Ну, звичайно ж, я не заперечую хрестоматійної реформи Станіславського, що театр починається з вішалки. Але чи з’явиться на тій вішалці пальто глядача і якого глядача — залежить від репертуару. Щоб переконатися в цьому, не треба їхати до Києва, Санкт-Петербурга, Парижа…
Ну, звичайно ж, я не заперечую хрестоматійної реформи Станіславського, що театр починається з вішалки. Але чи з’явиться на тій вішалці пальто глядача і якого глядача — залежить від репертуару. Щоб переконатися в цьому, не треба їхати до Києва, Санкт-Петербурга, Парижа…
Доводиться чути, ніби Хмельницький — не театральне місто. Пані та панове, це гірка напівправда! Скажімо, 2005 року в Житомирі вистава “Хижачка” за твором Оноре де Бальзака “Життя самотнього холостяка” нашого обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького зібрала повний зал — аншлаг! Майже всі квитки були розкуплені житомирянами через касу. Школярів і солдатів ніхто строєм не водив. Поставив “Хижачку” заслужений діяч мистецтв України Григорій Мельник. Я досі пам’ятаю “Одруження Бєлугіна” О.Островського в постановці Анатолія Пундика (1998 рік). Хмельничани грали класика, якщо не сказати батька російської драматургії українською мовою, а я, росіянин, який вчився у Росії і п’єси Островського вивчав як “Отче наш”, навіть не помітив мовної різниці. Наскільки вистава захопила! Приклади високохудожніх робіт хмельницьких майстрів сцени можна множити. Шкода, що вони в минулому.
А зараз у репертуарі театру ім. М.Старицького лише дві вистави, варті уваги інтелігентного, морально здорового глядача: “Він і Вона” за п’єсою О.Штейна (режисер — заслужена артистка України Лариса Курманова) і “Нора” (“Ляльковий дім”) Г.Ібсена (режисер — заслужений діяч мистецтв України Григорій Мельник). Все решта, на моє глибоке переконання, за межею мистецтва, на рівні “Нашої Раші” або “Лесі плюс Роми”. Театральний глядач на інтелектуальний та естетичний занепад театру реагує розлученням. Подібна репертуарна політика є культурологічним злочином, підривом національної безпеки держави в гуманітарній сфері.
Тож коли фестиваль “Проскурівська весна-2012” розповсюдив афішу з іменами А.Камю, Ж.Кокто, Е.Де Філіппо, повіяло теплим вітром надії на перемогу над примітивізмом, безсмаковістю…
Весняне свято Мельпомени відкривалося виставою Хмельницького народного молодіжного театру-студії “Дзеркало Всесвіту” “Калігула” за твором французького драматурга Альбера Камю (режисер-постановник Іван Кропліс). Жанр п’єси автором не визначений, що надає режисерові доволі широку варіативність тлумачення. Вистава вирішена Кроплісом як притча. Про що? Про те, якою моральною потворою може стати людина, в якої любов — фізіологічна пристрасть, а не духовна чеснота. Особливо страшно, коли в руках пристрасної людини зосереджена абсолютна влада.
Іван Кропліс вводить у виставу персонаж, якого в п’єсі немає, — привид Друзілли, сестри і коханки Калігули. Її передчасна смерть уражає не лише серце, а й мозок молодого римського імператора. Калігула марить Друзіллою. Вона періодично з’являється на задньому плані сцени, наче в його підсвідомості, пошкодженій гріхом кровозмішання. У світловому колориті вистави домінує червоний: кров і пристрасть, апофеоз плоті. Душа в Калігули повністю пригнічена плоттю. На цьому червоному фоні смертельно бліда, в білому савані Друзілла проходить не просто, як привид, а як ангел смерті. Потойбічне марево владно кличе заполоненого смертним гріхом коханця. Потяг до смерті відтепер виступає провідним мотивом усіх вчинків нечестивого правителя. Він методично, зі зловтіхою вбиває своїх підданих. У такий спосіб плотська пристрасть кохання переходить у пристрасть людожерства. Цікавий хід знайшов режисер, змальовуючи римських патриціїв. Вони позбавлені характерних рис, психофізичних особливостей — безлика маса полохливих рабів. У тлумаченні Кропліса патриції відображають хвору свідомість Калігули: для божевільного можновладця всі ці люди — лише жертовне м’ясо, матеріал для заклання.
Та розпалена скаженим вогнем душа тирана не вдовольняється, не насичується чужими смертями. Врешті-решт Калігулі вже хочеться власної смерті. Удар кинджалом від руки заколотника божевільний правитель сприймає з полегшенням. Ілюзія здобуття абсолютної свободи. У фінальній сцені Калігула і Друзілла знову зустрічаються, але в геєнському полум’ї. А на землі залишається гора трупів — результат правління одержимого гріховними пристрастями диктатора.
П’єса написана 1945 року. Планета пережила Першу і Другу світові війни, побачила державотворення Гітлера і Леніна зі Сталіном, отруїлася смертоносними ідеями Маркса, Шопенгауера, Ніцше. З цієї гримучої суміші народилася філософія абсурду Альбера Камю. Устами Калігули драматург твердить: “Цей світ такий, який він є, нестерпний… Люди помирають і вони нещасні”. З невідворотної смертності людини він виводить абсурдність світобудови, людського існування. Обґрунтуванням життєдіяльності особистості, на думку Камю, може бути лише бунт. І бунт не майданний, а бунт проти Бога, який створив Всесвіт. “Бог вмер”, — оголосив божевільний Ніцше. “Звільнене” місце Творця заступає надлюдина, бестія. У Камю Гелікон оголошує Калігулу втіленням Бога. Це плагіат з біблійного богоборця Денниці, котрий внаслідок своєї бунтівної гордині перевтілився в сатану. Отже, в “Калігулі” відображено процес демонізації особистості, яка впала в рабство гріха.
Режисерське тлумачення п’єси Камю акцентує увагу на більш житейському аспекті — ролі кохання у формуванні морального обличчя людини. Калігула, втрачаючи кохану жінку, залишається самотнім замолоду і не витримує цього тягаря. Чому не витримує? Вистава не дає відповіді, пропонуючи глядачеві простір для роздумів.
Сценографічне рішення відповідає жанрові спектаклю: червона піраміда зі сходами, над якою нависають великі мотузки — символ влади. Підкреслено умовне вирішення сценічного майданчика потребує від акторів високої техніки. Символізмові декорацій мають відповідати символізм, графічна точність жестів, рухів, мізансцен. Розслаблена, “життєподібна” пластика, притаманна психологічну театру, виключається. Акторам “Дзеркала Все-світу”, задіяним у “Калігулі”, ще треба працювати над оволодінням символістською естетикою. Поки що режисерська думка випереджає реалізацію. Проте мене зацікавили роботи артистів Лесі Герасимчук (Цезонія), Руслана Юшкевича (Керея), Яни Бондарчук (привид Друзілли).
Журі фестивалю справедливо відзначило “Калігулу” в номінації “За краще музичне оформлення вистави”. Фінальним акордом звучить моцартівський “Реквієм”, перегукуючись з монологом Калігули (артист Антон Алешко), яким богоборець перекреслює свій бунт: “Я йшов не тим шляхом! Я нічого не досяг. Це не свобода!” Цієї миті спектакль сягає трагічної висоти. По закінченню такого видовища не побіжиш дивитися розважальні шоу, а зазирнеш у себе: чи не ворушиться в моєму серці анархічний, пихатий, жорстокий Калігула? І прийдеш на нову виставу.
Сучасний театр повинен рухатися проти панівної нині маскультівської течії. Кіно і телебачення не витримали навали комерціалізації і пов’язаної з нею профанації. А театр спирається на багатовіковий фундамент загальнолюдської культури. Цей фундамент — репертуар, створений геніями всіх часів і народів. У Хмельницькому самодіяльний театр подає добрий приклад професійному щодо відбору репертуару, тим самим доводячи, що наше місто все-таки театральне.
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики