Скільки б хмельницький бард Ігор БІЛИЙ не переконував, що він — не поет, число шанувальників його творчості не меншає, як і цікавість до того, що він написав останнім часом, над чим працює нині та які має плани. В доробку Ігоря — більше 100 пісень на різноманітну тематику, він випустив кілька дисків. Зрештою, як зізнається сам, теми нових творів йому підказує наше непросте сьогодення.
Скільки б хмельницький бард Ігор БІЛИЙ не переконував, що він — не поет, число шанувальників його творчості не меншає, як і цікавість до того, що він написав останнім часом, над чим працює нині та які має плани. В доробку Ігоря — більше 100 пісень на різноманітну тематику, він випустив кілька дисків. Зрештою, як зізнається сам, теми нових творів йому підказує наше непросте сьогодення.
— Ігорю, для вас бардівська пісня — це хобі чи мистецтво?
— Це щось значно більше. Це спосіб мислення, спосіб життя, спосіб реакції на суспільні процеси. Я страждаю, коли пишу, але ще більше страждаю, коли не пишу. Я — не музикант, не поет. Але я не йду наосліп, а прислухаюся до свого серця, своєї душі, й вони мене ведуть…
— Які останні події в Україні обурили вас найбільше?
— Звичайно, що антиукраїнський мовний законопроект, який влітку збурив всю Україну, вивів на вулиці тисячі захисників рідної мови. Я також мав бути серед тих, хто мітингував у Києві, аби підтримати голодуючих біля Українського дому, хоча планував турпоїздку до Болгарії. Син сказав, що це — самогубство, що я помру на сонці, адже переніс інфаркт. Та мене це не спинило, я сів у потяг і поїхав до столиці.
— З гітарою?
— Так, разом з поетами й письменниками Олегом Короташем, Сергієм Пантюком, Артемом Полежаком, Світланою Поваляєвою, Іреною Карпою, братами Капрановими, Василем Шклярем був на опозиційному мітингу під стінами Верховної Ради. Співав — хай люди чують правду і роблять висновки. До речі, на цьому мітингу зустрів знайомих хмельничан. Було б навіть дивно, якби це було без хмельничан. Переконався ще раз: в Україні багато справжніх патріотів…
— Знаю, ви брали участь у фестивалі сучасної української авторської пісні та поезії, що влітку проходив у столиці.
— Я був запрошений на четвертий фестиваль сучасної авторської пісні та поезії “Відкриті небеса”. Організаторами фестивалю є відомий журналіст Микола Підгорний та бард Едуард Драч. Фестиваль традиційно проходить на свіжому повітрі, під відкритим небом, у ресторані, що на березі Дніпра. Власник ресторану — справжній українець і любить все українське. Цього року зібралася рекордна кількість учасників.
— Звідки така назва фестивалю?
— Кажуть, коли до людини приходить натхнення, то над нею відкриваються небеса. Брати участь у “Відкритих небесах” для мене особлива честь, бо туди запрошують кращих. Для мене важливо не тільки самому виступити, а й послухати інших — провідних поетів і бардів з різних міст України…
— І як виступ?
— Традиційно бардам дають десять хвилин, а поетам — п’ять. Мені ж доручили відкрити фестиваль і дозволили виступати аж півгодини. Мав часу достатньо, аби виконати те, що хотів.
— А що то за історія з очеретяним котом?
— То не історія, а пісня. Торік я пообіцяв Миколі Підгорному написати пісню про ресторан, який збирає нас на фестиваль “Відкриті небеса”. Написав і виконав.
— Господарю сподобався твір?
— Мабуть. Інакше не пригощав би нас із Сашком Дударем, який підіграв мені на акордеоні. Спасибі йому. Щоправда, я хотів розкрутити господаря на новий диск і, аби зацікавити, пропонував дати йому назву “Очеретяний кіт”.
— Зацікавив?
— Він сказав, що подумає. І якби ми жили в одному місті, то, можливо, й розкрутив би. А так — думає й досі (сміється — авт.)
— Традиційне запитання: які найближчі плани?
— Випустити альбом. Усі пісні зовсім нові й абсолютно без політики.
— Тоді про що вони?
— Скажімо, пісня “Люди Х по-українськи” про тих українських начальників, у яких від посад почалися різні мутації:
“Заради грошей на усе готові,
Заради грошей неньку продадуть.
Нема у обраних людських законів,
“Нема і Божих. За інстинктами живуть…”
Мутація і влада — рідні сестри.
Мутація і влада — симбіоз.
Єдине зло керує нами вперто.
А ми все терпим. Дійсно парадокс…
…Лише народ бояться сучі діти…
Гуртуймось, браття…”
За моїм задумом, пісні в новому альбомі мають звучати у виконанні професійних музикантів. А тому запросив до співпраці скрипаля В’ячеслава Сидоренка та гітариста Олександра Алтугіна.
— Ігорю, уявімо на мить, що в Україні раптом стало все прекрасно. Про що писатимете?
— Якби у суспільстві якось змінилася ситуація, то я б з радістю перейшов до інших тем. Адже у мене є пісні без політики — про кохання, щастя, друзів, природу… Але наразі не та ситуація, щоб заспокоюватися. Мої пісні — це відгук на те, що коїться навколо, що до глибини душі обурює моїх співвітчизників і на що, на жаль, не звертає увагу влада. Адже саме душевний бунт і привів мене до бардівської пісні. Тож писатиму й співатиму, допоки все не зміниться…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК