Солістка обласної філармонії, лауреат міжнародних конкурсів Олена Леонова — один зі знакових митців нашого міста і краю, хоча, що гріха таїти, досі ще належно не поцінований державною увагою. Підкоривши глядача задушевністю, м’якістю теплого голосу, співачка щоразу демонструє художню інтуїцію та фантазію, які підказують оптимальний для кожного конкретного випадку варіант пісенної інтерпретації.
Солістка обласної філармонії, лауреат міжнародних конкурсів Олена Леонова — один зі знакових митців нашого міста і краю, хоча, що гріха таїти, досі ще належно не поцінований державною увагою. Підкоривши глядача задушевністю, м’якістю теплого голосу, співачка щоразу демонструє художню інтуїцію та фантазію, які підказують оптимальний для кожного конкретного випадку варіант пісенної інтерпретації.
Готуючи запитання інтерв’ю, я не міг оминути відомий факт, що, працюючи у філармонії з 1992-ого (20 років!), вона водночас веде клас бандури в музичному училищі ім. В.Заремби. Саме з цього і розпочався наш діалог.
— Пані Олено, з чого почалося ваше знайомство з бандурою?
— У дитинстві мене вразив цей інструмент неймовірною кількістю струн і незвичним сріблястим тембром. А вже у вісім років я почала навчатися в музичній школі по класу бандури через те, що могла собі акомпанувати пісні і виступати на сцені. Адже співала я завжди і всюди, хіба що з перервою на сон. Зараз я викладаю в рідному музичному училищі по класу бандури та вокалу.
— Розкажіть про ваших учнів.
— Вдячна долі, що поряд із виконавською діяльністю у мене є мої улюблені студенти. Як педагог, намагаюсь запалити в них бажання пізнавати, вдосконалюватися, віддаватися професії на сто відсотків. І вони перемагають на всеукраїнських конкурсах серед студентів музучилищ. Десятеро з них закінчили або ж навчаються в консерваторіях Києва, Львова, Одеси. А щоденне спілкування з талановитими людьми сповнює радістю і вчить терпінню, любові, наполегливості, мудрості…
— Щодо удосконаленої, сучасної бандури. Ви бачите в цьому сенс? Зокрема, що скажете про намагання викладача Національної музичної академії ім. Чайковського Романа Гриньківа?
— Бандура — це історія нашого народу. Коли вона стала на професійний шлях розвитку (а це п’ятдесяті роки минулого століття), виникло питання щодо змін у конструкції та вдосконалень, які відповідали б потребам виконавства. Цей шлях далеко не завершений. І коли пан Роман, часто пропускаючи години навчання в консерваторії через роботу у своїй майстерні, презентував нову конструкцію перемикачів, усі були в захваті, бо це зручно і красиво. Думаю, ми найближчим часом переймемо його ідею шпиля (як у віолончелі), бо водночас і підтримувати інструмент, і грати на ньому складно.
— А тепер зізнайтеся, у чому секрет вашого завжди свіжого голосу філігранної майстерності?
— Секрет дуже простий — щоденна праця. Адже навіть п’ятихвилинний виступ на сцені вимагає багато сил, репетицій, часу на підготовку твору. І ще, мабуть, моєму голосу пощастило, бо не люблю гамірних компаній, мені комфортніше в тиші та усамітненні.
— Хто були вашими наставниками у вокалі?
— В училищі моїм педагогом з вокалу була чудова вчителька Ніна Островська. Після вступу до консерваторії я потрапила в клас солістки Київського оперного театру, яка мала в репертуарі майже п’ятдесят оперних партій, заслуженої артистки України Клавдії Радченко. Це була справжня співацька майстерня. Вокал розпочинався о п’ятнадцятій і закінчувався приблизно о двадцятій. Тому що, окрім свого уроку, слухали повністю всіх студентів, знали всі програми, що співалися в класі. Спостерігаючи за роботою педагога, вчились аналізувати, порівнювати та виправляти помилки. Часто академічні концерти класу відбувались у вигляді сценічних постановок. Приходив режисер і розпочиналася акторська гра. Було надзвичайно цікаво. Не знаю, як зараз, а на той час тільки Клавдія Павлівна так з нами “морочилася”. Це була жінка непохитної волі та неймовірної працелюбності.
— Чим вирізняється, на вашу думку, українська вокальна школа поміж інших національних шкіл?
— Канони класичної вокальної школи є однаковими для всіх країн світу. Тому-то талановита молодь з України стажується і працює в оперних театрах Європи, Америки, а також перемагає в міжнародних конкурсах. Вокальна освіта має однакові стандарти для всіх. Якщо ж мова про зовсім незначні відмінності, то це радше пошук істини в спірних питаннях.
— Що є головним для вас у виборі репертуару?
— Вибір репертуару зумовлює, по-перше, природа мого голосу, ліричного сопрано. А надалі це вже справа смаку. Якщо мені захоплює подих від мелодизму, емоцій, якщо твір постійно крутиться в голові, не даючи спокою, я беруся за цю роботу.
— Мрієте про якусь реалізацію цілісної монографічної програми?
— Мені дуже подобається ідея моновистави або ж постановки сцен з опер. Але це дуже непросте творче завдання. Без серйозної режисерської роботи тут не обійтись.
— У чому сенс вокальних творів мовою оригіналу, які ви часто виконуєте? Адже слухачеві випадає милуватися тільки власне музикою, його “відсікають” від змісту?
— Співати твір мовою оригіналу чи в перекладі рідною мовою — загальноприйнята норма. В першому випадку — це повага до праці композитора. Повірте, для співака набагато простіше вивчити твір і українською, і російською, аніж, скажімо, італійською. Та навіть за дуже вдалого перекладу це вже не той романс або арія, що їх створив композитор, бо порушується цілісність мелодії і слова, вони нестимуть неадекватні емоції. Так, наприклад, німець, не знаючи французької, слухає опери Гуно мовою оригіналу, а француз слухає Вагнера німецькою. Вони йдуть слухати музику, насамперед переймаючись емоційним станом виконавця-співака.
— Чим повнилося ваше професійне життя у минулі кілька місяців?
— Однією з найяскравіших подій став сольний концерт у листопаді минулого року (за участю В.Разумової, В.Щур, М.Заводного, М.Баніт) “Безкрилої любові не буває”. Звучала неповторна різнобарвна лірика романсів та пісень сучасних українських композиторів.
На концерти в нашу філармонію приходить надзвичайно вдячний, доброзичливий слухач. Співаючи для цих людей, отримуєш у відповідь заряд емоцій та натхнення, на тонкому рівні відбувається обмін радістю — цього не передати словами.
Незабутні враження залишилися від поїздки до Києва, де я разом із нашою землячкою, композиторкою Іриною Алексійчук брала участь у святкуванні Дня імператора Японії. Мені довелося вивчити японський гімн (що був написаний у ХІІІ столітті) та японські народні пісні. Особливості мови, народних мелодій, дівчата в кімоно, промова посла, атмосфера приязні й толерантності — усе це надало можливості торкнутися до вишуканої культури цього самобутнього народу.
Окрім того, було багато концертів з обласним академічним симфонічним оркестром, зокрема й Різдвяний естрадний концерт.
— Чим порадуєте шанувальників вокального мистецтва ще до кінця нинішнього концертного сезону?
— 29 лютого відбудеться ще один мій сольний концерт. Готую прекрасні твори Моцарта, Россіні, Верді, Пуччіні. Користуючись нагодою, запрошую всіх шанувальників вокального мистецтва, адже мій спів, натхнення і любов — для них.
Розмовляв С.Бадєєв