Аж не віриться нині, що все це відбувалося з нами, на наших очах і, що найосновніше, в те, що саме ми і були серед дійових осіб тих незабутніх подій відтоді, коли наприкінці серпня дев’яносто першого на нас, вочевидь, за волею небес впала незалежність. Час надій, ілюзій, перших розчарувань, але заразом і час майже фізичного відчуття причетності до великої справи тектонічного здвигу усього дотеперішнього укладу не лише власного життя, але й буття власного народу. Адже всі ті гасла про власну державу, які ви, перші рухівці, виголошували на численних мітингах у спробах збудити і власну, і суспільну та національну свідомість, раптом з віртуальних образів про самостійну українську державу у той час ставали реальністю…
Аж не віриться нині, що все це відбувалося з нами, на наших очах і, що найосновніше, в те, що саме ми і були серед дійових осіб тих незабутніх подій відтоді, коли наприкінці серпня дев’яносто першого на нас, вочевидь, за волею небес впала незалежність. Час надій, ілюзій, перших розчарувань, але заразом і час майже фізичного відчуття причетності до великої справи тектонічного здвигу усього дотеперішнього укладу не лише власного життя, але й буття власного народу. Адже всі ті гасла про власну державу, які ви, перші рухівці, виголошували на численних мітингах у спробах збудити і власну, і суспільну та національну свідомість, раптом з віртуальних образів про самостійну українську державу у той час ставали реальністю…
Здавалося, що оте скалічене, деградоване, гріховне у своїй сутності наше покоління українців не здатне буде виконати цю велику місію, адже був то для нього непосильний труд, до якого воно просто не надавалося. Та, видно, справді шляхи Господні нам не зрозуміти, якщо саме на нас було покладено цього Хреста відповідальності за власну державу, народ, який для всього світу вже був виписаний з реєстру тих націй, що здатні були жити повноцінно і взагалі ще були на щось спроможні у своєму самоствердженні. Нині ж знову і знову повертаюсь до думки, що, видно, Спаситель таки нас, українців, найбільше любить, бо послав нам тільки у минулому сторіччі такі випробування, що незмірні з нічиїми втратами на цій землі і навіть з тими, які судилися його обранцям-іудеям.
Взагалі, те обнадійливе і стократ прокляте для нас двадцяте сторіччя, з його братовбивчими війнами на нашій землі, голодоморами, репресіями, війнами, нищенням усього національного, нібито не давало нам жодних шансів на виживання, а з Чорнобильською трагедією, яка мала стати останнім цвяхом у нашу національну труну наприкінці свого вікування, раптом таки дало нам велику надію. По суті ж, ота страшна Зірка Полин, що впала смерчем на українську землю й збудила нас від штучного летаргічного сну, яким ми мали снити довіку. Видно, що у такий спосіб і був задіяний такий собі, на перший погляд, ірраціональний закон історії, за яким ніби з небуття була покликана до життя велика нація, народ, з яким хоч і не надто рахувалися в останні два-три століття нації державні, але який завжди мав, бодай опосередкований, якщо не прямий вплив на хід, якщо не світової, то європейської історії.
На щастя, а можливо, й на жаль, нам, нинішнім українцям, самостійність власної держави дісталася безкровно і тут також відчуваємо Боже провидіння, бо в серпні дев’яносто першого ми й не були готовими до подібних випробувань. Хоч нині все більше задумуюся над висловом великого американця Джеферсона про те, що свобода — це дерево, яке треба поливати кров’ю…
Це нині, на початку двадцять першого століття, коли попри все наша незалежність існує, коли виросло покоління, яке не знає, що таке комуністична облуда, з’явилася надія, що наша упосліджена нація таки здатна за себе постояти збройно, і при потребі пролити жертовну кров за свою державність. Адже герої на нашій землі були завжди, проте людей, здатних взяти масово зброю в руки у тому ж дев’яносто першому, ми таки не мали. Принаймні, на теренах колишньої підрадянської України їх можна було лічити на пальцях, настільки забамбурений був наш народ, як полюбляв публічно діагностувати цю нашу національну хворобу у ті часи один з таких патріотів, як Левко Лук’яненко…
І здається, якщо навіть спробувати реконструювати той час у режимі ймовірної збройної боротьби за незалежність, то, вочевидь, вона була б приречена, хоча фактом залишається і те, що на той час в Союзі також не було реальної сили для якоїсь новітньої окупації України, настільки розбалансованою виявилася комуністична імперія напередодні серпневих подій 1991 року.
Словом, мабуть, на небесах вирішили всім тим, хто гибів у тій імперії, дати майже однакові можливості для старту у створенні власних держав. А те, як вони всі розпорядилися цим історичним шансом — це вже питання іншого ґатунку, тож слава Богу, що ми хоч не втратили свій шанс. І нехай наша державність є аж надто кострубатою, невиробленою, з багатьма ганжами, але попри все вона таки є і ми хоч маємо надію на те, що йдемо, незважаючи на різноманітні манівці-викрутаси, демократичним шляхом, хоч ніде правди діти, критичний баланс її міцності постійно зашкалює у бік нестабільності.
Звичайно ж, наші звичні просторікування про причини цього нашого непевного стану, оте преславуте “якби, якби”, є відрадою хіба що для слабохарактерних ідеалістів, яких серед українців завжди вистачало. Але не бракувало серед них завжди і тих, хто був адекватний часові і наприкінці 1980-х самовіддано влився в перші національно-демократичні організації, найперше РУХ, які виникали в Україні у роки перебудови та після Чорнобильської катастрофи. У тодішньому людському розмаїтті тих, хто прилучився до тієї справи, зустрічалися унікальні особистості, які творили тло того велетенського суспільного експерименту, з якого має постати оновлена українська нація, яка на той час та й до сьогодні ще себе лише відкриває. Тож гріх гніватися на Бога, бо дано нам було найважливіше: час для зведення підвалин власної державності, які ще й досі лише окреслюються, але, здається вже стоять міцно на європейському материку, де, думається, більшість з тих людей, які реально впливають на світову політику, вже починають розуміти значення України не лише в європейському, євроазійському, але й у світовому геополітичному просторі. Тож нині наші проблеми, найперше, пов’язані з нами самими, з тим, що ми не можемо самі визначитися з власними національними пріоритетами на цьому шляху.
Причин для пояснень цього нашого непевного стану вистачає, та, здається, що особистісний, отой людський фактор аж надто підсилив їх суб’єктивну складову. Бо на твоє глибоке переконання, у серпні дев’яносто першого ми не мали та і не могли мати повноцінної провідної верстви, так званої політичної еліти, здатної повести власну у своїй більшості не усвідомлену, як єдиний народ, націю до ідеалів національної демократичної держави, як це змогли здійснити поляки, прибалти та інші народи колишнього соціалістичного табору-концтабору. Бо й не було дано нам мати тоді у своєму ледь жевріючому національному організмі такого надважливого націєтворчого компонента, хоча ми виявилися здатними таки на неможливе, те, що цілком можна окреслити, як ненасильницьку мирну революцію за власну незалежність, яка продовжується й нині, хоч і має у своєму літописі вже й злет і розчарування Помаранчевого здвигу, менші чи більші досягнення і поразки, та, на щастя, не спиняється у власному поступі…
Зрештою, мабуть і не варто надто вдаватися тут до аналізу її генези творення у нас новітньої державницької еліти, проте ця проблема й далі залишається не менш гострою. Проте, розмірковуючи над цією темою, ти нині часто спиняєш себе на думці: чи тоді, наприкінці вісімдесятих, початку дев’яностих, у час загальної ейфорії й творення ідеалів з людей, багато з яких навряд чи мали на це моральне право, ми могли робити їх селекцію? Мабуть, що ні…
Згадай, яку харизму тоді мали наші нечисленні політдисиденти, яких почали випускати наприкінці вісімдесятих з комуністичних таборів. Їх імена були на вустах мільйонів, ми прислухалися до кожного слова цих людей, яким вірили безапеляційно, бо на фоні отого лицемірного компартійного чиновництва вони виглядали людьми з іншого світу — чистого, романтичного, жертовного, героїчного, де існували справжні, непідробні ідеали.
Пригадуються тодішні велелюдні мітинги у Києві, Львові, Тернополі, у нас в Хмельницькому. Як приймали тоді всіх, хто мав доступ до тих трибун!
І досі перед очима та піднесена атмосфера, що панувала на Установчих зборах РУХу у Києві, коли до трибуни виходили такі харизматичні дисиденти, як Михайло та Богдан Горині, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Бадзьо, Євген Сверстюк, історик Михайло Брайчевський та інші відомі промовці, гарячі виступи яких переривалися щирими оваціями. Їх думки, судження сприймалися на віру, як беззаперечні істини, бо для багатьох з нас вистачало лише знання того, що більшість цих людей нещодавно повернулися з комуністичних таборів, що вони були нашими сучасниками, які зробити виклик системі у той час, коли більшість з нас і не замислювалася над тим, в якій країні ми живемо.
Адже були ми серед тих, кого цілком справедливо було названо “гомо сов’єтікус”, які тільки-но почали пробуджуватися від тієї загальної сплячки, яку розбудили Чорнобиль та афганська авантюра, які одразу, хоч і спершу радше на генетичному рівні, сприйняли ідеї національного відродження, нехай і в комуністичній обгортці, ідей горбачовської перебудови. Тож нам здавалося справжнім месіанство цих людей, ми беззаперечно вірили, що це і є ті рятівники нації, яких вона зачекалася. І, що найгірше, здається, багато з тих людей також увірував в це своє месіанське покликання. Вчорашні упосліджені в’язні комуністичних концтаборів, які там, у зоні, на засланнях проявляли неабияку твердість характеру, терпіли фізичні, моральні випробування, не витримували перевірки “мідними трубами”, що виявилися складнішими, аніж “вода” й “вогонь”, які вони з честю пройшли. Це згодом пройде своєрідна суспільна градація й цього середовища політиків, але на той час вони були для нас “недоторканими”…
Врешті-решт, не є великим секретом той факт, що через відсутність національної еліти у 1991-ому Україна знову опинилась у звичному для неї за останні століття замкненому колі, коли через відсутність по-державницьки мислячої провідної верстви ми втрачали навіть даровані провидінням шанси на створення власної держави…
Згадаймо бодай той злет української ідеї, яку уособлював гетьман Хмельницький, і що з того усього вийшло через наше безголов’я? А чого тільки варті були державницькі спроби наших гетьманів Виговського, Дорошенка, Мазепи та їх поборників у ближчі до нас часи? Твій критик обов’язково заперечить, що за часів тієї ж Хмельниччини були інші історичні обставини, й наведе ряд інших, на перший погляд, переконливих аргументів, посилаючись і на особливості творення нашого національного організму. Та подібні аргументи, видно, від лукавого, бо не дано нам було у ті історичні епохи, даруйте за ще один містичний висновок, благословення з небес на творення власної держави. Ні тоді, ні раніше, ні навіть в часи випробувань Української національної революції 1917-1920-х років якраз через цей національний ґандж. А от чи використаємо ми цей дар нині? — це вже питання до нас і риторичним його аж ніяк не назовеш. Адже надто вже багато часу ми тупцюємо на місці, надто бездарно розпоряджаємося тим шансом, який у серпні 1991-го нам дарувало Провидіння…
Ці роздуми даються нині дуже болюче, напевно, не лише тобі. Не дивно, що, мабуть, не лише ти зі скепсисом прийняв указ Віктора Ющенка про відзначення двадцятиріччя РУХу.
Була з цієї нагоди урочиста імпреза у палаці “Україна”, враження від якої потребують окремої оцінки. Адже всього там вистачало: і патріотичного пафосу, і цинічного фарсу, де люди, причетні до творення цієї організації, пробували впадати у крайнощі при оцінці цієї події в новітній вітчизняній історії. Хтось з мудрим виглядом оповідав про свої заслуги перед ненькою-Україною, хоч, правду кажучи, не довелось там почути принципових оцінок нашій спільній неспроможності у будівництві власної держави, попри те, що Ющенко там закликав нас не посипати собі попіл на голову…
Власне, не варто нині відносити чи то до жанру драми, чи то комедії те дійство, у якому ти сам брав участь. Адже, що гріха таїти, те зібрання таки чекало там з нетерпінням того чоловіка і простило б йому і ті принизливі металошукацькі рамки, і багато з інших його гріхів. Після того, як за тиждень до цих урочистостей у політехніці провела своє дійство партія РУХу Бориса Тарасюка, яка на той час всеціло вже йшла у фарватері БЮТу Юлії Тимошенко, яка виступила там перед активом партійців-рухівців, серед яких було дуже й дуже мало з тих, хто творив РУХ у 1989-му, присутні в “Україні” таки сподівалися, що пан президент щось зрозуміє і прийде до них, бодай, зі зверненням про допомогу. Адже там тоді зібрався цвіт державницької еліти, яка аж ніяк не переймалася отими матеріальними і моральними преференціями у вигляді посад, нагород та інших відзнак, які так щедро дарував Ющенко кому попало за роки свого правління. Ми тоді чекали від нього одного: аби той чоловік знайшов просту й зрозумілу нам форму заклику стати поруч з ним, та бодай для годиться визнав перед нами свої помилки за те, що не зумів використати, найперше, наш потенціал у роки свого президентства. Цього було б, ти переконаний, достатньо для більшості з нас і там пробачили б йому недолугу кадрову політику, його кумів і любих друзів, і багато чого іншого з його сумнівних діянь.
Чому? Та тому, що він попри все це зумів зрозуміти те, чим ми переймалися з перших початків РУХу: і трагедію Голодомору та комуністичних репресій, і героїку УПА та визвольних змагань часів Української національної революції, і те, що зумів прийняти наші болі за справи в українській церкві, що перейнявся, нехай лише на словах, драмою українського державотворення й багатьма іншими проблемами національного самоствердження, які пробудили нас ще задовго до 1991 року. Те, що це все він сприйняв із великим запізненням, після перебування в кучмівському оточенні та кучмівській НДП, після всеукраїнської акції “Україна без Кучми”, тоді вже нічого не важило, бо важливо було тільки те, що він таки перейшов у нашу “віру”, нехай і своїм шляхом, нехай із запізненням на добрий десяток років.
Звичайно ж, цей шлях осмислення своєї національної сутності в Ющенка далекий від того, аби порівнювати його, скажімо, з життєвим вибором того ж Івана Мазепи, але щось таки було у них подібне на шляху до визнання власного національного й державницького самоствердження. І саме через це ми давно простили б цьому чоловікові багато з його сумнівних справ часів його прем’єрства й синівських клятв Кучмі, відчувши генетичну спорідненість з цим неординарним чоловіком, якого більшість з нас підтримала у 2004-ому, а через відсутність реальної альтернативи готова була підтримувати й у 2010-ому, заплющивши очі на очевидний провал його президентського правління.
“На безриб’ї і рак риба!” — це прислів’я найточніше відповідало тій ситуації, у яку ми потрапили на останніх президентських виборах, і нашим “раком” на той час був якраз цей політик-сибарит, як образно його назвав колись В’ячеслав Чорновіл…
Тож навіть на початку вересня 2009-го багато хто з нас сподівався, що у Ющенка вистачить характеру переломити себе і піти на вибори, закликавши до реальної співпраці усіх, кому близькі ідеали нашої незалежності. На урочистостях з нагоди 20-річчя РУХу він не зумів скористатися шансом звернутися за допомогою до його ветеранів. Щось подібне на визнання своїх помилок прозвучало у його промові з нагоди п’ятиріччя Майдану, але те, з ким він і як вирішив вступити у президентську виборчу кампанію, засвідчило, що сам він задовго до її початку здався і вирішив добровільно піти у політичне небуття, спробувавши потягнути за собою й нас усіх. Дуже шкода, що цей чоловік так і не усвідомив важливості місії, яка була покладена на нього. І дай Боже, щоб не справдилися найгірші прогнози про розвиток суспільно-політичних подій в нашій країні за сценарію приходу на президентське крісло Януковича, що, на жаль, виглядають нині вже цілком реальними…
Богдан ТЕЛЕНЬКО
Уривок з роману-есе “Хроніки пересмішника”
Фото з архіву Кузьми Матвіюка