Власне на питання, якою повинна бути вільна людина в сучасній Україні, спробували нещодавно дати відповідь фундатори Ініціативної групи “Першого грудня”. Днями вони ознайомили українську громаду зі своєю “Українською Хартією вільної людини”, провели з цього приводу “круглий стіл”, інформація про який у нинішніх умовах підконтрольності владі більшості мас-медіа досі не дістала належного суспільного відгуку…
Власне на питання, якою повинна бути вільна людина в сучасній Україні, спробували нещодавно дати відповідь фундатори Ініціативної групи “Першого грудня”. Днями вони ознайомили українську громаду зі своєю “Українською Хартією вільної людини”, провели з цього приводу “круглий стіл”, інформація про який у нинішніх умовах підконтрольності владі більшості мас-медіа досі не дістала належного суспільного відгуку. Нагадаю, що ця Ініціативна група була створена ще торік, взяши собі назву з огляду на історичне значення результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, який переконливо підтвердив Акт проголошення незалежності України 24 серпня того ж року, прийнятий тодішньою Верховною Радою. У складі фундаторів цієї групи такі авторитети, як В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Маринович, Богдан Гаврилишин, Ігор Юхновський, Любомир Гузар, Семен Глузман, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Володимир Горбулін, Вадим Скуратівський, які підписали цю Хартію, залучивши до її обговорення ширший загал громадських діячів, літераторів, публіцистів, експертів з різних сфер суспільного життя. Тож попри всю критику, яка з’явилася одразу в Інтернеті навколо цього документа, бо про діяльність цієї групи українських інтелектуалів, повторюсь, можна дізнатися лише з обмеженого числа медіа-ресурсів (окреме спасибі газеті “День” і телеканалу “Тівіай”, він став, як на мене, подією першорядної суспільної ваги наприкінці цього року. Сумніваюсь, що автори Хартії приурочили її до початку роботи Верховної Ради сьомого скликання, адже їх ідеї та принципи далекі від того, чим насправді живе спільнота нинішніх нардепів, як, врешті-решт, вони ще більше є чужими теперішній владі. Проте це аж ніяк не означає, що ця Хартія далека від суспільних реалій, в яких нині перебуває українське суспільство, хоча іншою темою для дискусій навколо цього документа буде, на мою думку, теза про те, чи готове воно нині приймати рецепти свого оздоровлення саме у такій редакції.
Та як, скажімо, не погодитися з тезою з цієї Хартії, що нам з вами “не треба жити постійним почуттям скривдженості і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили”? А чи віримо ми насправді у свої сили, чи відповідаємо ми ще одній із її тез: “Справжнім проводирем людини є лише особисте осмислене зусилля”? Принаймні, мені думається, що цей документ вартує того, аби з ним найширше познайомилося наше суспільство, яке нині втрачає ідейно-моральні орієнтири й не квапиться ставити перед собою подібних питань, шукаючи недругів деінде, але не в собі. Хтось скаже, що з мого боку це вже чисте моралізаторство або й відверта відмова від радикальних поглядів на ситуацію в країні, які сповідує нині значна частина співвітчизників? Не думаю, адже всім нашим радикалам, вочевидь, треба більш виважено дивитися на ті програмні засади, які насправді сповідують носії цих ідей, аби ми з вами не наступили знову на історичні “граблі”, які так фатально боляче били по українцях в минулі часи. Тож той факт, що нині в Україні знайшлися люди з беззаперечним моральним авторитетом, які зорганізувалися спершу самі, запропонували власному народові своє бачення його поступу у ці непрості часи, вже саме по собі, як на мене, вартує найширшої підтримки та схвалення. Зрештою, терпимість до чужої думки, навіть якщо ви з нею не погоджуєтеся, і є первинною ознакою демократичності, і не лише нашої, а українського суспільства загалом, що і є першим кроком до того, аби ми стали направду вільними людьми, чи не так?