Як часто люди з інвалідністю потерпають від морального приниження? А люди без інвалідності? Коли минулого разу вас вилаяли у транспорті, штовхнули у черзі, гаркнули у натовпі, посміялися знічев’я чи відверто обматюкали за якусь там буцім провину чи неповороткість — що ви зробили? Соромно опустили очі, гаркнули у відповідь, кинулися сваритися, заплакали чи просто промовчали, вкотре проковтнувши гірку образу на людей і світ? Схоже, саме остання реакція має бути найбільш логічною у нашій державі, де практично неможливо притягнути до відповідальності тих, хто чи зі злості, чи через поганий настрій, чи через брак моральності дозволяє собі ображати й принижувати людей, котрі нічим не завинили суспільству, окрім того, що є інвалідами. Я теж так вважала…
Як часто люди з інвалідністю потерпають від морального приниження? А люди без інвалідності? Коли минулого разу вас вилаяли у транспорті, штовхнули у черзі, гаркнули у натовпі, посміялися знічев’я чи відверто обматюкали за якусь там буцім провину чи неповороткість — що ви зробили? Соромно опустили очі, гаркнули у відповідь, кинулися сваритися, заплакали чи просто промовчали, вкотре проковтнувши гірку образу на людей і світ? Схоже, саме остання реакція має бути найбільш логічною у нашій державі, де практично неможливо притягнути до відповідальності тих, хто чи зі злості, чи через поганий настрій, чи через брак моральності дозволяє собі ображати й принижувати людей, котрі нічим не завинили суспільству, окрім того, що є інвалідами. Я теж так вважала…
Довгих п’ять років я потерпала від моральних знущань саме там, де людина зазвичай має почуватися, наче у славнозвісній фортеці — вдома. Коли в оселі мене оточує любов, розуміння та захист батьків, коли у суспільному житті усвідомлюю свій професійний рівень і відповідне ставлення — з повагою та приязню — колег і друзів, то на подвір’ї власного обійстя, де приватне життя хоч-не-хоч частково контактує із суспільним, мене взялися морально нищити дві жінки з сусіднього домогосподарства. Спершу їх щипки здавалися просто дурним жартом, коли ці особи починали глузливо хіхікати, ледве побачивши, як мене садовлять або піднімають з інвалідного візка, то згодом їх пресинг став незмінним супутником буття, та ще й “приправлений” цинічним коментуванням моїх фізичних проблем, розмірковуванням вголос про місце інваліда у нашому суспільстві (десь у найтемнішій-найглибшій комірчині, подалі від очей і світу, аби не нівечити його, світ, своїм каліцтвом), глузуванням з моїх потуг досягнути успіху в професії й творчості. Аби врятуватися від всюдисущих сусідських очей, мої батьки звели між нашими господарствами суцільний високий паркан. На якийсь час допомогло. Та згодом ці особи почали реагувати не на “картинку”, а на “звук”: ледве я голосніше заговорю на подвір’ї, з того боку паркану ураз долітає сміх, упереміш із принизливими коментарями про мій літературний рівень, журналістський хист, зовнішній вигляд, навіть про… моє особисте життя! Парадокс — ледве я отримаю чергову перемогу чи видам чергову книгу і про це гучно повідомлять у ЗМІ — ховайся! Соціально незатребувані сусідки (щоправда, тільки одна з них безробітна, а інша — працівник галузі освіти (!!!), котра втім не досягнула блискучих результатів на цьому поприщі) взялися отаким чином компенсувати свою сірість, принижуючи того, хто, за їхньою логікою, мав би знаходитися нижче на соціальній драбині — виключно через інвалідність. Не залишилися поза їх увагою й мої батьки — бридкіших наклепів важко собі уявити, а доводити щось сусідкам чи намагатися просто по-людськи поговорити з ними, аби з’ясувати проблему, неможливо, бо на кожне слово заперечення з них вивергаються тонни словесного бруду, присмаченого добірною нецензурщиною.
Більше півсотні перемог у різноманітних літературних і журналістських конкурсах та преміях, серед яких і найпрестижніші в країні, державна відзнака, півтора десятка авторських книг і кілька десятків — співавторських, десять років суспільної праці, робота у ЗМІ і майже сім років — на телеекрані, постійна співпраця з освітніми та культурними закладами області не убезпечили мене від принизливого “КАЛІКА!” через паркан. Терпець увірвався, коли цієї весни вже згадувані особи пообіцяли знищити моїх батьків, а про мене взагалі сказали, що “…таких потвор Гітлер відстрілював! І тебе ми зживемо зі світу!”…
Звісно, ми подавали заяви до міліції, але правоохоронці обмежуються паперовою роботою, мовляв, немає у них повноважень для більш радикальних дій, та ще й сусідки набрешуть зо три пуди вовни, бризкаючи на всі боки мало не святими сльозами. Хоча очевидців того, як принижують мене і мою родину, зібралося з десяток, але… довести на скільки глибоко тебе образили і взагалі, що образа мала місце, надзвичайно важко.
Отому й виходить, що, промовчавши на жорстокі кпини, збережеш свої нерви, не привертатимеш увагу оточення, не осоромишся перед людьми. Чи правильно це? Чому державні мужі, “почистивши” карне законодавство, зробили все, аби залишити порядну людину беззахисною перед особами, котрі, наче вампіри, наснажуються енергією конфлікту, а відтак — знову і знову провокують його? До слова, оті особи, імен котрих я не оприлюднюю, не сварилися на вулиці хіба тільки одна з одною, а тому найближчі сусіди не розмовляють з ними упродовж років. Проте впливу на них — жодного! Хіба це нормально? Хіба так має бути в цивілізованій країні? Чи нам до цивілізації й усвідомлення себе нomo sapiens ще рости й рости, допоки скинемо хутра твердошкірих мамонтів, викинемо вбік дубини і від примітивних методів — правий той, хто голосніше кричить і відвертіше бреше — перейдемо до правового, суспільного способу захисту честі та гідності Людини?
Я переступила через сором бути осміяною і крикнула про свою біду на всю Україну. Мене почули! Про конфлікт написали у всеукраїнській газеті й тиждень після публікації домашній і мобільний телефони не замовкали від дзвінків з усієї України — людей вразила межа отакого побутового цинізму. Мене підтримували, мені радили, мені дякували за те, що не затаїлася. А скільки тих, чиї життєві потреби називають “особливими”, направду мовчать, коли їх називають “каліками”, бо… такими їх примусило вважати себе суспільство? Скільки з нас намагаються не потрапляти зайвий раз на очі гаркітливим сусідам, аби не наражатися на чергову порцію принижень, аби вкотре не відчути себе другосортними, або й взагалі непотрібними у громаді, бо ж до потрібних людей звертаються геть іншими словами? Слово, звісно, не матеріальне. Його не можна запхнути у целофановий пакет і принести до міліції чи до суду як доказ, але слово може вбити, а може і воскресити. Люди, ми вбивці чи цілителі?..
Оксана Радушинська — кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ст., почесна громадянка м. Старокостянтинова, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Міжнародної Співдружності письменницьких спілок, міжнародної громадської організації “Жінка ІІІ тисячоліття”, лауреат премій: “Коронація слова”, “Жінка ІІІ тисячоліття”, “Українська Мадонна”, “Золотий лелека”, ім. Олеся Гончара, ім. Богдана Хмельницького, “Благовіст”, “Гранослов”, “Кришталеві джерела”, “Подільський Оскар”, “Провославна моя Україна”, “Скарби землі Болохівської”, Кабінету міністрів України, володарка Гранта Президента України для обдарованої молоді, авторка 14 книг поезії та прози для дітей і дорослих, теле- та радіоведуча Старокостянтинівського районного радіомовлення і ХОДТРК “Поділля-центр”, кореспондент газети Хмельницької міської ради “Проскурів”, громадська діячка