Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій мала змогу поспілкуватися з жителем села Лютарівка Теофіпольського району Іваном Нагребельним, на долю якого випало чимало життєвих випробувань. Одним із найтрагічніших був голод 1932-1933 років.
Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій мала змогу поспілкуватися з жителем села Лютарівка Теофіпольського району Іваном Нагребельним, на долю якого випало чимало життєвих випробувань. Одним із найтрагічніших був голод 1932-1933 років.
— Іване Федоровичу, у якому віці вас застав голод?
— Я був семирічним хлопчиком.
— Як до вас прийшла голодна біда?
— Несподівано. Врожай у 1932 році був гарний, хліба зібрали багато. Але по хатах ходили бригади і забирали в людей усе, що було, — до крупини.
— Чи великою була ваша родина на той час?
— У моїх батьків було п’ятеро синів: Василь,Тарас, Матвій, Григорій та я. Мати померла ще в перший голодний рік. Тож батькові довелося самотужки ставити нас на ноги. Мене він відвіз до сусіднього села Малі Жеребки, де я жив у чужих людей та пас худобу. Пробув там чотири роки, потім повернувся додому.
— Розкажіть про ті голодні роки.
— Регулярно ходили бригади, які перевіряли, чи мають люди хоч якісь харчі. Шукаючи, руйнували стіни, горища, перетрушували все обійстя. Якщо щось знаходили, то, звісно, забирали: не зважали навіть на те, чи були у сім’ях діти або хворі люди. Було так, що один чоловік закопав мішок зерна в себе на подвір’ї — знайшли, відібрали та ще й побили, щоб не ховав надалі.
— Може, пам’ятаєте, як і до вас приходили?
— Та добре пам’ятаю. Мої батьки не хотіли йти до колгоспу, тож до них ставилися вороже. А коли прийшли на обійстя, то викинули нас з хати. Пригадую, мені мати сказала: “Сиди тут, може, тебе не побачать і не викинуть…” Але мене знайшли та разом з веретеном винесли на дорогу і покинули там. Нам дуже важко жилося. Адже всією родиною мешкали в землянці. Було дуже холодно, та особливо мучив постійний голод.
— Чим же ви харчувалися?
— Коли ще була жива мати, вона варила бовтанку з бур’янів і бурячиння, їли цвіт акації. Так і виживали. Тоді ніхто ні на кого не дивився і ніхто нікому не допомагав. Кожен хотів, насамперед, врятувати свою родину чи самого себе. Багато людей попухли від голоду, немало й померло. На вулиці часто лежали трупи. Їх збирали і кудись вивозили, напевно, закопували.
— Чи були випадки крадіжок зерна?
— Декілька разів. Тоді дуже страшно за це карали. За кілька кілограмів зерна давали по 10-12 років в’язниці. Навіть за жменю колосків могли посадити на п’ять років. Карали й тих, хто ховав їжу. Наприклад, Броника Семенюка, мого односельця, за п’ять кілограмів гречки посадили на вісім років.
— Ви чотири роки прожили в іншому селі. Розкажіть про роки, коли повернулися додому.
— На той час мені вже виповнилося 11 років. Я пішов до школи, в перший клас. Мої однолітки, Гриць та Сергій Лисенки, вчилися в Ординці, адже перейшли вже до середніх класів. Вчився погано, на трійки. На жаль, закінчити школу мені не вдалося, тому що в 1941-ому розпочалася війна. Мене примусово забрали до Німеччини, звідки повернувся аж наприкінці 1945 року.
— Як склалося ваше подальше життя?
— Вже після війни працював в іншому селі три роки. Пізніше повернувся знову до Лютарівки. Одружився. Маю трьох дітей. Але зараз живу сам. Чекаю, коли до мене приїдуть мої онуки. Дуже за ними сумую.
— Іване Федоровичу, порівнюючи минуле та сучасне життя, як вважаєте, що змінилося?
— Людство не стоїть на місці, розвивається. У матеріальному плані жити стало легше, але у духовному розвитку ми багато втратили. Знаєте, я щиро сподіваюся, що подібні трагедії більше ніколи не матимуть місця у нашому житті.
Розмовляла Віта СВІРНЕВСЬКА,
вихованка гуртка “Юний журналіст”