“Жити в гармонії з природою” — це гасло для декого має значно ширше поняття, ніж звичне розуміння єднання з флорою і фауною. Є люди, для яких воно трансформувалось у життєві принципи, коли гармонія життя передбачає ще й гармонію соціальну. Заради цієї гармонії вони здатні жертвувати власним благополуччям, здоров’ям і навіть життям.
“Жити в гармонії з природою” — це гасло для декого має значно ширше поняття, ніж звичне розуміння єднання з флорою і фауною. Є люди, для яких воно трансформувалось у життєві принципи, коли гармонія життя передбачає ще й гармонію соціальну. Заради цієї гармонії вони здатні жертвувати власним благополуччям, здоров’ям і навіть життям.
Можливо, саме так уявляв для себе цей життєвий орієнтир В’ячеслав Бруснічкін, поєднуючи у ньому традиційну офіцерську честь, гідність людини, для якої Батьківщина — понад усе, і мужність першопрохідця-сталкера по життю. Обравши своє місце у строю воїнів-інтернаціоналістів, він з честю виконував військовий обов’язок в Афганістані. Ось рядки зі службової характеристики майора Бруснічкіна: “…На території ДРА з липня 1984 року брав безпосередню участь у знищенні бандоформувань заколот-ників. Здійснив 15 бойових рейсів. У бойовій обстановці орієнтується, вміло керує боєм, може надихнути людей. У бою холоднокровний. За мужність, стійкість нагороджений орденом “Червона Зірка”, неодноразово відзначений командуванням”. А це факт, який до характеристики не увійшов: В’ячеслав Бруснічкін відмовився від представлення до ордена бойового “Червоного Прапора” заради свого бойового товариша. Чи не можна це вважати проявом тяжіння до тієї ж гармонії?..
Отримавши важкі поранення в афганській війні, майор Бруснічкін потрапив невдовзі до іншого пекла — Чорнобиля. І знову скупі казенні рядки: “…Використовуючи бойовий досвід, отриманий в Афганістані,… особисто здійснив 27 бойових виходів у зону з підвищеним рівнем радіації в районі м. Прип’ять, а також 18 бойових виходів на розвідку в 30-кілометрову зону. Брав участь у складі наукової групи генерала Пікалова з взяття проб ґрунту та води в районі м. Прип’ять і 4-го блока Чорнобильської АЕС, де виявив стійкість та мужність”. Стійкість та мужність, відстоюючи гармонію життя з природою…
Ці ж риси відставний майор Бруснічкін виявив, очоливши міське об’єднання інвалідів Чорнобиля. Йшов 1991 рік, суспільство потребувало нових лідерів-сталкерів, котрі здатні були торувати шляхи до іншої життєвої гармонії — соціальної. Ним і став герой Афгану та міста полинь-трави — Чорнобиля. До сьогодні він залишив про себе пам’ять людини, для якої не існувало бюрократичних перепон у відстоюванні законних прав ліквідаторів страшної катастрофи. Він долав і байдужість чиновників, і відвертий супротив можновладців, і водночас протистояв штучному та фальшивому об’єднанню своїх нових побратимів зверху — кишенькового “руху” зі щедрими подачками для керованих ватажків і “своїх” активістів. На жаль, уражене війною і безжальним променем радіації серце майора-сталкера не витримало “мирного” бою за гармонію життя — соціальну…
Дивні знаки долі: В’ячеслав Бруснічкін помер 13 січня, через 13 років після аварії на ЧАЕС. 13 січня він виходив у Афгані з оточення, в день його смерті у Хмельницькому пішли з життя 13 ліквідаторів…
Місце на обраному ним шляху зайняла його дружина Алла. Корінна хмельничанка з роду Шостацьких-Рублевських, узявши прізвище чоловіка, поклала на себе і його тягар боротьби за гармонію. Власне, цей обов’язок довірили їй люди — члени міського добровільного товариства інвалідів “Спілка інвалідів Чорнобиля”. Від початку його створення вона була поруч з чоловіком, допомагала складати документи, шукати благодійників, воювати з чиновниками, організовувати дозвілля. Відтак понад 500 членів спілки одностайно довірили їй свої проблеми, а вона, поховавши коханого чоловіка, присвятила цій справі подальше життя. Це було природно для неї — суспільної активістки ще зі шкільних часів: старости класу школи №18, солістки шкільного хору, танцівниці ансамблю “Подолянчик”, заводія громадського життя на всіх місцях роботи. Отож не дивно, що, очоливши спілку, Алла Бруснічкіна згодом стала і депутатом міської ради, додавши собі ще й нових турбот. Але вона до всього звикла ставитися не просто сумлінно, а завзято. Тому стільця у міськраді не відсиджувала, неабиякою активністю відзначилась і там — у тій же боротьбі за гармонію життя: в соціальній сфері, екології, буденних проблемах хмельничан. У наш час такі люди поза політикою не залишаються, отож не уникнула цієї долі й Алла Бруснічкіна. Майдан у Хмельницькому був і її “помаранчевою революцією”. Однак, на відміну від деяких спритників, власної позиції не зраджувала. Якось у Києві під час представницьких передвиборних зборів неабияк спантеличила журналіста відповіддю на запитання: хто, на її думку, був би кращим президентом України? “Маргарет Тетчер, — сказала вона, — всі ж наші відомі претенденти відповідають своїм прізвищам: Кучма, Мороз, Вітренко”…
Хоча сьогодні Алла Бруснічкіна не входить до діючого депутатського середовища, обранцем довіри людей залишається. До неї йдуть зі своїми бідами і негараздами, знаючи, що не відвернеться, не відмахнеться, посилаючись на відсутність мандата депутата. Так і залишається ця вродлива, мужня жінка “збудником” рутинного життя чиновників, активно працюючи у різних громадських радах і комісіях. Життя в гармонії з природою для неї означає життя в гармонії соціальній, суспільній. Але така гармонія можлива лише за умов досягнення справедливості в усьому, на всіх рівнях. Головне, звичайно, досягти її для тих, хто постраждав від Чорнобиля, ліквідаторів аварії, інвалідів. Якраз жорстокої дисгармонії у цьому, відвертої несправедливості вистачає. Тому доводиться Аллі Бруснічкіній вести свою війну з глухою стіною байдужості, обману, які залишаються чорними плямами у сучасному житті чорнобильських сталкерів. І навіть множаться ві-домчими інструкціями, урядовими постановами, свавіллям бюрократів. Рідні інваліда-чорнобильця мають довести, що він помер саме від хвороб тієї біди, щоб отримувати комунальні пільги — нарівні з родичами ветерана війни, ліквідатори раптом не знаходять себе у відповідних списках або не можуть документально довести свою приналежність до категорії пільговиків, їм знижують розмір законодавчо встановлених пенсій, обмежують путівками на оздоровлення та лікування… Бойовому офіцеру В’ячеславу Бруснічкіну в цій “мирній війні” було дещо легше, ніж вразливому жіночому серцю, проте Алла Бруснічкіна рук не опускає. Вона таки змогла добитися для спілки нового приміщення на вул. Подільській, 10/1, вишукує всі можливості для його ремонту, працює над перереєстрацією членів спілки, вдосконаленням її системної роботи, гуманітарної допомоги…
“Вдячна своїм колишнім колегам по міській раді Наталії Романовській, Петру Переймі, Михайлу Кіперману, Василю Ваківу, народному депутату України Олегу Лукашуку, міському голові Сергію Мельнику за розуміння наших проблем і потреб, реальну конкретну допомогу, — каже Алла Бруснічкіна. — Вони неабияк сприяють тому, щоб чорнобильці почувалися краще в цьому, а не в іншому світі”.
Якою примхливою може бути доля: число 13, яке було знаковим для її чоловіка, вона ніколи не любила, але свій відбиток “чортова дюжина” почала залишати і на ній. Так, колишнє приміщення спілки на Соборній мало номер 13… Втім, це не єдина знакова річ, яка єднає Аллу Бруснічкіну з чоловіком. Адже вона своїм кредо обрала той же принцип: жити в гармонії з природою в усьому — для всіх.
Володимир РАЗУВАЄВ