Минулого тижня у нашому місті побував правлячий архієрей Львівської і Сокальської єпархії УПЦ Київського патріархату, Митрополит Димитрій. Був його візит на запрошення хмельницьких просвітян, до яких долучилась і наша газета, адже не використати таку нагоду спілкування з одним із найвпливовіших архієреїв цієї церкви ми не могли і з огляду на те, що родом Митрополит Димитрій з наших країв. А якщо точніше, то він є уродженцем села Криворудка Красилівського району.
Минулого тижня у нашому місті побував правлячий архієрей Львівської і Сокальської єпархії УПЦ Київського патріархату, Митрополит Димитрій. Був його візит на запрошення хмельницьких просвітян, до яких долучилась і наша газета, адже не використати таку нагоду спілкування з одним із найвпливовіших архієреїв цієї церкви ми не могли і з огляду на те, що родом Митрополит Димитрій з наших країв. А якщо точніше, то він є уродженцем села Криворудка Красилівського району.
З нашого досьє:
Митрополит Димитрій, в миру Вадим Рудюк, народився в селі Криворудка у селянській родині. Після закінчення середньої школи вступив до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, де закінчив історичний факультет у 1994 році. Навчаючись в університеті, почав нести послух іподиякона Митрополита Київського, а нині Патріарха УПЦ КП Філарета, у Свято-Володимирському соборі Києва. По закінченню університету присятив себе церковному служінню, спершу вчився, потім викладав, а згодом і очолив Київську духовну семінарію та академію, був головним редактором журналу “Православний вісник”, архімандритом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, керував Переяслав-Хмельницькою єпархією, бере активну участь у церковно-громадському і культурному житті країни, відомий як авторитетний богослов.
Звичайно, це не весь перелік його біографічних віх, але спершу я поцікавився його думками про рідний край.
— А як бути нам усім без кровних зв’язків з нашою малою батьківщиною? — вже, усміхаючись, владика Димитрій запитав нас. — Тут живуть мої мама і тато, вся родина. Їду нині з Києва, де брав, зокрема, участь у науковій конференції на тему: “1150 років Київської митрополії”, а ось дорогою до Львова обов’язково відвідаю своїх рідних. Стараюся, чим можу, допомогти рідному селу, гарні відносини у мене з хмельницькою “Просвітою”, а ще впродовж багатьох років вивчаю історію рідного району та своєї Антонінщини.
— Так, владико, з великою увагою мені довелося прочитати ваше дослідження “Смертю здолавши вирок. Протоієрей УАПЦ Володимир Рогальський — пастир та історик Антонінського краю”, яке ви подарували бібліотеці нашого Народного Дому “Просвіти”. Чим зацікавила вас постать цього направду харизматичного священика?
— Отець Володимир Рогальський належить до плеяди тих православних священиків, яким випало долею відроджувати Українську церкву в нашім краї і під час війни. Адже відомо, що по війні його було репресовано, як і багатьох інших священиків. І, знаєте, що на тому неправедному суді сказав тоді вже хворий пристарілий протоієрей, якого репресивна машина емгебе провела через усі кола пекла? Він з всепрощаючою усмішкою подякував суду за те, що той на 25 років продовжив йому життя, натякаючи на термін, який йому присудили, хоч помер він вже у пересильній Харківській в’язниці, не витримавши знущань та хвороб. Але то був справжній подвижник віри, який у роки окупації та війни морально підтримував свою паству.
І взагалі наша Антонінщина — то унікальний край, а самі Антоніни — неабиякий об’єкт для дослідження істориками. Мабуть, через це містечко у свій час втратило районний статус, бо тодішній владі, видно, потрібні були адміністративні центри без історичних та національних традицій.
— Наскільки знаю, вашим чи не найбільшим авторитетом у студентські роки і донині був визначний український історик Михайло Брайчевський?
— А якщо точніше сказати, то Брайчевського частіше називають “українським істориком радянської пори”, чітко наголошуючи, що у ту пору він зумів залишитися якраз українським, а не радянським істориком, чого, до речі, не скажеш про багатьох інших.
І саме Брайчевському належать найфундаментальніші дослідження про династію Києвичів, яка правила на нашій землі до приходу Рюриковичів. Власне, саме він і реанімував так званий Аскольдівський літопис, довівши, зокрема, що задовго до Рівноапостольного князя Володимира Русь-Україну хрестили князі Аскольд, точніше Оскольд, і Дір ще у 860 році від Різдва Христового. Якраз історик Брайчевський змусив, якщо хочете, сучасних церковних істориків повернутися до досліджень цих фактів, які були добре відомі ще в епоху київських митрополитів Петра Могили, Сильвестра Косова. Адже у ті часи одним із джерел, які підтверджують цей історичний факт, був, зокрема, так званий Густинський або Козацький літопис.
— Даруйте, владико, а чому наші православні церкви ведуть свій відлік хрещення наших земель лише від князя Володимира?
— Це досить цікаве питання і для істориків, і для богословів. Я ж хочу наголосити, що ці дві події аж ніяк не заперечують одна одну, а лише доповнюють. Адже історики церкви доводять, що з часів хрещення Руси апостолом Андрієм було п’ять (!) хрещень нашої землі до її навернення у віру Христову за часів князя Володимира. До речі, на своїй конференції ми обговорювали і питання канонізації першого християнського мученика на нашій землі — князя Оскольда-Миколая (це ім’я йому було дано при хрещенні).
Тема ця, звичайно ж, надважлива, як на мене, нині і з огляду на ті сценарії щодо потрактування української історії та церкви, які йдуть з Кремля і від Московської патріархії.
Якраз щодо потрактування хрещення Руси-України в часи князя Оскольда ми дійшли до порозуміння з істориками-богословами з УПЦ у єдності з Московським патріархатом, тобто ми єдині у тому, що Київська митрополія має 1150-літню історію. Ми також однаково оцінюємо й історичну роль у нашій церкві митрополита Петра Могили.
— До речі, як готується Українська церква до 200-річчя Тараса Шевченка, якого, як відомо, в радянські часи робили мало не апологетом атеїзму?
— Для нас це також велика подія, адже відомо, яку величезну роль творчість та ідеї Кобзаря відіграли у часи Українського національного відродження 1917-1920 років, зокрема у відродженні Української автокефальної православної церкви. Шевченко був глибоковіруючою людиною, а для мене особисто він, як мислитель, відкривається з того, чого вчив його дід, зі знайомства з “Патериком” Дмитра Туптала, про що він завжди згадував.
— Не можу не запитати, якими ви, владико, бачите перспективи об’єднання українських православних конфесій у єдину помісну церкву?
— Даруйте, але це питання я би адресував до Всевишнього, адже все у його волі. А в тому, що єдина помісна Українська православна церква буде, не сумніваюся, адже цей шлях проходили вже й інші народи. Наголошу, що дуже важливим чинником у такому питанні є рідна мова, яка відображає не лише основу нашої богослужебної традиції, але й справжню душу нашого народу у зверненні до Бога.
— Якою бачите міжконфесійну ситуацію в себе в єпархії та в Україні загалом? І взагалі, яка, на ваш погляд, роль України у духовності сучасного світу?
— Щодо міжконфесійної ситуації, то відчуваю тут двозначні емоції. Та основне, що між нами є християнська любов, що є діалог. Звичайно ж, проблем у цих взаєминах вистачає, але вони є нині загалом досить-таки вже дріб’язкового рівня порівняно з минулими часами. А загалом ми ж бачимо, як світ секуляризується, як матеріальне заступає духовні потреби людини. Переконаний, що Україна ще може поділитися власною духовністю і щирістю у вірі з Європою і світом, адже має тут неабиякі набутки.
— Дякуємо вам, владико, за цікаву розмову.
— А я принагідно вітаю всіх подолян і волинян, які живуть на Хмельниччині, зі світлим святом Вознесіння Господнього.
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО