Цей доволі контраверсійний висновок про Єрусалим письменника Броніслава Грищука, який по праву належить до першорядних українських прозаїків, став своєрідним унаочненням єврейської теми в сучасній українській літературі та основним лейтмотивом його діалогу з редактором “Проскурова” Богданом Теленьком. А приводом для цієї небуденної розмови стали дві їх книжки — роман “Там, за обрієм, Єрусалим” Грищука й роман-есе Теленька “Хроніки пересмішника” з його “єврейськими темами”…
Цей доволі контраверсійний висновок про Єрусалим письменника Броніслава Грищука, який по праву належить до першорядних українських прозаїків, став своєрідним унаочненням єврейської теми в сучасній українській літературі та основним лейтмотивом його діалогу з редактором “Проскурова” Богданом Теленьком. А приводом для цієї небуденної розмови стали дві їх книжки — роман “Там, за обрієм, Єрусалим” Грищука й роман-есе Теленька “Хроніки пересмішника” з його “єврейськими темами”…
— Отже, Броніславе, спершу про твій “Єрусалим”, до якого ти йшов довгенько, здається, крок за кроком осмислюючи для себе єврейську тему, котра, як на мене, вибухнула в тебе нині потужним романом, який, здається, дещо спантеличив багатьох представників укрсучліту, для яких подібні теми чужі і навіть десь табуйовані. І це при тому, що єврейська проблематика, зокрема у нашій літературі другої половини ХІХ століття, згадаймо хоча б Івана Франка з його “Перехресними стежками”, була досить серйозно представлена.
— Дякую за таке запитання-відповідь, та я переконаний, що коли ми говоримо про цивілізаційні виклики для людства й, насамперед, про роль християнства, то тема Єрусалиму у найширшому контексті неодмінно з’являється у кожного літератора, філософа, який задумується над цими проблемами. Мабуть, у кожного з нас таки є свій Єрусалим, тож про його бачення у мене читач може довідатися з цієї книги.
Твій, як я розумію, Єрусалим, не чужий і моєму, у главі “Заповіти мудрого Бешта” та ряді інших епізодів твоїх “Хронік”, за які тебе також не гладять словом наші доморощені ксенофоби. Мої ж єврейські історії, як ти розумієш, не лише у фатальній для євреїв Іудейській війні І століття нової ери, напророкованої Христом, не лише в образах його сучасників — царя Ірода Великого, римського намісника Юдеї Понтія Пілата та багатьох інших євангельських та антич-них персонажах, але й у тій природній гуманістичній сув’язі, яка здавна єднає українців та євреїв.
Ти справедливо наголошуєш на табуюванні подібних тем у нашій сучасній літературі і це також правда, як і те, що цієї теми не надто торкалися наші літератори у радянські часи. Зрозуміло, що існував у нас і пласт єврейської літератури, потужно ця тема присутня, зокрема, у поезії Дмитра Павличка, та все ж то були загалом непоєднувані явища, хоча відомо, що в українській радянській літературі працювало немало літераторів — євреїв за національністю.
— Як думаєш, чому твій новий роман поки що опинився за “обрієм” серйозних літературознавчих, бодай, презентаційних відгуків на загальноукраїнському рівні? Мені здається, що так не повинно бути, адже його поява нині — подія далеко неординарна в сучасному літпроцесі, а тут якесь незрозуміле мовчання навколо.
— Чому незрозуміле, як на мене, цілком зрозуміле, хоч від своїх колег-письменників, які вже познайомилися з цим текстом, почув добрі відгуки. Проблема, мабуть, і у тому, що нині українське літературознавство, навіть на рівні рецензій, відгуків на появу нових книг має мізерні можливості. “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, декілька наших журналів з їх невеличкими тиражами не здатні впливати на суспільство, хоча, мабуть, ти тут маєш рацію, повинні, бодай, відслідковувати подібні твори. Зрештою, і мій роман, виданий невеликим тиражем, не може здійснювати подібний інтелектуальний вплив, та це вже питання до загальної ситуації з українством у нашій нинішній державі та до її влади, до рівня, зрештою, її освіченості, інтелектуальної зрілості.
— Не будемо надто говорити про сумне, хоч у подібному контексті можна ставити питання і на адресу нашої пишучої братії. Зізнаюся, що після твого “Єрусалима” я із задоволенням заглянув і до інших твоїх творів, найперше, до унікальної збірки прози твого вибраного “Голос нічної ластівки”, яка два роки тому вийшла коштом Національної Спілки письменників України. Наскільки знаю, над “Єрусалимом” ти працював доволі багато часу, аби викристалізувати з нього нинішню форму роману, який я не беруся відносити до цього класичного жанру, адже у ньому знаходжу усі “паспортні” ознаки твоєї прози — парадоксальність сюжету, тільки твою стилістику, містифікації… Твій герой — римський хроніст Йосиф Флавій зумів прокласти місток між цілими епохами й українська складова в цьому романі не просто природна, але й цілком закономірна, бо, як я розумію, заради поєднання цих духовних єврейсько-українських начал і писався тобою цей твір.
— Мабуть, і так можна сформулювати те творче надзавдання, на яке певною мірою дає відповідь цей мій твір. Та насправді все набагато складніше, хоча ти правий, до “свого Єрусалима” я йшов таки багато років. Тож не дивно, що в ньому переломлені й антична історія навколо відомої Іудейської війни, й картини Голокосту на наших землях під час війни, й історичні паралелі з трагічними сторінками оборони Батурина мазепинських часів та багато інших тем. Але ж все це не дидактичний огляд цих історичних подій, а спроба подати їх через образи і долі конкретних людей, через їх почуття, конкретні життєві колізії.
Можливо, для когось це надто складні художні тексти для осмислення, але чому ми повинні йти за сучасною модою, коли у масову свідомість інфікуються маскультівські вульгарні псевдолітературні стандарти? Дякую за те, що ти погортав заразом мої інші твори і, зізнаюся тобі по-дружньому, я вже, щиро кажучи, зачекався на фахові літературознавчі студії щодо оцінок сучасного стану нашої літератури загалом і щодо своїх літературних текстів зокрема.
Знаєш, мені дуже цікаво було почитати і твої “єврейські” одкровення. Можна, звичайно ж, сперечатися з твоїм, скажімо, потрактуванням ролі в українській історії вбивці Петра Столипіна Мордехая Богрова, але і така твоя версія має право на існування. Ну, а щодо твоїх візій сучасних єврейсько-українських взаємин, то з ними важко сперечатися, і твій Єрусалим також непростий. А ще дякую тобі за “криві манівці українського Герострата”, як і спробу по-своєму подивитися на історичне тло цього античного антигероя. Власне, античні сюжети додають ваги і твоїм “пересмішницьким хронікам”.
А те, що ти кажеш про рівень інтелекту та освіченості нашої влади загалом, то тут справді маємо велику проблему. Адже невігластво владоможців обов’язково негативно відбивається на інтелектуальному і духовному стані будь-якого суспільства. Про це, власне, й говорить мій Флавій повсякчасно, заглядаючи крізь століття і в наші дні.
Не можу не погодитися з тобою, коли кажеш про подібні звульгаризовані стандарти, які нині домінують в укрсучліті, бо як інакше назвати цю псевдолітературну продукцію, яка і є певним явищем української сучасної літератури, але заслуговує якраз на такий скептичний термін. Як на мене, сучасний літератор за визначенням повинен бути високоосвіченою людиною й прагнути протягом всього свого творчого життя до вдосконалення і через самоосвіту також.
— І все ж, Броніславе, якими ти бачиш сучасні українсько-єврейські культурницькі взаємини? Чи не здається тобі, що, незважаючи на те, що вже зо два десятки літ Україна має дружні взаємини з державою Ізраїль, де одним з перших наших послів був нечужий тобі відомий письменник Юрій Щербак, та все ж там ще не усвідомлюють до кінця значення України в історії культури єврейського народу…
— Але це запитання, Богдане, з подібними акцентами можна спроектувати і на українську дійсність, де ми знаходимо елементи, нехай і на побутовому рівні, проявів антисемітизму, коли навіть нібито, на перший погляд, інтелігентні люди не усвідомлюють елементарних істин, які витікають з нашого спільного багатостолітнього співжиття. Я тобі дякую, що ти нагадав своїм читачам про такі знакові постаті єврейської історії, як іудейський мудрець Баал-Шем-Тов, як Теодор Герцль та Зеєв Жаботинський, котрий оповів про діяча УНР Арнольда Марголіна, визначного єврея-юриста Рафаеля Лемкіна, знайшов їх однодумців у наші дні. Зрештою, мені здається, що і ми з тобою зі своїми баченнями того духовного Єрусалима маємо моральне право казати, що в силу своїх творчих можливостей прагнемо переломити цю ситуацію на краще.
А щодо державної політики обох держав, особливостей релігійних доктрин іудаїзму та християнства, усталених світоглядних стереотипів, то, погодься, це вже царина для інших, аж ніяк не літературних чи публіцистичних студій.
— Ти справедливо зауважив про роль самоосвіти у творчому житті літератора. І все ж я щиро заздрю твоїм глибоким пізнанням в історії, традиціях єврейського народу і взагалі глибині твоїх античних візій, зокрема і в твоїй повісті-варіації “По Троянській війні, біля телеграфу”, хоча образи з тих епох з’являються у твоїх творах доволі часто. Даруй, Броніславе, за дидактичний відступ у нашому діалозі, але що б ти міг порадити з висоти свого письменницького досвіду молодим авторам на шляху до самовдосконалення, до подолання комплексу провінційності насамперед?
— Досить пафосне, як на мене, запитання, адже ми ж даємо собі звіт, що творчість, будь-яка, якщо про неї справді йдеться, то дуже індивідуальна справа кожного, хто здатен щось творити чи то в літературі, чи в музиці, чи в живописі — будь у чому. Рецептів особливих тут не можу давати, але знаю з власного досвіду, що за будь-яким творчим одкровенням, відкриттям є праця розуму і серця, яку непросто вкласти у якісь раціональні шори.
А щодо комплексів провінційності, то це явище, як розуміємо, характерне не лише для тих, хто пробує себе у літературі. Адже його зустрічаємо повсюди і не лише в мистецтві. Щоправда, у таких містах, як, скажімо, наше, таких “провінціалів” ми бачимо, вочевидь, частіше — і серед тих, хто претендує на звання літератора чи драматурга, а на перевірку є звичайним графоманом, компілятором з важливих тем, профануючи своїх читачів, глядачів, слухачів, прищеплюючи викривлені псевдоестетичні смаки. Не хочу розвивати далі ці думки, бо це окрема тема, а людям насправді обдарованим слід ставити перед собою найвищу творчу планку, незважаючи ні на що.
— До речі, Броніславе, недавно був у твоїй Сергіївці на Волочищині, мабуть, походив і по стежках, якими і ти колись ходив. Пригадались епізоди одного з перших твоїх романів “Станція сподівань”, яким я, до речі, відкрив для себе колись тебе як письменника. Думав про те, кажу цілком серйозно, що якраз тут, у рідному селі, і зарита на віки вічні пуповина письменника Броніслава Грищука…
— Дякую, Богдане, за відвідини мого села, бо то насправді для мене не банальна тема, до якої хотів би з тобою повернутись у наших діалогах окремо.
— Ну, ось, у нас вже з тобою є нова тема для зустрічі на сторінках “Проскурова”…
Богдан ТЕЛЕНЬКО