Народившись у селі за 25 кілометрів від Хмельницького, більшу частину свого життя він провів далеко від рідного дому та України. Будучи військовим, присвятив себе музиці; курсантом брав участь у популярній тоді передачі Центрального телебачення “Коли співають солдати”; під час проходження служби на авіаносці був диригентом оркестру; коли постало питання вибору між Україною та Росією, повернувся в рідні краї і став підполковником… з диригентською паличкою. Мова йде про заслуженого артиста України, художнього керівника та диригента естрадного оркестру управління МВС України у Хмельницькій області Сергія Рабійчука.
Народившись у селі за 25 кілометрів від Хмельницького, більшу частину свого життя він провів далеко від рідного дому та України. Будучи військовим, присвятив себе музиці; курсантом брав участь у популярній тоді передачі Центрального телебачення “Коли співають солдати”; під час проходження служби на авіаносці був диригентом оркестру; коли постало питання вибору між Україною та Росією, повернувся в рідні краї і став підполковником… з диригентською паличкою. Мова йде про заслуженого артиста України, художнього керівника та диригента естрадного оркестру управління МВС України у Хмельницькій області Сергія Рабійчука.
— Музикантом я став випадково. А може, й невипадково? — розмірковує мій співрозмовник. — Коли навчався у школі, тоді директором був Анатолій Григорович Гриснюк — ентузіаст, котрий закупив для школи комплект духових інструментів, запросив викладача з музичного училища, аби створити шкільний духовий оркестр. Отой викладач — нині вже покійний Борис Олександрович Лукашенко мав величезний вплив на моє формування як особистості і музиканта. Згодом у музичному училищі я навчався в нього ж в класі тромбона. І на кожному занятті викладач повторював мені, що я маю стати військовим диригентом. Чи то передбачив, чи то запрограмував — став!
У 1984 році Сергій Рабійчук здійснив мрію викладача (і вже свою!), вступивши на факультет військових диригентів при Московській консерваторії. А через п’ять років навчання розпочалася служба на флоті, зокрема, на авіаносці “Адмірал флоту Радянського Союзу Микола Кузнєцов”, де у військовому замкнутому просторі найкраще шліфувалися характер, воля, стриманість. Адже три з половиною роки служби на крейсері, озброєному “до зубів”, де базувалися надсучасні винищувачі, військові літаки-штурмовики та ядерна ракетна зброя, навчили правильно контактувати з людьми, брати на себе відповідальність і залишатися з “тверезою” головою у будь-яких позаштатних ситуаціях.
— Ви захищали суверенітет Союзу…
— І один рік Росії, вже після розпаду СРСР. Увесь цей рік я чекав наказу про переведення мене на службу в Україну. Не знаю, чи можу назвати себе пафосним словом “патріот”, але тільки відбулись історичні події, після яких колишня велика держава припинила своє існування, одразу ж написав рапорт про переведення на Батьківщину.
Згодом була служба в Національній гвардії України у Сімферополі, потім — Хмельницька ракетна дивізія, Генеральний штаб ЗСУ…
І скрізь Сергій Рабійчук залишався вірним собі: будучи військовим, був диригентом! Отож після звільнення в запас не довелося перевчатися і шукати себе в новій професійній площині — все залишилося сталим: обласний симфонічний оркестр, муніципальний оркестр. Ось уже шість років маестро очолює оркестр УМВС і за цей час музиканти від міліції побували на фестивалях та гастролях у Франції, неодноразово у Польщі. Родзинкою оркестру можна назвати співпрацю з талановитими вокалістами Мілою Нітіч, Іриною Барилюк, Віктором Шайдою, Оленою Івасюк, Ольгою Ковальчук, ансамблем народного танцю “Поділля”.
— Звісно, якби не підтримка керівного складу управління МВС, то не було б у нас ні гарної матеріальної бази, ні чудового приміщення для репетицій, ні кількох комплектів сценічного одягу, ні поїздок Україною й за кордон, — зазначає Сергій Рабійчук.
— А траплялося таке, що на вас, на оркестр у певних ситуаціях проектували негативне ставлення загалом до міліції, котре нині побутує в суспільстві?
— Ніколи. Я навіть не замислювався, що подібне може бути. Ні словом, ні поглядом… У нас своя робота, ми не слідчі, не силовий підрозділ, котрий може спровокувати супротив. Ми несемо культуру й гармонію. І люди це розуміють та сприймають.
— Звання заслуженого артиста України щось додало до вашого життя?
— Додало відповідальності (сміється). Потрібно бути ще більш відповідальним, більш професійним… Це — внутрішні критерії розуміння себе у професії. Музикант повинен мати “музичну совість”, бо вона — найважливіший цензор і камертон. А оркестр — то не один диригент, то — музиканти. З нами, скажімо, грають найстарші музиканти-трубачі Володимир Канке, Василь Бабій. Це відповідальні, високого професійного рівня люди. Хочу відзначити тромбоністів братів Володимира та Сергія Сидорчуків, бас-гітариста Євгена Ткача, ударника Ігоря Русинова… Та, власне, усі 16 учасників оркестру варті того, аби про них говорити. Проте в нас наразі не повний комплект музикантів. Потрібно добрати саксофоністів.
— Невже немає охочих грати в оркестрі?
— Бажаючі є, але учасники оркестру МВС повинні не лише професійно грати, а ще й відповідати всім критеріям, котрі висуваються до звичайних працівників міліції: “чисті” взаємовідносини з законом, відповідний психологічний та фізичний стан і, звісно, вміння та бажання вдосконалюватися в музиці. Наразі, виявляється, це — проблема…
Одним із факторів такої проблеми Сергій Рабійчук називає поширену нині артистами “моду” виступати під фонограму. Але переконаний, що ситуація має змінитися, адже, образно кажучи, неможливо завше їсти тільки консервовані продукти, потрібно повертатися до натуральних, природних, зокрема, і до живої музики.
— Пане Сергію, чи ревнують вас рідні до професії, до музики?
— Дружина вже звикла і змирилась. А я щиро вдячний їй за те, що зрозуміла мою фанатичну відданість улюбленій справі і не обурюється, коли часом робота знаходиться у мене на першому плані, а всі думки охоплені музикою.
Певно, й не може бути інакше для людини, котра на сто відсотків переконана, що запорука успіху — тільки щоденна, систематична праця, вдосконалення і ще раз вдосконалення майстерності. А пошуки приводять до знахідок, до результату. Логічним продовженням репетицій стають концерти, продовженням виступів — оплески і, як наслідок отакої цілеспрямованої роботи, виробляється гарний музичний смак (незалежно від жанрів), котрим просто від роду, від Бога наділені всі українці.
Оксана Радушинська
Фото з архіву Сергія Рабійчука