Минуло вже 20 літ, як Сергій Леонов приїхав до Хмельницького. Тоді за плечима 30-літнього музиканта було вже 14 років музичного навчання і базової освіти в царині оперно-симфонічного диригування, а ще була мрія про великий симфонічний оркестр. За дев’ять років, сповнених плідною викладацькою роботою у музичному училищі ім. В.Заремби та керуванням камерним оркестром обласної філармонії, “визріли”, зрештою, умови для реалізації цієї сокровенної мрії…
Минуло вже 20 літ, як Сергій Леонов приїхав до Хмельницького. Тоді за плечима 30-літнього музиканта було вже 14 років музичного навчання і базової освіти в царині оперно-симфонічного диригування, а ще була мрія про великий симфонічний оркестр. За дев’ять років, сповнених плідною викладацькою роботою у музичному училищі ім. В.Заремби та керуванням камерним оркестром обласної філармонії, “визріли”, зрештою, умови для реалізації цієї сокровенної мрії…
У понеділок, 26 листопада, в обл-філармонії відбудеться святковий ювілейний вечір художнього керівника і головного диригента тепер уже академічного симфонічного оркестру Хмельницької обласної філармонії, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Леонова. Звісно, не бракуватиме піднесених вітань, квітів, щирих овацій.
А ми, продовжуючи традицію спілкувань з Сергієм Леоновим на сторінках “Проскурова” (їх було чимало), вирішили звернутися до ювіляра з низкою небуденних запитань, відповіді на які, можливо, привідкриють не лише завісу його мистецької робітні, але й дадуть відповіді на запитання, які хвилюють широке коло його шанувальників, з огляду на секрети його становлення як митця.
— Сергію Олексійовичу, існує твердження, що культура — це, передусім, і є культура нашого життя. А що для вас означає поняття “культура”?
— Для мене це поняття всеохоплююче і багатомістке. Наскільки толерантно поводиться людина у суспільстві. І, звісно, культура не має нічого спільного зі жлобством і хамством, нав’язуваних нам у найновіші часи… Вихована людина не обов’язково може бути високоосвіченою, бо недарма мовиться, що світ врятує краса душі і сила духу.
— Ваші міркування про сьогочасну культурну політику.
— А що, у нас є культурна політика? У нас є найсвіжіші поняття: формат-неформат. І усе цим вичерпується. Формат — коли радіостанція цілодобово транслює лише усілякий примітив. І відбувається диво: що більше люди отримують цей непотріб, то більше його просять. Тому решта: справжнє мистецтво, музика, які перевершують рівень осягнення, оцінюються як неформат, якому нема місця в ефірі, а почасти і в реальному житті. Тому, скажімо, і передачі каналу “Культура” показують у нічний час… Складається враження, що культурної політики як такої нема. Та при всій недосконалості цієї ситуації є й окремі позитиви. Як приклад — фінансування областю філармонійних колективів, зокрема й нашого академічного симфонічного оркестру та інших закладів культури.
— Ми живемо в епоху інформаційних технологій, які багато в чому впливають і на культуру. Яка, на вашу думку, у цьому сенсі роль преси, радіо, телебачення?
— Щодо преси: так, є окремі журналісти і редактори, які неформально підходять до висвітлення культурного життя, розуміють його важливість. Бажано, щоби в медіа існувала певна для нас квота, починаючи з яскравого анонсування події, попередніх коментарів до неї, подальших аналітичних оглядів. Якщо це буде поставлено на професійні рейки, з залученням впливових музикознавців (а такі у місті є), виграш матиме насамперед потенційний глядач-слухач. Ми прагнемо зустріти некомпліментарну та неупереджену професійну критику, погляд збоку, який допомагає усвідомленню не тільки власних досягнень, але й можливих вад чи прорахунків.
— Можна припустити, що в перші роки існування обласного симфонічного оркестру ваша слухацька аудиторія була неоднорідно підготовленою. З якого часу, на вашу думку, з’явився справжній інтерес публіки до колективу?
— Не погоджуюся з вами. Навпаки, після перших програм бажання потрапити на виступ оркестру було гострішим. Свіжі враження, люди спрагли за хорошою музикою. Хоча тоді оркестр був слабшим. Мотивація була інакшою. Тоді йшли слухати оркестр взагалі, тепер ходять на конкретну програму. Саме в перші роки у нас сформувався свій постійний слухач. Скажу більше, ми з Віктором Пасєкою, директором оркестру, “розбалували” (зі знаком плюс) публіку, намагаючись, як і великі філармонії, залучати до себе закордонних диригентів і солістів.
— Ви 11 років працювали з паном Пасєкою, власне, обидва є засновниками Хмельницького симфонічного…
— Так, Віктор Миколайович — це окрема сторінка в історії колективу. Людина, яка дбала про розвиток оркестру, переймалася проблемами його інструментарію, репетиційного приміщення, гастролей тощо. У перші роки особливо багато він зробив для пропагування класичної музики серед студентської та учнівської молоді. І завжди це було винахідливо, з несподіваними рішеннями. Відверто скажу, кожній людині притаманні риси, що у певний момент не для всіх виявляються зручними… Так сталося і з ним. Принаймні, на заслужений відпочинок проводжають не так. Усе могло б відбутися зовсім в інший спосіб.
— Хто з мистецьких авторитетів сприяв формуванню вашої особистості?
— Ще в роки навчання в Київському музичному училищі ім. Р.Глієра я часто відвідував у оперному театрі вистави, якими диригував Стефан Турчак. Його натхненна високохудожня робота, помножена на природну музикальність, доводила мене до стану ейфорії, залишала слід у душі. От тоді вперше з’явилося бажання стати диригентом.
— То що ж то за штука — натхнення? Осяяння чи пошук, непізнавана формула чи продукт техніки або щось інше?
— Для будь-якого диригента натхнення — це коли він захоплений якимсь музичним матеріалом, його художньою силою. Якщо цей матеріал оволодіває людиною, з’являється злет душі. Тобто первинним є музичний матеріал, з яким маєш справу, він надихає і підносить до рівня господаря художньої ситуації. Адже диригенту, за природою речей, дано право бути інтерпретатором.
— А музика — це саме мистецтво чи лише його мова?
— В цілому музичне мистецтво — це палітра емоцій, як у житті — широка гама почуттів. Чим більше бере за душу музична тканина як мова, яка передбачає ці емоції, тим більша художня сила твору. Відбувається, наче укол у серце, і пройшли “мурахи” по спині. Оце — справжнє мистецтво. Критерії розмиті, бо люди по-різному відчувають. А тому невдячна річ розлого говорити про музику. Не люблю, коли на запитання, чому сподобалася ця музика, починають розводитися: “Аякже, та це ж Вагнер, він же реформатор…” і далі. Надаю перевагу безпосередності: “Чим сподобалася? Не знаю та я забула про все на світі, навіть, що вдома каструлі непомиті” (посміхається).
— Якось в інтерв’ю ви наводили слова М.Римського-Корсакова про те, що, мовляв, “диригування — справа темна”. Досі поділяєте цю думку чи щось потребує уточнення?
— Нічого новенького не скажу. Адже і близькі Миколи Андрійовича говорили, що він диригувати не міг практично. При тому інструментарій оркестру знав, як ніхто, і був майстром оркестрування.
Тому я і переконаний, що навчити диригуванню не можна, оскільки у людини мають бути не лише природна музикальність, відчуття ритму, але й те, що називаю мануальним еквівалентом музики. Та вчити диригуванню обов’язково треба. Є багато речей, побудованих на істинах, що підтверджені життям. Недаремно ж диригування викристалізувалося в окрему професію.
— Концертна програма ювілейного вечора складатиметься з популярної класичної музики різних часів. Які саме твори обираєте для виконання під власною орудою?
— Будуть два твори, які не звучали у наших залах: увертюра К.Вебера “Володар духів” та Церемоніальний урочистий марш Е.Елгара. Крім того, заслужений артист України Сергій Рабійчук диригуватиме три Норвезькі танці Е.Гріга.
— А які маєте проекти “на виході” чи на межі ідеї?
— Багато проектів пов’язані із запрошенням солістів з-за кордону. Будемо готувати бетховенський вечір. Слухачі вперше почують його Потрійний концерт для скрипки, віолончелі і фортепіано з оркестром. Хотів би знову заграти зі скрипалем Валерієм Соколовим (зараз він мешкає у Берліні). Навесні відома диригентка Вікторія Жадько з Києва представить з нашим оркестром програму сучасної української музики, зокрема сюїту у формі народних танців Левка Колодуба. Це все наступного року.
А наприкінці цього року в програмі “Музика П.Чайковського” прозвучать 4-а симфонія і 1-й фортепіанний концерт. Солістка — знана хмельничанами львів’янка Оксана Рапіта.
— Успіхів вам і здійснення задуманого!
Розмовляв Сергій БАДЄЄВ
P.S. На глядачів очікує сюрприз: участь у концертній програмі дружини ювіляра — співачки Олени Леонової і їхнього сина — скрипаля Віталія Леонова.