Саме ці рядки дали назву четвертій збірці поезій Олександра Греха — людини з великої літери, яка попри нелегку долю не втратила смаку до життя, яке автор чудових віршів бачить у всьому його різнобарв’ї. Доля поета була щедрою на неволю: три роки примусових робіт у третьому Рейху, десять років позбавлення волі і п’ять років поразки в правах за ст. 58 “За зраду Батьківщині” ГУЛАГ, РИБЛАГ, ГОРЛАГ — це також віхи його невільницької біографії. А презентація книги “Ти осінь, осінь” відбулася за сприяння фонду “Милосердя і здоров’я” в день, коли Олександр Васильович приймав вітання на честь свого 89-го дня народження.
Мені випала честь поспілкуватися з автором чудових поезій.
Ти осінь, осінь золотава,
Зажди ще трішки, забарись.
Нехай та літняя заграва
Ще грає в небі, як колись.
Саме ці рядки дали назву четвертій збірці поезій Олександра Греха — людини з великої літери, яка попри нелегку долю не втратила смаку до життя, яке автор чудових віршів бачить у всьому його різнобарв’ї. Доля поета була щедрою на неволю: три роки примусових робіт у третьому Рейху, десять років позбавлення волі і п’ять років поразки в правах за ст. 58 “За зраду Батьківщині” ГУЛАГ, РИБЛАГ, ГОРЛАГ — це також віхи його невільницької біографії. А презентація книги “Ти осінь, осінь” відбулася за сприяння фонду “Милосердя і здоров’я” в день, коли Олександр Васильович приймав вітання на честь свого 89-го дня народження.
Мені випала честь поспілкуватися з автором чудових поезій.
— Олександре Васильовичу, коли ви почали віршувати?
— Писав ще в дитинстві, років з 12-15, але то були дитячі вірші: про перше дитяче кохання, про рідних, про природу, вони були такого домашнього характеру, і я їх нікому ніколи не показував і не читав, хіба що дарував дівчатам, які мені подобалися. Потім, коли пішов у самостійне життя, особливо тоді, коли був у неволі, багато подумки писав. Записувати римовані рядки було дуже складно: не мав паперу, часу завжди обмаль. У німецьких концтаборах писати взагалі було неможливо, а після повернення на Батьківщину мене позбавили не тільки можливості писати вірші, я не мав права листуватися з рідними. То були найстрашніші роки: ГУЛАГ, ГОРЛАГ, РИБЛАГ.
— Кому або чому були присвячені попередні збірки ваших поезій?
— Першу збірку, яка називалася “Пам’ятаймо про них”, допомогло видати товариство “Просвіта”, друга —“Душа болить” і третя, найбільша, — “Людська доля” побачили світ завдяки меценатам. А ось четверта “Ти осінь, осінь…” вийшла за сприяння фонду “Милосердя і здоров’я”. У моїх віршах — життя: люди, які були поруч зі мною, мої думки, мої надії і сподівання, мій рідний край і ті місця, куди закинула мене доля. Я хотів залишити пам’ять своїм дітям і онукам, тим людям, які читатимуть ці книжки.
— Що є джерелом вашого натхнення?
— Я не вважаю себе поетом. Вірші приходять самі собою, звідкись зверху, відчуваю їх усіма фібрами своєї душі. Я — сова, пишу вночі: коли все затихає — чую вірші. Перші слухачі — мої діти й онуки, вони завжди із задоволенням мене слухають. Нову збірку читав рідним буквально вчора.
— Олександре Васильовичу, сьогодні вам 89 років. Це, погодьтеся, поважний вік. Озираючись назад, ви можете сказати, що таке життя?
— Життя — це, перш за все, природне явище, яке має свій початок, розвиток і завершення. Життя насичене тим, що людина бачить, що вона відчуває, з ким живе, з ким ділиться своїми мріями, кого любить, кого ненавидить… Та основне, щоб у житті була віра. Навіть коли я, тридцятирічний чоловік, важив 37 кілограмів, тобто був дистрофіком, я вірив у те, що виживу і буду жити. І дуже хотів, якщо виживу, залишити щось людям, саме тому і став писати. Зараз у моєму віці це вже не так легко робити, але я відважуюся.
— Як ви вважаєте, чого не вистачає сучасній молоді, адже дехто вже в свої 20 відчуває старість?
— Не вистачає Божої допомоги. По-перше, кожна людина має своє покликання і саме воно веде її по життю, змушує використовувати всі свої можливості. А хто не хоче цього робити, пливе за течією і дуже швидко старіє.
— Пане Олександре, у вас є діти, онуки. Як вважаєте, дітей треба спрямовувати чи просто спостерігати за їх розвитком?
— “Всякому городу нрав і права, Всяка імєєт свой ум голова”, — казав колись Сковорода. Одна людина пише музику, інша її виконує, хтось малює — кожному відведено певне місце у цьому світі. І треба шукати себе, свою справу на цій землі. Теперішній вік техніки трохи призупиняє розвиток індивідуальності в плані літератури, адже мої ровесники багато читали, ми виховувалися на класичній літературі: російській, українській, світовій. Зараз вік електроніки: інша музика, інші потреби, погляди — це й розділяє покоління.
Проте сучасні діти швидше розвиваються. Вони мають можливість вивчати не тільки вітчизняну літературу і мистецтво, але й доторкнутися до кращих зразків світової культури. Тому й розвиток наших онуків і правнуків іде зовсім в іншому напрямку, ніж мій і моїх ровесників.
— Що ви можете побажати поетам-початківцям, які вважають, що в них є поетичний дар?
— Перш за все, бути серйозними і працьовитими, адже талант розвивається тільки тоді, коли він має міцне підґрунтя. Найголовніше — шукати ті струни душі, які реагують на найменші коливання людських взаємин, почуттів.
— Дякую, Олександре Васильовичу! Здоров’я вам ще на довгі роки та Божої допомоги!
Галина Сокологорська