Двадцять років тому, у травні 1992 року, відбулася подія, з якої фактично розпочалося протистояння православних церков, а саме: був скликаний так званий Харківський архієрейський собор. Цей собор, усупереч канонічному праву, відбувся без благословення Предстоятеля Української православної церкви, котрого навіть не поставили до відома стосовно його скликання. Нагадаємо, що після отримання Україною незалежності та закономірного відокремлення Української православної церкви від РПЦ, патріарх РПЦ Олексій ІІ дав митрополитові Філарету Грамоту про самостійне управління. Таким чином, так званий Харківський архієрейський собор підпадає під канонічне визначення самочинного зібрання, тому прийняті на ньому рішення з грубими порушеннями канонів і Статуту Української православної церкви є неправомірними. Саме ці рішення зумовили організаційне роз’єднання Української православної церкви…
Двадцять років тому, у травні 1992 року, відбулася подія, з якої фактично розпочалося протистояння православних церков, а саме: був скликаний так званий Харківський архієрейський собор. Цей собор, усупереч канонічному праву, відбувся без благословення Предстоятеля Української православної церкви, котрого навіть не поставили до відома стосовно його скликання. Нагадаємо, що після отримання Україною незалежності та закономірного відокремлення Української православної церкви від РПЦ, патріарх РПЦ Олексій ІІ дав митрополитові Філарету Грамоту про самостійне управління. Таким чином, так званий Харківський архієрейський собор підпадає під канонічне визначення самочинного зібрання, тому прийняті на ньому рішення з грубими порушеннями канонів і Статуту Української православної церкви є неправомірними. Саме ці рішення зумовили організаційне роз’єднання Української православної церкви.
Коли православний народ отримує державну незалежність, його церква теж проголошує незалежність — організаційну, тобто автокефалію. Нині у світі існують 15 автокефальних православних церков, які не залежать одна від одної.
У 1990 році УРСР проголосила свій суверенітет у межах СРСР і Московська патріархія відповідно надала Українському православ’ю статус незалежної в управлінні. В серпні 1991 року Україна проголосила повну незалежність, і Українська православна церква згідно з наданим їй правом провела 1-3 листопада 1991 року Помісний Собор — найвищий керівний орган місцевої церкви.
Делегатами Собору були: весь єпископат, представники духовенства, духовних шкіл і монастирів та мирян з усіх єпархій УПЦ. Собор одноголосно постановив: “Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах проголошення незалежності держави, вимагає від Української православної церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української православної церкви, заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру…”
Така постанова Помісного Собору, найвищої інстанції Української православної церкви, вочевидь, не входила в плани РПЦ, котра в рамках формули “самостійне управління” з виданою Митрополитові Філарету Грамотою мала за мету тримати в полі свого впливу і УПЦ, і її Предстоятеля. Тому Московська патріархія схилила значну частину єпископів, які поставили свої підписи під рішенням Помісного Собору 1991 року, таємно зібрати так званий Харківський архієрейський собор у травні 1992 року.
Замість того, щоб сприяти в отриманні УПЦ повної автокефалії згідно з постановою Помісного Собору, прийнятою в листопаді 1991 року, неканонічний так званий Харківський архієрейський собор прийняв рішення, які фактично є незаконними. І про це знають всі українські священики, але не всі наважуються визнати це відкрито.
Тож навіщо було скликано в Харкові цей собор? Кому він був потрібен? На це запитання відповіддю можуть слугувати красномовні факти брутальної поведінки Предстоятеля РПЦ Кирила, який цілковито ігнорує главу УПЦ Митрополита Володимира. Такі дії не мають прецедентів у православному світі. Але Московський патріарх приїжджає на запрошення обласних архієреїв, і це є відкритою зневагою до Предстоятеля УПЦ. Крім того, це є брутальним порушенням Грамоти, даної УПЦ про незалежність управління. І разом з тим представники Московського патріархату в Україні докладають немало зусиль, щоби звинуватити в незаконних діях того, кому була видана Грамота на самостійне управління.
Тому у простих українців, котрі вважають себе православними християнами, виникають певні запитання до українських священиків. Яке право має Московський патріархат диктувати українцям свої умови існування в світі віри? Чому українські священики, в тому числі й ті, хто в силу історичних обставин належать до цього патріархату, досі не дали гідної відсічі іноземній релігійній структурі, яка нагло поводиться на чужій для неї землі, вводячи в оману простих віруючих? Чи не час перестати терпіти тут, на своїй землі, зневагу від чужаків і тих їхніх прислужників, які купуються посадами, іномарками та іншими далеко не духовними речами? І чи не пора згадати Ісуса Христа, який вигнав з території храму тих, хто не мав там перебувати?
Чого чекаємо, українські православні? Що Московський патріархат зі своєї власної волі відступиться від своїх претензій на українські душі, українські храми, українську землю? Але ж вся історія Російської православної церкви свідчить про те, що цього ніколи не буде! І підтверджують таку істину останні події навколо духовних пам’яток нашого народу, які є суто українськими, але їх намагаються приватизувати представники Московського патріархату й, зокрема, проведення засідання Священного Синоду з ініціативи проросійського крила в УПЦ на чолі з відомим українофобом митрополитом Агафангеном всупереч волі Предстоятеля церкви Митрополита Володимира. Ця церква, що формувалась пліч-о-пліч із брутальною, знахабнілою від дурману крові і смертей імперією-загарбницею та служила їй, цій імперії, віддано протягом багатьох сотень років, ніколи добровільно не віддасть плодів своєї експансії! Тож чи не час стати схожим на Ісуса та, проявивши благородний порив, очистити раз і назавжди територію Українського православного храму від тих, хто марить правити українським духом із Москви і фактично є винуватцем організаційного безладу в українському православ’ї?
Що ж саме маємо робити, щоби на нашій землі жила лише наша власна правда? Методи наведення ладу в рідній країні, в тому числі в релігійному секторі її життя, мають бути цивілізованими і рішучими. Сподіватися на християнську любов ієрархів РПЦ і чекати їхнього рішення про незалежність від них УПЦ — марна справа. Тому, по-перше, час зібрати в Києві Помісний Собор і звернутися до Константинопольського патріархату за офіційним документом, Томосом, про визнання ним організаційної незалежності (автокефалії) Української православної церкви. Бо ж відомо: в Томосі про автокефалію православної церкви в Польщі, виданому в 1924 році, Константинопольський патріархат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Стосовно ж всієї Московської патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 року, згідно з яким територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату.
По-друге, українські пастирі мають звернутися до чинної влади за сприянням в утвердженні Помісної православної церкви в Україні, зокрема в недопущенні фактів організації багатолюдних зібрань на честь осіб, котрі не є громадянами України і дії яких провокують роз’єднання українців. Це стосується, насамперед, Предстоятеля РПЦ, який, за висновками релігієзнавців, є пропагандистом імперської ідеї. Заборонити йому в’їзд в країну, звісно, Україна як демократична держава, не може. Але здатна змусити цього громадянина сусідньої країни припинити проголошувати на багатолюдних зібраннях імперські ідеї, прикриваючись окремими цитатами зі Святого Письма, і у такий спосіб фактично розколювати українську громаду віруючих. Це питання дуже тісно пов’язане з іншим — про право регіональних архіреїв приймати рішення стосовно візитів пастирів з інших країн без погодження з Предстоятелем УПЦ.
Давно назріла пора вирішити всі питання про легітимність дій Московського патріархату на території незалежної держави України. Бо якщо не зорганізувати цивілізований і достойний вихід із того кута, в якому опинилась Українська православна церква, то подальше перебування в цьому куті сприятиме лише силам зла. Взявши за приклад вчинок Ісуса, який очистив храм від тих, хто своїми діями заважав людям пізнавати Бога, українські священики мають прийняти мудре рішення. І воно має бути власним, ні від кого незалежним. Тож Українське православ’я жде!
Любов Чуб