Від того, з яким рівнем виховання й освіченості (не плутати з освітою!) вийде зі школи у доросле самостійне життя сьогоднішнє покоління учнів, залежатиме завтрашній день нашого міста, держави, а відтак і самопочуття їхніх батьків та вчителів. Ця життєва аксіома зрозуміла нібито всім: і пересічним громадянам, і політикам, і керівникам країни. Посадовці всіх рівнів, відчуваючи власну відповідальність за наслідками цього одвічного закону життя, періодично вдаються до певних кроків. Вищі — до реформування освіти, модернізації суспільних відносин, місцеві — до спроб матеріально-технічного забезпечення освітньої галузі. Останні — за наявних умов і практичних можливостей.
Від того, з яким рівнем виховання й освіченості (не плутати з освітою!) вийде зі школи у доросле самостійне життя сьогоднішнє покоління учнів, залежатиме завтрашній день нашого міста, держави, а відтак і самопочуття їхніх батьків та вчителів. Ця життєва аксіома зрозуміла нібито всім: і пересічним громадянам, і політикам, і керівникам країни. Посадовці всіх рівнів, відчуваючи власну відповідальність за наслідками цього одвічного закону життя, періодично вдаються до певних кроків. Вищі — до реформування освіти, модернізації суспільних відносин, місцеві — до спроб матеріально-технічного забезпечення освітньої галузі. Останні — за наявних умов і практичних можливостей.
Про те, як ця відповідальність реалізується на ділі, свідчить офіційна статистика. Наприклад, на цей рік фінансування галузі освіти в нашому місті збільшується порівняно з минулим роком на понад 13 мільйонів гривень. Як слідує з довідки управління освіти міської ради, “це забезпечує 100% потреби для виконання основних функцій галузі “Освіта”. Приблизно таке зростання галузевого кошторису було і у 2012 році. Тобто політика міської влади у сфері освіти залишається незмінною і “спрямовується на створення умов для підвищення якості освіти та покращення матеріально-технічної бази навчальних закладів”. Так, минулорічна Програма соціально-економічного розвитку міста констатувала, що “у навчальних закладах створено оптимальні умови для одержання якісної освіти”. З цим твердженням важко не погодитися, хоча у цій же Програмі констатувалося й про “невідповідність сучасним вимогам матеріально-технічної бази освітніх закладів”. Отже, зусиль, коштів і роботи у цьому напрямку потрібно ще багато. Втім, незважаючи на це, незмінно високою залишається результативність кращої частини учнівського загалу. Позаторік, наприклад, 72 учні стали переможцями обласного етапу та 12 — четвертого етапу всеукраїнських предметних олімпіад, 52 — призерами на обласному етапі конкурсу робіт Малої академії наук України. Загалом у профільних і спеціалізованих класах навчаються 90% старшокласників, з числа яких і виходять “олімпійці”. Тобто, з рівнем програмної освіти все у нас нібито гаразд. Але ось який парадокс: зі статистики міського відділу управління Міністерства внутрішніх справ слідує, що у тому ж 2011 році у нашому місті спостерігався ріст загальної злочинності на 8,9%, скоєних крадіжок — на 26,4% (!), а у підлітковій злочинності (увага!) зафіксоване зростання розбоїв. Отож виходить, що якість здобутої програмної шкільної освіти не завжди і не в усьому є адекватною рівню суспільних відносин. Відтак виникає логічне запитання: наскільки об’єктивною є оцінка роботи наших шкіл?
Як відомо, така оцінка базується на визначених для освітньої галузі критеріях, в основі яких є набір певних показників. Зазвичай ця оцінка відповідає рейтингу шкіл серед міської громади. На нього часто й орієнтуються батьки учнів, обираючи для них навчальний заклад. Про це свідчать цифри щодо навповнюваності класів. Так, для технічного ліцею, обох гімназій, колегіуму, ліцею №17, НВК №№4, 10, НВО №1, ЗОШ №№1, 30 — це 28-32 учні. Натомість для таких закладів, як ЗОШ №№6, 7, 8, 13, 23, 31 наповнюваність коливається в межах 17-21 учня. Але чи дають ці показники можливість визначити рівень освіченості та виховання їхніх вихованців, набутої духовності та культури, а головне: наскільки вони пристосовані до самовиявлення у сучасному житті, суспільно-громадських взаємовідносин? Чому б, наприклад, до оцінки роботи шкіл не додавати інформацію правоохоронців: випускники яких закладів останніх трьох-чотирьох років скоїли злочини чи порушували правопорядок?
Взагалі, складається враження, що гонитва за високими, але формальними показниками стала для наших шкіл самоціллю. Водночас у своєрідну жертву приносяться не лише основна маса рядових учнів, які не претендують на призерство в олімпіадах, а й батьки — невимушеною обов’язковістю власними коштами підтримувати чи завойовувати школі статус провідної. Немає таємниці, що у деяких школах, особливо з числа “престижних”, батьківський щорічний чи навіть щоквартальний внесок “на розвиток класу і школи” став обов’язковим — як тариф задля успішних оцінок їхніх дітей. Цей принцип, коли все вимірюється не стільки знаннями й освіченістю, скільки грошима, згодом і стає дороговказом у житті нашої молоді — ще зі шкільних років. Зрозуміло, що на рівень виховання учня впливає не тільки школа, а й батьки. Але свою відповідальність за нього школа несе перед суспільством і державою, а батьки — лише перед собою.
Між тим сьогодні актуальною темою в освіті стає так звана гуманна педагогіка, коли учень і вчитель співпрацюють на взаємодовірі. Впровадження такої педагогіки не вимагає реформ і модернізації на державному рівні, а залежить лише від конкретного закладу і конкретного вчителя. Цей принцип взаємодовіри звільняє процес виховання від звичного формалізму. Думаю, він здатний подолати різницю між так званими престижними закладами і звичайними школами. Але така взаємодовіра не повинна бути такою, як в одній рейтинговій школі, де вчитель англійської запропонував учню, який, на його думку, відстає від інших, записатися до нього на репетиторство — за плату, звичайно. І вже наступного уроку після згоди з батьками у цього учня замість шести-семи балів з’явилось 11 — ще без репетиторських занять. Між тим, самоосвіта учня — річ надзвичайно важлива і потрібна, отож школа повинна її всіляко підтримувати і заохочувати.
Показово, що престижність тієї чи іншої школи залежить не лише від набутого авторитету серед батьків за своїм рівнем навчання. Відштовхнути від їхнього вибору може відсутність, наприклад, обладнаного спортивного майданчика або туалет “казарменного” типу з відповідним амбре у шкільному коридорі. До речі, про “оптимальні умови для одержання якісної освіти” можна і треба судити не тільки за наявністю розвиненої комп’ютерної бази, а й комфортністю побутовою, як про театр, який “починається з вішалки”. А ще про температуру в актовому залі взимку. Чи всі наші школи можуть похвалитися таким належним комфортом?
Зрозуміло, що забезпечити необхідний комфорт можна лише за умов відповідності вимогам шкільної адміністрації та повноцінного фінансування. Перше вирішується просто, а ось друге (стадіон, басейн, комп’ютери, туалет, тепло, бібліотека) забезпечити важче. Звичайно, що ця проблема за нинішніх умов фінансування галузей буде існувати завжди, як і проблема “ямкового ремонту” міських доріг. Варто було б на два-три роки визначати пріоритетність фінансування окремих галузей почергово: освіта, охорона здоров’я, ЖКГ, культура… — з відповідною концентрацією коштів на їхній акцентований розвиток.
Але за всіх складних чи напружених умов життя необхідно пам’ятати, що наше завтра закладається сьогодні освітою і вихованням наших же дітей. Як кажуть: що посієш, те й пожнеш.
Дмитро ШЕВЧЕНКО, голова постійної комісії міської ради з гуманітарних питань