У краєзнавчих дослідженнях історичного музею загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №20 чільне місце посідає невичерпна тема Великої Вітчизняної війни.
Усім нам, а особливо молоді, потрібна правда і пам’ять про цю війну, про покоління тих людей, які чесно і до кінця виконали свій обов’язок, захищаючи Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.
У краєзнавчих дослідженнях історичного музею загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №20 чільне місце посідає невичерпна тема Великої Вітчизняної війни.
Усім нам, а особливо молоді, потрібна правда і пам’ять про цю війну, про покоління тих людей, які чесно і до кінця виконали свій обов’язок, захищаючи Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.
Ми повертаємось у березневі дні 1944 року. Точаться жорстокі бої за визволення Поділля. 25 березня 1944 року проскурівчани, жителі Гречан та інших навколишніх сіл святкували визволення рідної землі від загарбників. Здавалось, ніщо вже не порушить радості мирних сонячних днів і тиші весняних ночей.
Бойові дії вже розгортались за сотні кілометрів від села, але над Гречанським залізничним вузлом продовжували з’являтись німецькі бомбардувальники.
Гречанський залізничний вузол, побудований у 1913-1914 роках Товариством Подільської залізниці, одразу став відігравати важливу стратегічну роль.
Історик Сергій Єсюнін у своєму дослідженні “До історії мікрорайонів міста Хмельницького” на підтвердження важливої стратегічної ролі Гречанського залізничного вузла наводить такий історичний факт: “Так, навіть перший в історії міста наліт ворожої авіації, що стався під час Першої світової у 1915 року, був спрямований не стільки на Проскурів, скільки на Гречани. Німецький літак, подолавши лінію фронту, скинув дві бомби на станцію, але добре, що не влучив”.
І в квітні, і в травні 1944 року в небі над Гречанами з’являлись ворожі літаки. Ціль була одна: вивести з ладу залізничні колії, розбомбардувати ешелони з радянськими військами, технікою, боєприпасами. Небо над селом і залізничним вузлом охороняли 269 ОЗАД ППО (командир Пантелій Ігнатенко), 211-й окремий панцирник ППО (командир Микола Верьовкін), рота 8-го зенітно-кулеметного полку (командир Анатолій Максин). Перед німецькими літаками під час нальотів виростала щільна стіна вогню. Дуже рідко їм вдавалося влучно скинути свій смертоносний вантаж. Нальоти тривали до 18 травня 1944 року.
Сьогодні ми з вдячністю згадуємо Єлизавету Дежину. У ті роки вона була комсоргом 2-ї батареї 269 ОЗАД ППО, а потім, у мирний час, багато зробила, щоб пам’ять про війну залишилася в наших серцях. Саме вона розповіла нам про ще одну невідому сторінку війни в травні 1944 року.
В історичному музеї школи №20 обладнано стенд, присвячений воїнам-зенітникам, зібрані листи Єлизавети Семенівни. Бережливо зберігається “История 269 ОЗАД ПВО”, яку вона написала в 1983 році і надіслала в пошуковий загін “Вітчизна”.
Кожен, хто бере в руки “Историю 269 ОЗАД ПВО”, відчуває велике хвилювання. Це звичайний учнівський зошит на 12 аркушів за дві копійки, виготовлений 29 років тому. Обкладинка трішки потьмяніла. Всі сторінки списані чітким почерком.
“На фронт пішла добровольцем, — згадує Єлизавета Дежина. — Дивізіон почав формуватися в серпні 1941 року. Офіцери були кадровими. Вони докладали багато праці, щоб навчити нас військовій справі. Майже третину дивізіону складали жінки. Всі вони в перші дні війни подали заяви в військкомати або райкоми комсомолу про відправку їх добровольцями на фронт. Їх призвали до лав Червоної армії 13 квітня 1942 року. Всі дівчата були родом із Рязані або районів Рязанської області.
Навесні 1944 року дивізіон був передислокований в Україну. Спочатку охороняли Козятинський залізничний вузол, а потім — залізничний вузол Гречани”.
Коли вже після перемоги у Великій Вітчизняній війні на зустрічах із молоддю Єлизавету Семенівну, ветерана війни та учасницю бойових дій, запитували про найважчі дні Великої Вітчизняної, що їй довелось пережити, вона згадувала і розповідала про травневу українську ніч в селі Гречани з 10 на 11 травня 1944 року — п’ять годин безперервного бомбардування.
“10 травня 1944 року, 11-та година вечора. Ми почули потужний гул. На небі повисли освітлювальні ракети. Стало видно, як удень. Літаки наближалися з боку Старокостянтинова і Проскурова…”
Всі зенітки відкрили вогонь. Літаки налітали групами, скидали бомби, відлітали і знову повертались… Було скинуто 120 фугасних бомб і одну повітряну торпеду. Від нищівного вогню зеніток німецькі літаки скидали бомби далеко від залізничного вузла, багато бомб розривалися на садибах селян. Та все ж кілька бомб впали поруч із зенітками. Вранці 11 травня в дивізіоні недорахувались 11 зенітників. Серед поранених була і Ліза Дежина. Як вона була поранена — не пам’ятає. Її бойова подруга Саша Олександрова згадувала про цю ніч в листі до Єлизавети Дежиної: “Комбат Орлов наказав мені повзти до вас. Я побачила страшну картину. Ти лежала на землі вся в крові. Костя Баркалов вбитий. Іван Беганцев вбитий. Зубарєв поранений у легені навиліт. Маркелов вбитий. Микола Бедердинов тяжко поранений, без свідомості. Командир гармати старший сержант Шабаєв контужений і не може розмовляти…”
У ту ж ніч загинули бойові подруги Дежиної, з якими вона почала службу в дивізіоні з квітня 1942 року: Євдокія Єгорцева, Євдокія Чеглова, Антоніна Четверикова… В одному з листів Єлизавета Дежина з сумом писала про подруг “мої три рязанські берізки на подільській землі”.
Єлизавета Дежина часто поринала в роздуми про жіночу долю у роки війни: “Так, дійсно, у війни не жіноче обличчя і жінка створена не для війни, а для життя, жінка-воїн — це жорстока необхідність… Найтяжче на війні було саме жінкам, які нарівні з чоловіками вибороли жадану Перемогу. Ми ставали воїнами не за вказівкою, не з примусу, а за власним сумлінням. Нас, жінок, в Червоній армії було понад 800 тисяч…”
На запит депутата міської ради Сергія Мандзія з меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року” надійшла копія донесення 269 ОЗАД про загиблих 10-11 травня 1944 року одинадцятьох зенітників і місце їх поховання.
11 травня 1944 року всіх загиблих зенітників поховали в братській могилі в селі Гречани, а в 1947 році відбулося перепоховання останків воїнів на кладовищі в мікрорайоні Заріччя, на перехресті проспекту Миру і вулиці маршала Рибалка. Ось імена цих героїв: рядовий Костянтин Баркалов, 1925 р.н., єфрейтор Іван Беганцев, 1899 р.н., старшина Петро Газунов, 1917 р.н., молодший сержант Олександр Дощанніков, 1913 р.н., єфрейтор Євдокія Єгорцева, 1918 р.н., старшина Михайло Курсанов, 1910 р.н., рядовий Іван Маркелов, 1903 р.н., молодший сержант Володимир Сорокін, 1914 р.н., рядовий Віктор Фролов, 1926 р.н., єфрейтор Євдокія Чеглова, 1919 р.н., сержант Антоніна Четверикова, 1921 р.н.
Із розповіді мешканця Гречан Броніслава Томусяка, 82 роки: “Німецькі літаки прилітали всю весну бомбити станцію — кожної ночі і кожного дня. Однієї весняної ночі над Гречанами повис страшний гуркіт, були скинуті освітлювальні ракети, стало видно, як удень… Літаки, втікаючи від вогню зеніток, скрізь скидали бомби. Цей масовий наліт тривав до четвертої години ранку. Було багато жертв і руйнувань. У ту ніч загинуло багато зенітників. Вранці всіх, хто загинув, ховали в братській могилі в Гречанах… Одна з місцевих вулиць називається Зенітна…”
Згадує Микола Дияк, 79 років: “Хоча місто Проскурів і наше село Гречани були звільнені у березні 1944 року, німці бомбардували станцію весь квітень і в травні до 18 числа, бо через станцію постійно йшли ешелони із живою силою та технікою. Від освітлювальних ракет було світло, хоч голки збирай… Глибоченні ями лишились на городі у Слонських, Маричевих, Блажиків, Саблуків. Під час одного з нальотів бомба влучила в приміщення клубу, від нього залишилося згарище (на даний час на цьому місці розташований будинок на вул. Волочиській), а також у школу — залишилися лише стіни.
Найстрашніше бомбардування відбулося в ніч з 10 на 11 травня, воно тривало майже всю ніч, було скинуто багато бомб, а вранці у Гречанах ховали загиблих зенітників”.
Після 18 травня в небі над Гречанами не з’явився жоден фашистський літак.
Згодом зенітники попрямували далі на Захід. Єлизавета Дежина згадує: “269 ОЗАД ППО закінчив війну в Польщі на Сандомирському плацдармі. Розформований в червні 1945 році у Львові”.
Перша післявоєнна зустріч зенітників дивізіону відбулася в Рязані в 1980 році, а через два роки вдруге зустрілися в Україні, у Хмельницькому. Організатором зустрічі зенітників на подільській землі став Яків Вакулінський, колишній командир вогневого взводу третьої батареї ОЗАД, інвалід Великої Вітчизняної війни, який після її закінчення проживав у Рівному. Єлизавета Дежина саме в цей час тяжко хворіла. Яків Вакулінський у листі до неї так писав про зустріч на подільській землі: “Подоляни зустріли нас хлібом-сіллю, весняними квітами. Ми ознайомилися з чудовим містом Хмельницьким, з його новобудовами, новими мікрорайонами. Місто, підняте з руїн, стало красивим промисловим центром Поділля. Незабутньою була зустріч у Гречанах із учнями і педагогічним колективом Хмельницької загальноосвітньої середньої школи №20, нас зустріли квітами і обіймами: 32 солдати, сержанти, офіцери 269 ОЗАД разом з учнями і вчителями школи відвідали могили своїх бойових друзів у мікрорайонах Гречани і Заріччя.
8 травня в чудовому приміщенні обласного музично-драматичного театру до ветеранів-зенітників зверталися зі словами подяки представники влади, вчителі та учні школи. Ветерани-зенітники взяли участь у загальноміській ході до Вічного вогню, в цей же день побували на колишніх вогневих позиціях, згадували бойову молодість.
Ще однією приємною новиною для ветеранів стало перейменування двох вулиць мікрорайону Гречани, а саме вулицю Колгоспну на Зенітну і провулок на Зенітний”.
…Із хвилюванням йшли ветерани-зенітники вулицею Зенітною і провулком Зенітним: із кожного будинку виходили їх мешканці і запрошували у гості. Ветерани згадували місця, де стояли зенітки. Вони вказали на садибу Ольги Сови, на город родини Ченашів та землі, де на даний момент розташований завод “Термопластавтомат”.
Минає невблаганний час. Відходять у вічність ветерани. Зберігати пам’ять про полеглих захисників Вітчизни, тих, хто ціною свого життя здобув Велику Перемогу і забезпечив мирне життя прийдешнім поколінням, — святий обов’язок всіх, хто сьогодні живе.
За матеріалами шкільного історичного музею СЗОШ №20
На фото: зустріч ветеранів-зенітників із жителями провулку Зенітного у травні 1982 року; їх урочиста зустріч на вокзалі станції Гречани; пам’ятник визволителям міста на розі проспекту Миру і вулиці маршала Рибалка; зенітниці Єлизавета Дежина (праворуч) та Марія Гусєва