Дивні діла творяться у нашій державі на двадцять першому році її існування. І хоч дехто твердить, що в Україні вже досягнуто в усьому стабільності, якраз суспільні симптоми, пов’язані з появою хворобливих явищ антиукраїнської ксенофобії на владному рівні та нашому соціумі, досить згадати “мовний закон”, заяви комуністів про необхідність зміни української символіки, бо…
Дивні діла творяться у нашій державі на двадцять першому році її існування. І хоч дехто твердить, що в Україні вже досягнуто в усьому стабільності, якраз суспільні симптоми, пов’язані з появою хворобливих явищ антиукраїнської ксенофобії на владному рівні та нашому соціумі, досить згадати “мовний закон”, заяви комуністів про необхідність зміни української символіки, бо, видно, їх лідери забули, як червоні і нацистські прапори дружно майоріли у вересні 1939-го на їх спільному військовому параді у Бресті з нагоди перемоги над Польщею, та інші вияви подібних хворобливих ознак, які засвідчують, що наша державність на перевірку виявляється вочевидь ослабленою. Підтверджує цей мій діагноз і такий разючий факт, як поява у нас монархічних об’єднань на кшталт “чорної сотні”, яка, здавалося, вже давно почила у бозі ще в царські часи.
Ще донедавна думалося, що подібний монархічний синдром — це “надбання” лише російських шовіністів, які нині можуть водночас з портретами Сталіна та Миколи ІІ ходити на свої зборища. А чого тільки тут вартий недавній скандал, коли сановитий валаамський священик кинувся цілувати руку президенту Росії Володимиру Путіну, який, вочевидь, в його уяві, видно, рівняється самодержавцям російським, що цілком природно для російської православної церкви, на чолі якої з часів Петра І і стояли тамтешні царі-імператори. Тут, звичайно, нічому дивуватися, адже у сучасній Росії РПЦ стає все більш впливовим гвинтиком державної ідеологічної машини з яскраво вираженими імперськими завданнями. Тож і монархістський, чорносотенний рух тут з’явився під “омофором” цієї церкви.
Але чому подібні релікти монархічного мракобісся все частіше дають про себе знати і в Україні, не обминаючи і наш край? Скажу відверто, мене дуже насторожив пієтет недавніх офіційних репортажів, скажімо, про передачу відреставрованої ікони Богородиці до православного монастиря Різдва Пресвятої Богородиці у селі Коржівці на Деражнянщині, в яких захоплено описувалося про причетність до цієї ікони царської родини російського імператора Олександра ІІ, за часів якого, власне, і почався тотальний наступ на все українське у другій половині ХІХ століття. Подейкують, що з ініціативи цієї ж конфесії у цьому районі облагороджують ще одну місцину, яка має відношення до проїзду царя-самодержавця через Поділля.
Взагалі, не може дивувати, що у Хмельницькому своєрідним центром відродження монархістського чорносотенництва стає Свято-Георгіївський православний храм, а його настоятель, який, наскільки відомо мені, не так давно прийшов у лоно церкви, став майже апологетом цього заразом і антиукраїнського руху у нашім місті, прикриваючись рясою православного священництва. Бо звідки йому знати про історію української православної церкви на Поділлі, більшість представників якої свого часу, зокрема, у роки Української національної революції (1917-1920), у роки війни стали духовною опорою українства у нашім краї?..
Але ці приклади наводжу так, до слова. Бо, видно, таки не все гаразд у нашому з вами українському домі, якщо суспільні хвороби, які, як нам здавалося, вже давно зникли, повертаються до нас, людей ХХІ століття, у подібних гіпертрофованих формах. То про яку стабільність, спокій у державі можна говорити? Тут вже на часі за голову братися від подібних оскалів далеко не найкращих сторінок нашої історії…