Як і обіцяли минулого номера, публікуємо розмову з молодим поетом Романом ШТІГЕРОМ.
З нашого досьє:
Роман Штігер — народився 4 червня 1991 року в Жидачеві, що на Львівщині. Нині навчається у Львівському національному аграрному університеті. Почав писати в 2009 році. Свої поезії називає “невіршами”.
— Романе, що ти розумієш під цією загадковою назвою “невірші”: метод письма чи бажання максимально виразити власні думки й переживання?
— Так, справді, я чомусь саме так волію їх називати. Хочу цим наголосити, що це не є класичне віршування чи легка подача смислу й думки. Читач має сам знаходити для себе, щось споріднене тільки йому, малювати в уяві сюжети.
Пригадую, раніше у мене в голові увесь час крутилось слово “невірш”, і якось я для себе зрозумів, що то не просто так. Отож вирішив свої творіння називати невіршами.
— Багато поетів починають писати ще в шкільні роки, уражені стрілою Амура… Можливо, запитання банальне, але чи можеш згадати, коли ти вперше почав творити? Що дало поштовх до написання вірша?
— У мене усе почалось аналогічно. Насамперед підштовхнуло непереборне й потужне бажання самовиразитись, самореалізуватись, донести думку, сказати щось, намалювати словами. Почав писати досить пізно, на першому курсі університету. До того, ще навчаючись у школі, не було особливих вподобань до літератури і письма загалом. То вже якось пізніше у мені дозріло і проросло.
— Читаючи твої поезії, відчуваєш, що вони пронизані ніжністю й любов’ю. Любов’ю до жінки, світу, людей… Різні люди розуміють це непросте почуття по-своєму. А що воно означає для тебе?
— Для мене воно водночас все й нічого. Це така тонка межа, яку не можливо описати. Її слід відчувати на підсвідомому рівні. Для мене це насамперед рухи і запахи. Саме якісь такі подразники найбільше сприймаю з навколишнього світу, що вже обумовлює саме письмо.
“…Любов — це все, що ми маємо наразі. Це ніби одна цигарка і один сірник, одна мішень і один постріл. Любов — це те, що нас зігріває, коли нам холодно…”
— Ти не просто пишеш, а й подорожуєш містами України, презентуючи свої вірші поціновувачам поетичного слова. А взаємозв’язок із аудиторією обов’язково дарує шквал незрівнянних емоцій. Романе, зустріч з яким містом тобі найбільше запам’яталася?
— Так, я намагаюсь трішки їздити містами. Уже встиг побувати в Івано-Франківську, Рівному, Чернівцях, Києві, Ніжині і Дніпропетровську. У планах відвідати, окрім Хмельницького, Житомир, Тернопіль, Луцьк, Ужгород і Чернівці. Зазвичай відгукуюсь на всі пропозиції та ретельно обдумую поїздку. Я дуже люблю подорожувати. Вокзали, потяги, пасажири — то моє. Я просто отримую велике задоволення від пересування у просторі та від знайомства з іншими людьми. Вперше я читав у Львові, де навчаюсь і живу. Пригадую, це було спекотне літо й затишна кав’ярня у центрі міста. Мабуть, саме той перший раз був для мене неповторним і цнотливим. Тоді було дуже страшно і водночас захопливо. Я цього не забуду ніколи.
— Що очікував від зустрічі з хмельничанами?
— Мені було страшенно цікаво подивитись на ваше місто і людей. Я споглядав не так би мовити фасад, а заглядав у внутрішні дворики, під’їзди, мансарди, балкони й ґанки. На зустріч прийшли люди, які мають справді велику потребу у чомусь теплому і затишному у цю холодну пору року.
— Чим ти займаєшся, окрім поетичної творчості й навчання? Маєш хобі?
— Багато читаю, перечитую, сплю, думаю, дихаю, вдивляюся, мовчу і слухаю.
— Ти публікуєш свої твори в Інтернеті, друкуєшся у різноманітних виданнях, подорожуєш. Що міг би порадити молодим поетам у пошуках власних читачів?
— Насамперед хотів би побажати молодим початківцям писати щиро й не звертати увагу чи це модно, чи ні. Будьте справжніми!
Розмовляв Андрій ЯЩИШЕН
Фото з архіву поета