Мені знову дісталося від ідеологічних опонентів, яким не сподобалася антикомуністична тональність попередньої редакторської колонки “Суїцидальна нація?..” Що ж, у кожного з нас своє бачення історії власного народу, проте, на моє переконання, той факт, що цивілізована Європа визнала злочини нацизму та комунізму за однією шкалою антилюдських діянь, говорить сам за себе. А те, що багато хто у нашій країні, на пострадянському просторі, зокрема Росії, живе досі комуністичними фантомами, лише засвідчує, якою задавненою є ця суспільна хвороба, від якої нам усім треба шукати більш ефективні суспільні ліки…
Мені знову дісталося від ідеологічних опонентів, яким не сподобалася антикомуністична тональність попередньої редакторської колонки “Суїцидальна нація?..” Що ж, у кожного з нас своє бачення історії власного народу, проте, на моє переконання, той факт, що цивілізована Європа визнала злочини нацизму та комунізму за однією шкалою антилюдських діянь, говорить сам за себе. А те, що багато хто у нашій країні, на пострадянському просторі, зокрема Росії, живе досі комуністичними фантомами, лише засвідчує, якою задавненою є ця суспільна хвороба, від якої нам усім треба шукати більш ефективні суспільні ліки.
Повернутись до цієї ж теми нині мене змушує дата нашого таки з вами історичного календаря — 5 серпня, яка багатьом з нас ні про що досі не говорить. А жаль, адже саме цей серпневий день і є Днем пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 років, розв’язаного комуністичним режимом проти власного народу. Адже якраз того дня 75 років тому згідно з оперативним наказом НКВС СРСР були розпочаті масові репресії, розстріли, заслання, які не обминули, мабуть, жодну українську родину. На жаль, ця драматична дата пройшла знову майже непоміченою у нас, хоч, здавалося, якраз цей день мав би стати ще одним кроком до консолідації нації, яку об’єднують подібні трагічні події з історії власного народу.
Власне, якщо неупереджено подивитися, як у нас влада ставиться до відзначення подібних дат, то, даруйте, чомусь кидається у вічі очевидна штучність позиції її представників, які прагнуть встановити у своїх офіційних заявах з цього приводу певні обмеження для історичної пам’яті власного народу. Справді, у їх потрактуванні та риториці присутній факт визнання репресій та їх жертв — це з одного боку, а от з оцінкою того, хто спричинив їх, хто були ті кати, які кров’ю залили нашу землю, завжди звучать недомовки, без посилань на їх конкретних ініціаторів та причини. Словом, ідейно-виховна складова цих офіційних заходів завжди хибує цією поверховістю, що також зрозуміло. Адже, скажімо, нині союзниками і політичними партнерами партії влади є ті ж комуністи, які досі не покаялися за злочини перед українським народом.
Як на мене, якраз у чітко окреслених позиціях влади, політиків, політичних сил, нас, як громадян своєї країни щодо бачення подібних сторінок власної історії і проходить той вододіл у нашому суспільстві, який можна окреслити таким поняттям, як перманентна громадянська війна, що, на щастя, нині триває лише у наших головах та душах. На даному її етапі, який, вочевидь, триває ще з часів горбачовської перебудови, ми, українці, її явно програємо, поступаючись останнім часом у силу багатьох об’єктивних та суб’єктивних обставин власними національними інтересами, і не лише в гуманітарній сфері, перед українофобами різних мастей. Не менш шкода, що у нас нині з легкої руки, насамперед, політиків, які себе числять до державницьких сил, утверджується комплекс неповноцінності, меншовартості та поразки, який, як на мене, присутній і на старті нинішніх парламентських перегонів.
Проте, згадуючи про такі дати, як День пам’яті жертв комуністичного терору на нашій землі, ми повинні навпаки ставати сильнішими, згуртованішими, бо, власне, до цього нас кличе історична правда власного народу, як би не прагнули її ховати від нас за псевдогуманною риторикою новітні “данайці”…