Ще ніколи мені не було так гидко, як недавнього 1 квітня в театрі ім. М.Старицького. Того дня після перегляду вистави “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” у постановці чергового заїжджого режисера мій мозок бурила приказка 90-х років минулого століття — часів буяння порнографії на екранах та сценах і бандитизму в державному житті: “Когда иду а по Арбату, мне хочется иметь гранату!” Саме так! У день гумору мені було не до сміху.
Ще ніколи мені не було так гидко, як недавнього 1 квітня в театрі ім. М.Старицького. Того дня після перегляду вистави “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” у постановці чергового заїжджого режисера мій мозок бурила приказка 90-х років минулого століття — часів буяння порнографії на екранах та сценах і бандитизму в державному житті: “Когда иду а по Арбату, мне хочется иметь гранату!” Саме так! У день гумору мені було не до сміху.
Знущання почалося з того, що глядачів привітали з Днем театру чомусь у день дурнів, хоча міжнародна театральна спільнота відзначила свято Мельпомени, як і належить, 27 березня. І ось те, що називає себе театром, влаштувало в моєму домі видовисько про паризьких шльондр. Знову зайди напаскудили у мене в світлиці — в театрі на Соборній. Як мені бути? Що мені з паскудниками робити?
Я запитую: хто дозволив поставити цю гидоту? Якось на одній із прес-конференцій директор театру повідомив про утворення в театрі режисерської колегії. Отакої! Виявляється, у нас своїх режисерів — ціла колегія. Тоді навіщо запрошувати на постановки чужих?
Раніше в театрах для вирішення творчих питань існували художні ради. До їх складу входили головний режисер (він же, як правило, художній керівник), провідні актори, завідувачі літературно-драматургічною частиною (завліт). Могли входити деколи відомі в місті діячі культури і мистецтва. Мета їхньої діяльності — сприяти появі на сцені високохудожніх творів, покликаних, як писав Г.Толстоногов, апелювати до совісті людей, позитивно впливати на громадську думку або, за словами О.Пушкіна, “чувства добрые лирой пробуждать”.
Які ж почуття пробуджують “Нічні трудівниці паризьких тротуарів”? Відверто зізнаюся: переповідати сюжет не хочеться, бо бридко.
Дійові особи “Паризьких тротуарів”— повії, сутенери і філолог-пенсіонер. Відставний інтелігент проникається ніжністю до літньої “трудівниці”. Тая шльондра влаштовує в квартирі закоханого діда бордель. Протягом двох годин нам показують особливості сексуального бізнесу. Актори грають примітивно, бездієво: якщо герой п’яний, актор грає стан сп’яніння, повії, блатні хлопи смакують похабні пози, лексику, жести. Щодо жестів, то виконавці ледь не хапають одне одного за геніталії. Драматургічна дія губиться в аматорському акторстві.
Через усе двогодинне неподобство проходить кордебалет. Ще в пролозі з’являється групка дівчат у чорному вбранні, ніби монашеському. У них характерно складені руки, смиренна хода. І раптом черниці скидають верхній одяг, залишаються в негліже і починають витанцьовувати як стриптизерки. Спускаються в партер, намагаються загравати з глядачами-чоловіками, себто поводитися як “нічні трудівниці”. Мабуть, таким було завдання режисера-постановника. Молоді дівчата (принаймні, деякі з них) соромилися виконувати цю паскудну установку. Вони намагалися швидше втекти назад на сцену і вже там — все-таки подалі від людей трясти своїми напівоголеними формами. Забігаючи наперед, скажу, що цей дівочий сором, як на мене, був єдиним позитивним моментом у цій виставі.
У постановці є ще один режисерський перл: католицький священик, наче скипидаром намащений, в одних трусах ганяється підстрибом одразу за двома повіями. Поведінка виконавця ролі кюре, текст, даний автором п’єси цьому персонажу, манера актора авторський текст подавати є знущанням над релігійними почуттями християн. Очевидно, режисер і актор цього не розуміють.
Отже, про що вистава? Яку ідею проголошує театр? На мій погляд, її постановник ідейним змістом вистави не переймався. Французька п’єска “Мсьє Амедей”, з якої змаклачено “Нічних трудівниць…”, — типовий непотріб, розрахований на публіку з примітивним естетичним смаком, публіку, яка виє та улюлюкає на концертах різноманітних шоуменів, вважає за мистецтво голівудські бойовики та мильні опери. Але об’єктивно мерзотне дійство на “паризьких тротуарах”, показане 1 квітня, утверджувало, на мою думку, саме гріх як норму життя. Іншими словами, професії повії, сутенера в тлумаченні їхнього “роботодавця” на хмельницькій сцені нічим не гірші за інші, ще й мають свою романтику.
Вимальовується дивна і хибна тенденція — “Аzа”, “Стриптиз-бар”, “Нічні трудівниці…”. Ніби хтось свідомо знищує театр як художньо духовне явище, перетворюючи храм мистецтва на аморальне, антиестетичне торжище. Зараз у театрі ім. М.Старицького речових ярмарків більше, ніж високохудожніх постановок. Схоже, не випадково до “паризьких тротуарів” довелося продиратися, обминаючи вітрини з ярмарковим крамом, що розташувалися в театральному фойє. То яка установа перебуває у нас в приміщенні на Соборній, 60 — театр, барахолка, “будинок терпимості”?
В Європі існують порнографічні театри, де публіка збирається відповідна. “Жирні коти” з фейсами, незіпсованими інтелектом, приходять полоскотати свої ниці тваринницькі інстинкти. Для них — це норма життя, сенс існування на світі.
Я не наважуюся дорікати акторам, зайнятим у виставі. Більше того, прошу у них одразу вибачення за висловлені вище загальні зауваження. Актор — виконавець чужої режисерської волі. Однак, дорогі мої, артист повинен мати честь і гідність митця. Цьому нас вчили на уроках професійної етики. Артист не зобов’язаний грати у ганебних виставах.
Вистава ж “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” — це образа інтелігентного хмельницького глядача, образа міста з великими мистецькими і культурними традиціями. Це образа театру на Соборній, що має гідну 80-річну історію, когорту заслужених митців сцени. Це образа добропорядних батьків, які виховують своїх дітей по-християнськи. Як на мене, нинішній обласний муздрамтеатр стає небезпечним з точки зору антиестетичного, аморального впливу на суспільство. Переконаний, похабну виставу “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” треба негайно зняти з репертуару!
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики