Двоповерховий будинок рожевого кольору у центрі села Копачівка — вже звична зупинка для тих, хто їде автобусом за напрямком Хмельницький-Деражня, звертаючи з основної дороги углиб цього села. Ті, хто їдуть уперше, спочатку обурюються: чого це заїжджати у якесь село, дарма тільки час витрачати? А потім починають дивуватись: а чому тут асфальтове покриття краще, ніж на трасі? І чому такі ошатні будинки у цьому селі? І новозбудована церква, і відремонтований клуб, а біля школи — чи не єдиний у районі пам’ятник Тарасові Шевченку… І вже наступного разу ніхто не ображається, що “їдемо кудись не туди”, а уважніше припадає до вікон, милуючись сільськими краєвидами. І тільки зовсім уважний пасажир зуміє за час тієї короткої зупинки в центрі села помітити, що на споруді адмінбудинку, перед якою красуються розкішні трояндові клумби, вивіска при вході сповіщає, що тут знаходиться музей історії села. І вже зовсім-зовсім уважна людина розгледить в одному з віконець другого поверху старовинну фіранку — один із доказів його існування. А втім, якби бажання — у перерві між автобусами можна й самому завітати до того музею і дізнатись усе про незвично красиве село — Копачівка.
Двоповерховий будинок рожевого кольору у центрі села Копачівка — вже звична зупинка для тих, хто їде автобусом за напрямком Хмельницький-Деражня, звертаючи з основної дороги углиб цього села. Ті, хто їдуть уперше, спочатку обурюються: чого це заїжджати у якесь село, дарма тільки час витрачати? А потім починають дивуватись: а чому тут асфальтове покриття краще, ніж на трасі? І чому такі ошатні будинки у цьому селі? І новозбудована церква, і відремонтований клуб, а біля школи — чи не єдиний у районі пам’ятник Тарасові Шевченку… І вже наступного разу ніхто не ображається, що “їдемо кудись не туди”, а уважніше припадає до вікон, милуючись сільськими краєвидами. І тільки зовсім уважний пасажир зуміє за час тієї короткої зупинки в центрі села помітити, що на споруді адмінбудинку, перед якою красуються розкішні трояндові клумби, вивіска при вході сповіщає, що тут знаходиться музей історії села. І вже зовсім-зовсім уважна людина розгледить в одному з віконець другого поверху старовинну фіранку — один із доказів його існування. А втім, якби бажання — у перерві між автобусами можна й самому завітати до того музею і дізнатись усе про незвично красиве село — Копачівка.
За офіційною версією, історія села розпочалась тоді, коли один із представників княжої родини власників Меджибізького ключа, а саме Август Олександр Чарторийський, у 1760 році змусив жителів кількох хуторів у лісах переселитись на іншу місцевість — серед заболоченого пустиря. Обкопавши територію водовідвідними ровами з допомогою копачів і зоравши трьома чорними волами землю, селяни звели на вказаному місці хати. Нове поселення отримало назву Копачівка, а його символами стали копач і віл — саме їх і зображено на сучасному гербі села. А жителі й донині вірять, що обряд із чорними волами оберігає село від різних стихійних нещасть.
Цілу кімнату музею виділено одній із маловідомих сторінок подільської історії — темі військових поселень середини ХVIII століття. Адже у 1836 році всі маєтки Чарторийських відійшли у ведення військового міністерства царської Росії. Відтак мешканців цих сіл, у тому числі й Копачівки, приписали до діючої армії. На щастя, військові поселення на Поділлі існували недовго, у 1857 році їх скасували, села підпорядкували відомству державних маєтностей, а військовопоселенців перевели у стан державних селян із правом отримання земельного наділу.
Майже півстоліття копачани жили вільними хліборобами, аж поки новий більшовицький лад не вніс свої корективи. На 1929 рік тут вже існувало два колгоспи: імені Ворошилова та імені Шевченка. Село почало будуватись… на руїнах минулого: з каміння зруйнованої духовної берегині села — півторастолітньої Покровської церкви у 1930 році постала школа. Зараз у музеї про величний храм нагадує лише старовинна ікона, яку впродовж радянщини таємно зберігали мешканці села. Хлібозаготівля 1930-х років теж залишила по собі неприємні спогади у мешканців села: забираючи останнє, продавали своїм же, але купували тільки ті, хто мав гроші, тому багато селян у пошуках харчів їздили на Західну Україну…
Друга світова війна розпочалась для мешканців Копачівки, як і для всіх українців, несподівано. У липні 1941 року німецькі фашисти вже володіли всією територією області. На примусові роботи до Німеччини було відправлено більше сотні молодих юнаків і дівчат. З трьох сотень мешканців села, яких призвали до армії, не повернулись додому живими майже половина — 122 селян… У музеї села серед трагічних подій Другої світової висвітлено і раніше табуйовану тему: діяльність націоналістичного підпілля. Навіть зараз не всі мешканці села знають про свого видатного односельця Юхима Кошельника, який був редактором “Українського голосу” — підокупаційного часопису у Проскурові 1941-42 років, навколо якого групувалося підпілля ОУН. За зв’язок з націоналістами десятьох мешканців села у 1943 році було розстріляно у Старокостянтинівській в’язниці, ще трьох відправлено на каторжні роботи до Німеччини, де вони і загинули…
Післявоєнний період у Копачівці минав у звичній для селян праці — обробітку землі, тваринництві, птахівництві. У 1952 році два колгоспи об’єднались в один — імені Шевченка, який займав лідерські позиції в області. Село розрослось до півтори тисячі мешканців, було збудовано сільський клуб, продуктовий магазин, лазню, проведено електрифікацію села. У 1984 році головою колгоспу став Сергій Шаповалов. Під час його керівництва був добудований молочний комплекс, спорудження якого почалося ще у середині 70-х, вперше в районі було запроваджено безвідвальний обробіток ґрунту, а також вирішено соціальні проблеми: село отримало дороги з твердим покриттям, новий торговельний комплекс, сучасну школу, амбулаторію сільського лікаря, дитячий садок, стадіон, було встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку та реконструйовано меморіал загиблим воїнам-односельцям. Саме завдяки умілому керівникові селу вдалось вистояти в переломні роки реформування колгоспів за часів уже незалежної України і залишитись на лідерських позиціях у районі та області. Сергій Васильович і став ідейним натхненником та фінансовим спонсором музею історії села.
“Мрія зробити музей з’явилася дуже давно, ще коли місцеві школярі зо тридцять років тому поблизу нового цвинтаря знайшли камінний глечик”, — розповідає завідувач сільської бібліотеки-музею визвольних змагань та Юхима Кошельника Світлана Вишнівська. — Відтоді ми все шукали місце, де б розмістити цікаві знахідки та старожитності. Однієї кімнати у приміщенні школи чи сільського клубу явно не вистачило б. І тому, коли директор СТОВ ім. Шевченка Сергій Шаповалов запропонував сільському голові Миколі Савчуку приміщення другого поверху адмінбудинку і відповідне фінансування, ми із захопленням взялись до роботи”. Наповнення музею збирали усім селом — знаходили старі речі на горищах, ділились сімейними фотографіями, дарували господарський реманент, що вже вийшов з ужитку. Отак і з’явились у музеї старовинна колиска, кам’яні жорна, ткацький верстат, царські банкноти, грамофон і годинник із зозулею… Допомагали з оформленням музею фахівці — художник Яків Павлович, працівники Хмельницького обласного краєзнавчого музею Сергій Єсюнін та Василь Будяй, а також комп’ютерні дизайнери Андрій Павлович та Наталія Бондарчук-Павлович.
“З нашого боку було потрібне лише фінансування, — згадує про відкриття музею директор СТОВ ім. Шевченка Сергій Шаповалов. — Все інше зробили місцеві працівники культури та експерти з обласного музею”. Чотири місяці роботи і 170 тисяч гривень знадобилося, щоб музей історії села з мрії постав у реальність. І вже 14 жовтня 2010 року, до 250-літнього ювілею села, благородний задум увінчався успіхом. Селянам настільки сподобалась ідея, що вони і далі продовжують нести експонати до музейних фондів. Отже, є надія, що через кілька років експозицію буде розширено і доповнено. Над цим зараз працюють і працівники культури, і небайдужі вихідці з Копачівки. Наприклад, останні дослідження показують, що село може бути і старшим, ніж наразі вважається. “Ми знайшли карту 1680 року, на якому Копачівка вже зазначається як велике розвинуте поселення, — каже пані Світлана, — тож цілком ймовірно, нам доведеться переписати вік нашого села”.
Робота над музеєм триває. Попри поширену думку, що музей — це щось нудне і нецікаве, а тим більше, не для простих селян, музей історії села Копачівка доводить абсолютно протилежне. Оновлюються сторінки його сучасної біографії — архіви поповнюються знімками кращих працівників села, почесними грамотами та медалями за перемоги футбольної та волейбольної команд… Та й відвідувачів не бракує — вчителі історії місцевої школи проводять тут заняття, школярі з усього району приїжджають на екскурсію, вихідці з села мають за честь відвідати музей своєї малої Батьківщини. У книзі відгуків можна натрапити навіть на записи англійською, німецькою мовами: іноземні партнери Сергія Шаповалова високо оцінюють культурну складову життя селян.
Життєпис села триває, а отже, не просто живе та успішно розвивається Копачівка, а й залишає по собі слід в історії для прийдешніх поколінь.
Анастасія СІМАШОВА
На фото авторки: музейні експонати