…Пригадалася наша остання зустріч у невеличкому колі його хмельницьких друзів. Власне, Володимир Костянтинович чи не у кожну поїздку до Хмельницького, попри свою завантаженість справами, знаходив час для таких зустрічей з нечужими йому людьми, як, зрештою, ніколи не вважав наше місто чужим для себе, хоч і жив уже багато років у Росії, куди переїхав з України у середині дев’яностих. Та і як Хмельницький міг бути для нього чужим, коли тут нині живуть його діти, внуки, коли саме з нашим містом були пов’язані найяскравіші і заразом найдраматичніші сторінки його життя?..
…Пригадалася наша остання зустріч у невеличкому колі його хмельницьких друзів. Власне, Володимир Костянтинович чи не у кожну поїздку до Хмельницького, попри свою завантаженість справами, знаходив час для таких зустрічей з нечужими йому людьми, як, зрештою, ніколи не вважав наше місто чужим для себе, хоч і жив уже багато років у Росії, куди переїхав з України у середині дев’яностих. Та і як Хмельницький міг бути для нього чужим, коли тут нині живуть його діти, внуки, коли саме з нашим містом були пов’язані найяскравіші і заразом найдраматичніші сторінки його життя?..
А у тій розмові з друзями він жваво цікавився міськими й обласними новинами, перепитував про те, як живуть ті чи інші знайомі йому хмельничани. Не обходилося без жартів, коли згадували про якісь події, коли йшлося про економічні та політичні взаємини між Україною та Росією. І тут уже важко було визначати, хто зі співрозмовників давав влучніші оцінки тим чи іншим фактам: чи друзі-хмельничани, яких зорганізував на цю зустріч давній його товариш Іван Рудик, чи сам Володимир Костянтинович, який реагував на кожну репліку друзів. Хоча пізніше я зробив для себе висновок, що і він, і вони, мабуть, свідомо обминали “катіонівську” тему, хоч про самих “катіонівців”, про те, як склалися долі багатьох працівників заводу, яких добре знав Володимир Скоморохов, говорили доволі багато. Від його рідних недавно почув, що коли він, бувало, їхав у нашому місті повз “катіонівські” заводські корпуси, то відвертав очі, бо, видно, так і не зміг змиритися, що підприємство, в яке він вклав стільки своєї енергії, сил, здоров’я, нині перетворилося на пустку. І це була насправді незагоєний біль цього чоловіка, який не хотів свідомо ворушити у пам’яті отой чи не найдраматичніший період свого життя, коли був змушений попрощатися зі своїм підприємством, здавалося б, усупереч будь-якій логіці, навіть тих суспільних процесів, які тоді в нашому місті та країні відбувалися…
Кого і що ми втратили?..
Власне, ця тема була чи не найболючішою і у виступах тих хмельничан, які наприкінці минулого року зібралися на громадянську панахиду на дев’ятий день по раптовій кончині Володимира Костянтиновича. Звістка ж про його смерть взагалі була шокуючою не лише для його рідних, а й для багатьох людей у нашому місті. Тоді на тризну зійшлося немало тих, хто добре знав Володимира Скоморохова, хто з ним працював на “Катіоні”, його колеги — колишні і нинішні крупні промисловці…
А з “катіонівців” там, здається, були найближчі йому люди — і з числа ітеерівців, і простих робітників, які прийшли вшанувати пам’ять свого гендиректора, прах якого покоїться у далекій Москві. Можливо, комусь з них буде нині відрадно дізнатися, що керівництво нашого міста хотіло поховати Володимира Скоморохова на нашому міському кладовищі на центральній Алеї Слави, що перші особи міста добре усвідомлюють його заслуги перед Хмельницьким… Тож варто, вочевидь, нагадати нашій міській громаді, ким був для неї цей чоловік, який спочив у Бозі майже сорок днів тому, що, сподіваємось, буде і своєрідним реквіємом по ньому…
Нагадаємо спершу, що на завод, а точніше на наукове виробниче об’єднання “Катіон”, одне з найбільших підприємств тодішньої хмельницької “оборонки”, Володимир Скоморохов був направлений у грудні 1981 року з Херсона, де керував потужним НВО “Дніпро”. “Катіон” уже на той час мав неабиякі технологічно-виробничі напрацювання та доволі сталий колектив, який непогано згуртували його попередники, зокрема й Антон Мединський. Проте прихід нового гендиректора тут невдовзі відчують усі, адже це підприємство згодом працюватиме та розвиватиметься у принципово новому алгоритмі, який задавав новий керівник. Він ставив перед підприємством завдання виготовлення нових видів продукції: мікросистем, чіпів, телевізорів нового покоління, силових та модифікованих конденсаторів, сучасних відеомоніторів, нестандартного обладнання для різних галузей промисловості…
З історії заводу “Катіон”:
v У лютому 1969 року наказом Міністерства електронної промисловості СРСР Хмельницькому заводу електролітичних конденсаторів присвоєно назву “Катіон”.
v У 1970 році завод виробляв 7,8 млн. конденсаторів, а у 1988 році — вже 208 млн. 983 тисячі. 15 квітня 1982 року випущено мільярдний конденсатор, 25 серпня 1987 року — двомільярдний конденсатор.
v У 1982 році керівництво заводу і спеціальне конструкторсько-технологічне бюро (СКТБ) приступили до здійснення програми механізації та автоматизації найбільш трудомістких операцій, автоматів і автоматизованої лінії, невдовзі з’являється ціла гама станків-автоматів “Малюк”.
v Виробництво товарів народного споживання у 1980 році становило 180 тисяч штук, а у 1989-ому — 210,7 тисячі.
v За 20 років (1969-1989 рр.) побудовано: 12 багатоквартирних житлових будинків, з них п’ять кооперативних, не рахуючи квартир, отриманих від міста на основі дольової участі у фінансуванні будівництва; три дитячі садки майже на 900 місць; два гуртожитки на 1100 осіб; заводську їдальню з чотирма окремими залами; санаторій-профілакторій “Лісова поляна”; базу відпочинку на Чорному морі; Будинок культури…
Мабуть, краще про діяльність Володимира Скоморохова у ті часи не тільки на заводі, а й у житті міста і краю скажуть ті, хто працював з ним поруч, хто його краще знав.
Олександр Шпак, генеральний директор ПАТ “Хмельницькобл-енерго”, колишній заступник гендиректора НВО “Катіон”:
— Хочу спершу наголосити на надзвичайній скромності у побуті та особистому житті Володимира Костянтиновича. Адже я прийшов на завод у 1985-ому спершу на посаду головного енергетика, і на той час гендиректор жив у приспособленому житлі у гуртожитку. До речі, мав скромного “Жигуля” і ніколи не вимагав для себе жодних преференцій. Якщо і мав якусь людську слабкість, якщо так можна назвати його захоплення мисливством, то це була його, по-сучасному кажучи, релаксація від напруженої і виснажливої роботи на заводі, якій віддавався сповна. Мало хто нині пам’ятає, що наш “Катіон” за його часів по праву вважався найкращим підприємством електронної промисловості СРСР з виробництва конденсаторів, що на базі його СКТБ з’явилася науково-дослідна установа, і ми вже реально підходили до створення цілого наукового комплексу з базовим науково-дослідним інститутом. Чому в незалежній Україні не було примножено цей досвід, чому електронні технології є рушієм прогресу у Японії, США, Китаї, Росія реально працює над створенням своєї “Силіконової долини”, а ми, даруйте, втратили її прообраз у нас, у Хмельницькому?
До речі, саме завдяки Володимиру Скоморохову з’явиться наша філія на Закарпатті. Про його особисті напрацювання можна говорити дуже багато, до речі, Володимир Костянтинович чи не першим у галузі запропонував відмовитися від держфінансування…
А ще я дуже горджуся тим, що ми впродовж багатьох років зберегли близькі і дружні взаємини, що були не просто колегами, а друзями. Унікальна була людина, інтелекту неабиякого та сили волі, у моїй пам’яті він назавжди.
Сергій Мельник, Хмельницький міський голова:
— Раптова кончина Володимира Скоморохова — це велика втрата для нашої міської громади, яка зобов’язана пам’ятати про всі добрі справи, які здійснив він у нашому місті. Коли дізналися про цю сумну втрату, скажу відверто, одразу прийняли рішення про поховання Володимира Костянтиновича на центральній Алеї Слави нашого міського кладовища. Особисто я мав честь знати його, високо ціную його організаторські здібності, унікальну працездатність, професійні та людські чесноти. То була потужна і неординарна особистість, людина, якої не вистачатиме нині багатьом…
Марія Галкіна, колишній секретар парткому:
— Володимир Костянтинович прийшов на “Катіон” у ту пору, коли треба було вже задіювати на повну силу потенціал підприємства, яке до нього ще будувалося. Щоправда, і на його плечі лягло немало будівничих проблем, найперше, у розбудові інфраструктури заводу. Йому нині завдячують тим, що живуть в облаштованих квартирах тисячі хмельничан, що у цьому мікрорайоні з’явилася чудова поліклініка №4, а в нашому місті — багато інших соціально важливих об’єктів.
Заразом у його особі ми побачили й інший тип керівника — інтелігентного інтелектуала, високофахового інженера-винахідника й конструктора, який не просто вникав особисто в усі тонкощі виробничого процесу, а генерував і впроваджував нові ідеї, проекти. Йому було до всього діло, особливу увагу приділяв вирішенню соціальних проблем заводчан. І саме йому “Катіон” завдячує появою оздоровчого центру у Головчинцях, розвитку агропідприємств у селах Данюки та Чабани Хмельницького району, профільного ПТУ, а місто — багатьма іншими об’єктами.
Дуже важливо знати, як непросто було Володимиру Костянтиновичу в умовах партійно-номенклатурної бюрократії захищати свої ідеї, позицію, за це йому постійно діставалося від вищестоящого керівництва в місті, області, Києві, Москві, але він завжди твердо стояв на своєму, захищаючи інтереси підприємства.
Марія Стасюк, колишній голова профкому:
— Хочу нагадати, що “Катіон” був заразом і крупним виробничо-науковим об’єднанням, яке у своїй структурі мало, зокрема, волочиський завод “Номінал”, чернівецький завод “Вимірювач”, рахівський “Конденсат”, де Володимир Костянтинович зумів також втілити свої ідеї, ставлячи тамтешньому керівництву конкретні завдання. Дуже сумно нині визнавати, що ці підприємства, за винятком чернівецького, попри все і нині не пропали, а “Катіона” вже немає… Нагадаю, що на наше підприємство їхали випускники найпрестижніших вузів країни, що він перший почав відправляти наших фахівців за кордон на навчання та для вивчення досвіду…
Володимир Фурман, ветеран підприємства:
— Зверніть увагу, що при виході на пенсію колишні “катіонівці” беруть за основу її нарахування свої зарплати часів керівництва підприємством Володимиром Костянтиновичем…
Дмитро Гришко, директор заводу “Номінал”, м. Волочиськ:
— Непросто було спочатку сприймати твердий характер Володимира Скоморохова, але ми швидко зрозуміли, що за таким відповідальним стилем його керівництва криється справжня турбота про розвиток об’єднання. Власне, це завдяки йому “Номінал” працював і розвивався…
Володимир Сидоренко, колишній перший секретар міськкому КПУ:
— Володимир Костянтинович був справжнім патріотом Хмельниччини і України. Він ніколи не гнув голову перед вищестоящими, завжди відверто демонстрував свою позицію. Це його заслуга, що на “Катіоні” було створено найсучасніший на ті часи науково-виробничий комплекс, продукція якого на крок за рівнем технологічних розробок випереджала багатьох у своїй галузі. Зрештою, це завдяки йому в нашій області з’явилося виробництво, яке почало експортувати конкурентоздатну продукцію на західний ринок, він нас учив, як заробляти валюту і як її, зрештою, раціонально, на користь справі використовувати…
Михайло Василишин, начальник міського управління охорони здоров’я:
— У ті часи я працював головним лікарем поліклініки №4, так би мовити, профільної для “катіонівців”. Тож Володимир Костянтинович розглядав її як медичну установу, що є фактично у структурі його підприємства. У мене навіть був особистий пропуск на “Катіон” з його ініціативи. Можна навести безліч фактів його особистої допомоги поліклініці. Наприклад, перший УЗД-апарат, який був у космосі на радянському супутнику, в якому немало електронної “начинки” “Катіону”, саме він привіз нам…
Юрій Ярина, колишній керівник служби постачання “Катіону”:
— Хочу наголосити, що саме завдяки Володимиру Скоморохову з’явився телевізор “Електрон”, який став невдовзі експортною візитівкою не лише нашого підприємства, області, а й України. Понад мільйон 250 тисяч цих телевізорів було продано нами лише в країни Європи. Власне, завдяки Володимиру Костянтиновичу і відбулася в нашій галузі “революція” в конденсатобудівництві. До речі, вже тоді наші конвеєрні установки йшли також на експорт.
Взагалі, гендиректор мав особливий талант запалювати наших фахівців та колектив своїми ідеями, які спершу дехто сприймав доволі скептично. Пригадую, коли він вперше озвучив свою ідею про створення на “Катіоні” телевізора, який піде на експорт, її сприйняли більш ніж стримано. І взагалі створені ним технологічні ноу-хау, зокрема, вакуумні установки “ЕЛКА-3”, одна з яких з його ініціативи була “врятована” і вже працює чомусь тільки в Росії, а дві інші, з тих, що вдалося зберегти, ми планували задіяти в Україні. Не дивно, що з таким творчим потенціалом керівник був незручним для влади, усіляких бюрократів. Я безмірно горджуся і дорожитиму завжди дружбою з ним…
Микола Малий, депутат міської ради:
— Час розставив все на свої місця ще за життя Володимира Костянтиновича, а нині, коли його раптово не стало, мабуть, не лише я відчуваю великий жаль через те, що вже в незалежній Україні його унікальний талант творця, організатора не був затребуваний. Так, Володимир Скоморохов зумів по-новому себе реалізувати в Росії, створивши буквально “з нуля” велику компанію ТОВ “Північна компанія” в структурі “Газпрому”. Але ж усе це він міг творити і в Україні. Добре, що його син Костянтин, наслідуючи батька, створив власне виробництво з виготовлення комерційних автопричепів та автофургонів під назвою “Автобан трейлерз Україна”, що його невістка, радше ще одна донька Аліна Скоморохова очолює нині успішне підприємство “Тін-Імпекс”, якому їх батько якщо і допомагав, то лише як консультант та експерт з окремих питань.
Хочу нагадати, що саме він очолював і створив першу в нашій області Асоціацію зовнішньоекономічної діяльності й, по суті, одне з перших українсько-канадських спільних підприємств “Катіон-Онтаріо”, вчив за кордоном наших фахівців, йшов попереду на декілька кроків у запровадженні нових технологій. Добре розумію його емоції, коли він обминав тему сучасного стану “Катіону”, адже через упередженість до нього тодішнього керівництва області, абсурдні кримінальні справи було поховано унікальне підприємство, яке однозначно могло вижити і в умовах перехідного періоду. Зверніть увагу, що нині, коли наш “Новатор” збирає телевізори, у 1980-х вони йшли потоком на “Катіоні”, який був за крок до випуску свого серійного кольорового телевізора. Дуже шкода, що енергія, талант Володимира Скоморохова виявилися непотрібними ні місту, ні нашій країні. Ми й досі не навчилися цінувати таких людей, які працюють для блага інших, на справу, якій присвятили своє життя. А щодо колишніх звинувачень на його адресу у підтримці “гекачепе” та інших “гріхах” — це суцільна нісенітниця, адже він за природою своєю був людиною аполітичною й тримав завжди “фронду” проти примітивної ідеологічної машини. Масштаб такої особистості ми нині повинні належно оцінити.
Іван Дунець, голова Хмельницького відділення Союзу промисловців і підприємців:
— Володимир Скоморохов у нашій області, направду, людина легендарна й у свій час був беззаперечним лідером серед подільських промисловців. Тож закономірно, що у ті часи, коли створювалася рада директорів області, він її очолив. Нині ж, роздумуючи над перипетіями його долі, даю собі звіт у тому, що хоч “Катіона” як підприємства вже немає, але ж тисячі хмельничан живуть у квартирах, які будувалися завдяки його енергії й ініціативі, а місто досі користується тією інфраструктурою, яку він розбудовував часто всупереч вказівкам зверху…
Іван Рудик, голова ПАТ “Проскурів”:
— Так сталося, що ми з Володимиром Костянтиновичем майже одночасно приїхали у наше місто і нас пов’язали спершу спільні господарські справи, а потім уже дружні взаємини. Горджуся тим, що у житті мені випала честь мати такого друга, з яким у нас не було жодних секретів чи непорозумінь. З ним ми доволі часто зустрічалися, завжди були на телефонному зв’язку. У пам’яті моїй назавжди й останній його приїзд до Хмельницького.
Те, що з ним відбулося на початку 1990-х, коли тодішня влада області, по суті, “здала” на відкуп кар’єристам, преспособленцям в особі Володимира Скоморохова багатотисячний колектив “Катіона”, — це і є, на мій погляд, унаочненням найбільшої драми нашої незалежності. Цікаво, що його тоді зраджували люди, яким він зробив дуже багато доброго і яких ми знаємо поіменно. Їх безхребетність, вміння заради влади, посади поступитися честю мене і нині обурюють. Не менше тривожить і те, що ми не зберегли для України таких людей, як Володимир Скоморохов, хоч його послідовників серед нас дуже багато. Щодо того драматичного відтинку життя, коли його звинувачували в усіх гріхах, коли він проходив випробування через СІЗО, суди, то я дякую долі, що зумів йому хоч чимось допомогти. Та коли невдовзі і в мене у житті з’явилися подібні проблеми, я також відчував його дружню підтримку. То була Людина з великої літери і нам його буде дуже не вистачати…
Аліна Скоморохова, гендиректор ТОВ “Тін-Імпекс”:
— Безмірною є втрата Володимира Костянтиновича для всіх його рідних. Був він і для мене дуже рідною людиною. Про нього, як мужчину, дуже яскраво свідчить той факт, що завжди, навіть у двадцятиградусний мороз, у Москві зустрічав мене з трояндами, без квітів не входив у наш дім, де його дуже любили, завжди любитимуть і пам’ятатимуть. Гордився, що ми з чоловіком подарували йому внука Володю. Ми з моїм тестем і народилися в один день у квітні, але першим з днем народження принципово вітав мене він. Пригадую, коли ми йому сказали, що в нього буде внук, то дуже розчулився, сказав: “Бережи себе, бо в тебе буде мій внук”. А щодо імені сина, то в нас з чоловіком Костянтином не було інших думок — тільки Володя.
Як керівник, організатор виробництва, був для мене завжди взірцем. Коли з Костянтином ми побралися, то, зізнаюся, я, знаючи кипучий темперамент Володимира Костянтиновича, страшенно боялася його, адже мав неабияку харизму, магнетизм у впливі на людей. Але у взаєминах з близькими він виявився дуже чуйним та делікатним. Завжди захоплювалася його вмінням виходити з найскладніших виробничих ситуацій, його професійністю, винахідливістю, конструкторським талантом, що був помножений на унікальні організаторські здібності, його постійною жагою до творення, яка не могла не надихати…
Костянтин Скоморохов, син:
— Він для мене був не просто батьком, а справжнім другом і порадником у житті, підтримку якого відчував завжди. Власне, і моїм першим і найголовнішим вчителем — у житті, бізнесі. Казав часто: “Сину, я тебе навчив володіти вудочкою у житті, аби ловити рибу, а не навпаки”.
А ще нині залишилося у нас з ним немало незреалізованих досі ще спільних справ, планів та ідей, які я зі своїми однодумцями, найперше, дружиною, обов’язково втілимо, аби гідно вшанувати пам’ять батька…
Про чесність з собою…
Ми могли б подібні відгуки про життя та діяльність Володимира Скоморохова продовжувати, зрештою, не сумніваємося, що вони будуть у листах та дзвінках наших читачів. І все ж нині, у переддень сороковин по його раптовій кончині, маємо щиро і чесно сказати собі ще раз, що аморальні спроби переслідувань Володимира Скоморохова на початку 1990-х тодішньою пост-комуністичною номенклатурою, яка у перші роки незалежності одразу одягнула шати незаплямованих українських державників, обернулася, насамперед, крахом гордості хмельницької “оборонки” — заводу “Катіон”. Ми нині добре знаємо, що всі проблеми у Володимира Скоморохова почалися ще до проголошення незалежності, коли він принципово перекрив високим чинам з обкому КПУ, управління МВС, КДБ, а згодом УСБУ спроби незаконно збагатитися за рахунок експортної продукції заводу, найперше отих телевізорів “Електрон”. Бо Скоморохов і в радянські часи не навчився користуватися своїм службовим становищем, не вмів і не хотів привласнювати те, що належало колективу, державі. У тих кабінетах, звідки йшли на нього “наїзди”, сповідували іншу мораль. Тож усі ці абсурдні звинувачення його у підтримці “гекачепе”, у володінні ним, до речі, чудовим мисливцем, якимось міфічним складом зброї тощо, хоч і були повною нісенітницею, таки вибили його зі, здавалося, устояної життєвої колії. Бо якщо і мав гріхи, то тільки тому, що першим у цім краї навчився заробляти для підприємства і держави іноземну валюту, що не хотів ділитися нею з вищестоящим керівництвом і усією тією владною шушерою, а направляв на розвиток свого підприємства, яке прагнув зберегти будь-що. Не судилося, невдовзі буде зруйновано не лише “Катіон”, але й економіку України. Це він також бачив і усвідомлював, мабуть, як ніхто інший, і пробував, нібито всупереч тодішнім суспільним процесам, спинити подібні руйнівні сценарії на своєму підприємстві.
Так, так, Володимир Скоморохов був тоді чи не одним у полі воїном серед крупних промисловців не лише нашого краю, бо вмів завжди на себе брати найбільшу відповідальність. Не вийшло, не вдалося протиставити його здоровий глузд, його бачення розвитку підприємства, цілої галузі у нових умовах. І це ще добре, що у той час він та його друзі зуміли захистити його самого від абсурдних звинувачень. Дуже шкода, що не зрозуміли масштаб його постаті і таки справді патріотичних поривань на благо міста і нашої молодої держави й деякі тодішні лідери місцевих націонал-демократів. Та і нині не може не захоплювати той щирий пієтет до нашого міста і України, який завжди демонстрував цей чоловік. І не лише відповідальним ставленням до долі дітей, внуків, які живуть тут, у його ж місті нині, і до нашого краю загалом. Він був з тих росіян, яким стала рідною українська земля, які прийняли Україну у своє серце і душу й не могли вже її покинути у своїх думках, планах, найсокровенніших задумах. І чи не найголовніше тут якраз у тому, що цей чоловік не втратив щирих почуттів до нашої землі навіть тоді, коли, здавалося б, мав на це моральне право. Бо хоч цілком давав собі звіт у тому, хто і чому його особисто зрадив, але не переніс свої почуття розчарування на тих людей, з якими разом працював і був знайомий на нашій землі…
Тому якщо ми, кажу про тих, хто щось вирішує у цьому місті, справді хочемо бути чесними перед собою і пам’яттю цієї людини, то цілком буде закономірним, якщо, скажімо, у “катіонівському” мікрорайоні нині з’явиться вулиця, яка носитиме ім’я Володимира Скоморохова, інші вияви шани до пам’яті цієї людини. Маємо надію, що так і буде. Бо недарма у Писанії сказано про часи, коли розкидають каміння і коли їх збирають. Щира, звільнена від усіляких ідеологічних накипів правда і пам’ять про Володимира Скоморохова у нашім місті вартує нині дуже багато, бо вчить нас уже нині відділяти зерно від полови у нашій новітній історії, вчить, зрештою, християнських чеснот прощення і любові до ближнього.
…Поховали Володимира Костянтиновича на одному з московських цвинтарів за православним звичаєм. Що ж, якщо вірити релігійному баченню — а як інакше? — перебування душі померлих сорок днів у ближчих до земних сферах, то, мабуть, душа цього надзвичайного чоловіка витала не лише над Володимирщиною, де він народився, над Херсоном чи в інших близьких йому земних місцинах, але й над нашим містом, в якому він жив і творив, в якому страждав, але яке безмірно любив…
Б.ДЕМКІВ
Фото з сімейних архівів рідних Володимира Скоморохова