаї, і в Новій Зеландії, і в Ірані, і в Пакистані проживають брати і сестри тата. Йому пощастило побачити двох старших братів — Карімджана, який разом з дружиною завітав з Канади, та Каюма, котрий приїхав з Китаю. А так хотілося зібрати всіх рідних за великим святковим столом! Та не судилося. Він пішов з життя несподівано рано — в 2011 році. Далися взнаки сердечні, душевні рани. Йому було всього 42 роки.
До цього часу не проходить біль від усвідомлення важкої втрати. Нам так не вистачає батька! Я подумки звертаюся до нього, хочу, щоб він дав мені відповіді на колись не задані запитання.
— Чому ти, тату, опинився в Україні?
Афганістан покинув й свою рідну матір?
— Я хочу так сказать тобі, дитино,
Я хотів жити і прийшлось втікати.
— Ти рано попрощався з рідним домом…
Чи відчував розлуку цю “навіки”?
— Не говорив ще цього я нікому,
Не дозволяла гідність чоловіка.
— Про що ти, тату, можеш розказати
Дітям своїм, що підросли нівроку?
— Моє продовження, Карино, ти й хлоп’ята,
Вас над усе любив й все більше з кожним роком.
— А біль розлуки, тату, вгамував ти?
Чи згадуєш ти подумки родину?
— Ну що сказать вам, рідні мої діти?!
Братів й сестер, і матір я покинув…
— Та чи була це воля твоя, тату?
Скажи, будь ласка, дітям і дружині!
— Війна заставила нас вибирати: життя чи смерть,
І ми в цьому не винні!
Війна… До неї не можна звикнути, її безглуздя не можна зрозуміти. Війна в Афганістані до цього часу дає про себе знати. Про це написано і сказано багато. Та що слова, що зустріч ветеранів раз у рік?! Чи хтось по-справжньому відчуває біль воїнів-афганців та народжених в Афганістані, окрім них самих?! Ця перегорнута, пожовтіла від часу сторінка афганської війни болить ще й досі.
Я в свої сімнадцять літ, можливо, не все до кінця розумію, та не впевнена, що й дорослим під силу осягнути межу між добром і злом.
Звичайно, я хочу мирного неба, дружби народів світу, хочу свободи і щастя для всіх. А щодо себе, то, безумовно, постараюсь не зганьбити імені батька, зберегти пам’ять про нього й надалі прокладати мости між країнами, в яких проживають закинуті туди війною його брати і сестри зі своїми сім’ями.
Я шаную воїнів-афганців і покладаю надію на те, що вони з розумінням ставляться до афганців, які назвали Україну своєю другою батьківщиною.
Карина АБДУЛ
На фото: Надим Абдул з дітьми: Рустамом, Кариною, Салімом