П’єси сучасного драматурга Олександра Петрова прописались у Хмельницькому. Дебют цього талановитого автора в облмуздрамтеатрі ім. М.Старицького відбувся 2009 року виставою “Двоє в ночі” в постановці заслуженої артистки України Лариси Курманової. Вистава вирішувалася режисером в жанрі психологічної драми. Курманова відкрила хмельничанам Петрова.
Сучасна драматургія бідна на імена. “Двоє в ночі” стали мистецькою подією. На підмостки вийшов автор, який правдиво відображає сьогодення в дзеркалі інтелігентності і морально здорового мистецтва, доволі майстерно кладе малюнок на драматичне полотно.
П’єси сучасного драматурга Олександра Петрова прописались у Хмельницькому. Дебют цього талановитого автора в облмуздрамтеатрі ім. М.Старицького відбувся 2009 року виставою “Двоє в ночі” в постановці заслуженої артистки України Лариси Курманової. Вистава вирішувалася режисером в жанрі психологічної драми. Курманова відкрила хмельничанам Петрова.
Сучасна драматургія бідна на імена. “Двоє в ночі” стали мистецькою подією. На підмостки вийшов автор, який правдиво відображає сьогодення в дзеркалі інтелігентності і морально здорового мистецтва, доволі майстерно кладе малюнок на драматичне полотно.
Тому інша п’єса Петрова “Хазяйка стриптиз-бару” приваблювала вже тим, що асоціювалася з попередніми спогадами, обіцяла не банальне дійство. Та й назва інтригувала, дражнила загадкою: “Стриптиз-бар” — образ нашого суспільства? Круто бере Петров! Хоча було і побоювання: невже митець скотився до еротизму, який подібно раковій пухлині поширив свої метастази ще з часів “Інтердівчинки”…
Не заспокоювало й прізвище режисера-постановника. Я бачив моновиставу пана В. за п’єсою Лесі Українки “На полі крові”. На тій виставі мені довелося пережити найгірші враження, мабуть, за останнє чверть століття. Режисер і актор дав апологетику Іуди Іскаріотського, христопродавця. Якщо так читати Лесю Українку, то не варто братися за її театральне втілення.
Дивився я “Поле” після “Ревізора” і дав собі слово ніколи більше не переступати поріг Хмельницького муздрамтеатру. Але ж хіба можна зрадити першу любов?
Отже, пішов я на “Стриптиз”. Між іншим, режисер — не улюбленець долі, і в нього трапляються невдачі. Ну, не далася Леся Українка розумінню її інтерпретатора. Ніхто від творчої поразки не застрахований.
Сюжет п’єси Петрова “Хазяйка стриптиз-бару”, на перший погляд, простий. До міста N має приїхати американський мільйонер українського походження містер Гринькофф з метою інвестувати еротичний бізнес на історичній батьківщині. Діловим партнером містера Гринькоффа від України виступає Соня Шмульська, яка тримає в N стриптиз-бар. Енергійна, ділова бабенція намагається вразити гостя своїм розважальним закладом і отримати жадані інвестиції. Однак на “подачки” з Америки претендує і колишній чоловік Соні пан Шмульський. Він “товче” свою копійку в так званому еротичному театрі. У бізнесі Соня і Шмульський — конкуренти. Але американський благодійник, перед яким плазує подружжя Шмульських, виявляється не інвестором, а водієм інвестора. Та й проводити ділові переговори з країни прерій приїздить дружина боса Земфіра, пострадянська емігрантка. Колись Шмульський із нею ледь не побрався. Соня відбила в Земфіри нареченого. Проте і в Соні зі Шмульським не склалося, вони розлучились. Аби помститися колишньому чоловікові, Софочка постійно переходить йому дорогу в бізнесі. Її стриптиз-бар — зовсім не підприємництво, не конкурентна боротьба в економічному плані, а помста ображеної жінки. Такою побудовою сюжету автор натякає режисеру, що справжній конфлікт — не на поверхні, а в підтексті, у підводній течії п’єси.
Інша сюжетна лінія — романтична історія кохання інвесторового шофера і Клави, прибиральниці з Сониної установи…
П’єса має казковий фінал. Соня і Шмульський стають компаньйонами, Клава і молодий американець — подружжям. Проте це не суцільний хепі-енд. “Стриптиз-бар”, на мою думку, символізує сучасну Україну, що похабно витанцьовує, скидаючись на якусь мумбу-юмбу, перед усім світом, аби виклянчити черговий транш. Отакий гарячий згусток комедії, лірики і болю!
Та вистава пана В., на превеликий жаль, п’єсу не розкрила. Неприємно вразив примітивізм режисерського мислення. Вистава фактично розпочинається ще до виходу акторів: сценічна завіса відсутня, в чорному проваллі стоїть декорація. Одразу виникає запитання: що за сигнал театр дає публіці?
Спектаклі без завіси були модними наприкінці 1980-х, а також у 1990-ті роки. Тоді це робилося задля руйнування “четвертої стіни” і виходу театру на прямий контакт з глядацькою залою. Цим прийомом користувалися при постановці жорстких публіцистичних дійств.
У “Стриптиз-барі” немає ані публіцистичної жорсткості, ані безпосереднього спілкування акторів з публікою, ані камерності. Тож над завісою даремно позбиткувалися.
Якщо в драматурга стриптиз-бар — образ, то в режисера — прямолінійне сприйняття явища, місце дії, предмета боротьби головних персонажів. У п’єсі боротьба точиться за серця, у виставі — за гроші. Схоже, постановник не помітив навіть невідповідності акторської гри сценографії власного опусу. Художник Олександр Долоянц дав пунктирне зображення Софиного дітища, не концентруючи увагу на зовнішній атрибутиці. Одначе режисер зосереджується саме на поверхневому шарі п’єси. Актриси вимушено імітують стриптиз. Помітно, що їм соромно. Краще вже було б запросити професійних роздягальниць. Але в цьому зовсім немає потреби, тому що п’єса не досліджує і не викриває стриптиз як соціальне чи моральне явище.
Мені можуть заперечити: комедія — не привід для філософствування. Це не так. На думку відомого театрального режисера Георгія Товстоногова, театр повинен мати свій погляд на життя і мистецтво, проводити його у будь-якому жанрі. Драматичний театр, що не має такого погляду, підкорюється моді з усією можливою тут легковажністю. У виставі пана В. і виявилась ота легковажність. Він не запропонував режисерської концепції спектаклю. Характерна деталь: невизначеність жанру. На одній афіші “Хазяйка стриптиз-бару” представлена як сатирична комедія, на іншій — як лірична комедія-казка з елементами еротики. То що ж, зрештою, сатира чи лірика? Через те актори просто розносять текст по сценічному майданчику. І насамперед пан В., який не лише наважився взяти на себе обов’язки режисера, а ще й грав одну з головних ролей — американця. Приголомшила виконавиця ролі Соні. Вона протягом усієї вистави сварилася, дратувалася, кривлялася. Неймовірно, але правди ніде діти: в актриси кульгає дикція, захриплий, посаджений голос. Чим голосніше вона кричала, тим гірше її було чути, слова зникали. Тільки радіомікрофон в окремих епізодах рятував Соню.
Я, напевно, не брався би за перо, якби не пережив на виставі “Хазяйка стриптиз-бару” і приємних хвилювань. Мої позитивні враження пов’язані з образами Шмульського (заслужений артист України Микола Валівоць) і Клави (артистка Олена Пшенична). Ці чудові актори у своїй витонченій грі досягли того драматичного контрапункту, якого, знову посилаючись на Товстоногова, театр шукає у найбезтурботнішому сюжеті. Валівоцю і Пшеничній вдалося торкнути “дальні асоціації, що навіюють глядачеві і дещо серйозніше, ніж те, що він напряму бачить і чує”. Микола Валівоць поступово розкриває за зовнішнім донжуанством Шмульського його самотню душу, який потерпає від екзальтованої Софи, але ніжно любить її. Замухришка Клава у виконанні Олени Пшеничної розквітає, мов квітка під весняним сонечком, і ми раптом бачимо обдаровану, освічену особистість і водночас зворушливе молоде дівча. Так трапляється в театральному мистецтві, коли акторський талант проростає навіть крізь асфальт режисерської нездалості.
І наостанок. Вже не першу виставу під час цьогорічної холодної зими хмельничанам довелося дивитись у шубах. Але Хмельницький — не блокадний Ленінград. Чому ж у театрі холодно? На околиці міста не стоїть вороже військо, не заважає підвозити дрова. Невже на Соборній завелася нечиста сила і холодним могильним диханням зачарувала театр? А я то думаю, чому зараз вистави короткі? Спробуйте пограти в холодильнику дві години! А якщо доводиться оголюватися, як акторкам у “Стриптиз-барі”? Може, тому і вистави такі відморожені…
Олександр МАТРОСОВ