Шість разів депутат міської ради Іван Бухал відвідував місто-побратим Хмельницького Модесто, з яким чверть століття тому, перебуваючи на посаді голови міськвиконкому, уклав договір про дружбу та партнерські стосунки. Минули роки, багато змінилося за цей час і у США, штаті Каліфорнія, де знаходиться місто-побратим, і в Україні, яка здобула незалежність. Та ні кілометри, що розділяють Хмельницький та Модесто, ні часові пояси, зрештою, ні різниця в ідеології держав, які вони представляють, не стали на заваді дружнім зв’язкам.
Шість разів депутат міської ради Іван Бухал відвідував місто-побратим Хмельницького Модесто, з яким чверть століття тому, перебуваючи на посаді голови міськвиконкому, уклав договір про дружбу та партнерські стосунки. Минули роки, багато змінилося за цей час і у США, штаті Каліфорнія, де знаходиться місто-побратим, і в Україні, яка здобула незалежність. Та ні кілометри, що розділяють Хмельницький та Модесто, ні часові пояси, зрештою, ні різниця в ідеології держав, які вони представляють, не стали на заваді дружнім зв’язкам.
“Ми змінювалися, вони теж, — розповідає Іван Васильович, щойно повернувшись із Модесто, куди хмельницька делегація була запрошена муніципалітетом міста, — а зустрілися — і наче не було між нами довгих 25 років, не було недовіри, нещирості, бо ми — люди й повинні тягнутися одне до одного, аби не було в світі екстремізму, злоби, ненависті. Яка різниця, де ми живемо? Яка різниця, якими мовами розмовляємо? У нас однакові потреби: підтримувати мир, будувати щасливе життя, пізнавати світ… Пригадую, як починалися наші стосунки. Був далекий 1987-й. Американці, колишні вихідці з Подільської губернії, “атакували” міськвиконком посланнями. Я, звичайно, читав листи, що надходили з-за океану, але після того, як вони побували в руках відповідних служб. Дати ж відповідь американцям мені не дозволяли. Я бунтував, стомився доводити, що треба відповісти незнайомим людям і запросити їх у гості на батьківщину їх предків. А потім в одному з останніх листів американці повідомили, що, незважаючи на відсутність нашої відповіді, вони все ж приїдуть у Хмельницький на початку березня і проживатимуть у готелі “Центральний”. КДБ і орган Компартії приймають рішення ізолювати мене та відправляють у рідне село на Київщині. В материну хату терміново проводять телефон. Два дні я перебуваю поза ситуацією, почуваюся препаскудно, обурююся. А потім приїжджає машина й везе мене в Хмельницький приймати американців. Від хвилювання мені пересохло в горлі. Я й досі пам’ятаю той сором, який пік мені обличчя. І коли мене запитали, чому не відповідав на листи, я щиро пообіцяв, що тепер ми розглянемо всі листи в установленому порядку (тут, зізнаюся, знову злукавив — сесія збиралася через два місяці). Так зав’язалася дружба двох незнайомих міст та до тисячі різних за віком та фахом людей, які змогли побувати у нас, в Україні, і в Америці, під час обміну делегаціями. Згадую, як хмельничани, ветерани війни, були на зустрічі з тодішнім мером Модесто — Пеггі Месінгер. Вони слухали її зі сльозами на очах і сприймали не як умовно класового ворога (тоді це насаджувалося в головах радянських людей), а як свою співвітчизницю, жінку-матір з такими ж почуттями, переживаннями й мріями. Ми двічі підписували договір про партнерські стосунки, про обмін делегаціями в галузі культури, освіти, охорони здоров’я спочатку в Хмельницькому, потім у Модесто, куди була заздалегідь запрошена наша делегація. На відміну від американців, у нас не було відповідних технічних засобів, аби зазнімкувати ті перші зустрічі на пам’ять. І ось цього року каліфорнійські друзі показали нам відео- та фотоархів, розворушивши спогади…
Не можна сказати, що лише ми ставилися до іноземців насторожено. Американці, хоча й вихваляються завжди своїм високим рівнем демократії, проте з їх боку також було упереджене ставлення до нас. І свідчило воно, перш за все, про нестачу правдивої інформації. Скажімо, газета “Бджола Модесто” писала в ті часи, що у радянських людей значно нижча температура тіла — на 5-6 градусів. Тому, виявляється, під час зустрічі цікаві американці намагалися з нами поручкатися… І російського журналіста до нас не допустили, коли ми були в Модесто з дружнім візитом. Перекладач був змушений мою промову перекладати на американський лад. Тільки через десятки років він у цьому зізнався.
І все ж як би там не було, я переконаний, що зв’язки між двома містами принесли нам взаємну користь. Ми, хмельничани, відкривали для себе капіталістичний світ, а американці знайомилися з нашим. За 25 років по обміну в обидва боки їздили лікарі, вчителі, працівники культури, інженери, люди інших професій. Таких, мабуть, більше тисячі. Були й такі, які пускали в чужу землю родинне коріння, створювали сім’ї. З ними також ми бачилися під час нашої недавньої зустрічі. Це ще раз підтверджує, що простим людям поза політикою легко порозумітися, знайти спільні інтереси.
Відверто кажучи, шкодую, що за цей час ми так і не використали можливість налагодження економічної співпраці наших міст: не відкрили ні спільних підприємств, ні філій фірм, ні представництв. Все заважали якісь причини: спочатку розвал Союзу й супутня економічна розруха, тепер от світова економічна криза. Хоча в цьому напрямі можна і треба працювати. Адже в Модесто є великі підприємства з переробки молока, овочів та фруктів, мигдальних горіхів (найбільше в світі!), а також виробництво фільтрів до паливних насосів всіх класів двигунів. Думаю, міській владі варто працювати над тим, аби зробити місто більш інвестиційно привабливим. Як? Насамперед, розвивати туристичний сервіс, запрошувати на Хмельниччину і в наше місто іноземців, знайомити їх з архітектурними та історичними пам’ятками, з потенціалом наших ресурсів, можливостями співпраці. Нам є що показати, є чим гордитися. Інша справа, що ми не вміємо це робити. Але є досвід чужий, у тих же американців треба вчитися, насамперед, гордості за свою країну, рідне місто, історію й традиції, й виховувати на цьому молодь. Сьогодні інакше не можна. Після цього, думаю, легше буде презентувати наше місто, запрошувати в нього інвесторів. Що нам заважає це робити? Вважаю, що серйозних перешкод не існує. Було б лише бажання працювати. Тим більше, що під час нашої недавньої зустрічі ми отримали сертифікати верхньої та нижньої палат, які нам вручали в Капітолії. Це як довірчі грамоти, як рекомендації на подальшу співпрацю. Вважаю, що час розширювати наші ділові зв’язки, охопивши всі сфери життя територіальної громади. Крім охорони здоров’я, освіти, культури та спорту, співпрацю треба поширювати на нові галузі. Це однозначно мають бути вдосконалення ефективності міського управління, роботи міських служб, поліпшення якості комунальних послуг, співробітництво в галузях економіки, будівництва, охорони природи та навколишнього середовища. Добре було б ініціювати створення громадських представництв в обох містах, які могли б організовувати й координувати гуманітарну співпрацю. Думаю, не буде секретом, що дружні стосунки між порідненими містами сприяють розвитку європейських норм економічної співпраці та вдосконаленню демократичних засад самої місцевої влади”.
Записала Вікторія СТАНДРІЙЧУК