Напередодні Дня Соборності доречно було б більше говорити про історичне значення цієї події, яку, на мій погляд, ще й досі належно не оцінено в незалежній Україні. Зрештою, досить тільки нагадати, як непросто ця історична дата входила в наш офіційний державний календар. Адже тільки у 1999 році тодішнє керівництво країни на чолі з Леонідом Кучмою вирішило “узаконити” її, хоча слід визнати, що не надто влада і відтоді шанувала День Соборності.
Напередодні Дня Соборності доречно було б більше говорити про історичне значення цієї події, яку, на мій погляд, ще й досі належно не оцінено в незалежній Україні. Зрештою, досить тільки нагадати, як непросто ця історична дата входила в наш офіційний державний календар. Адже тільки у 1999 році тодішнє керівництво країни на чолі з Леонідом Кучмою вирішило “узаконити” її, хоча слід визнати, що не надто влада і відтоді шанувала День Соборності. За винятком Західної України, де і без президентських указів з настанням незалежності завжди на високому рівні проходили ці торжества. У нас же, на Великій Україні, їх сценарій відтоді, як Леоніда Кучму “осінило”, цю подію відзначали дуже скромно. Зрозуміло, що державницькі організації і в нас завжди пам’ятали про цю історичну дату, досить згадати, яким проривом у суспільній свідомості став День Злуки 22 січня 1990-го, коли на заклик тоді ще єдиного РУХу декілька мільйонів українців стали у ланцюг злуки між Львовом і Києвом. Здавалося, що з настанням незалежності ця знакова історична подія одразу займе належне місце у державному календарі, на що довелося чекати ще вісім років, і хтозна, якби не президентські вибори 1999-го, чи дочекалися б ми тоді відповідного указу свого тодішнього глави держави, який був більше подібний на складову його передвиборчої програми. Дещо урочистіше ці святкування проходили за часів Віктора Ющенка і, здається, по-особливому починає приглядатися до цієї дати і нова влада, якщо Віктор Янукович до неї чомусь долучив День Свободи?..
А що, добре, що хоч так пам’ятають? — скажуть наші гострослови. Звичайно, що добре, але чи видно за подібними офіційними визначеннями цієї знакової події у новітній історії України усвідомлення владою її історичного змісту та значення вже для нашої сучасної державності? Якраз тут і виникає багато запитань, адже неозброєним оком видно, як нині новою владою ревізується українська історична наука, надбання нашої культури, як вона силується підтягнути нашу історію у контекст російської. Чого вартий тільки у зв’язку з цим недавній указ Президента про святкування дня Військово-Морського флоту України разом із російським. Бо видно, не було кому йому на Банковій пояснити, що це принципово різні події, що історія українського флоту — це не фантазії “Загибелі ескадри” класика радянської літератури Олександра Корнійчука!..
Тож не дивуймося, що у нашій країні нині твориться подібний безлад у гуманітарній політиці, де, по суті, триває неоголошена війна між істориками й політиками, які сповідують принципово різні ідеологеми. Не дивно, що досі ми не можемо дочекатися, щоб наша влада на місцях бодай у назвах вулиць, культурних установ повернула громадянам України славні імена і події часів Української національної революції 1917-1920-х років, серед яких однією із найзнаковіших подій був День Соборності 22 січня 1919 року. Бо поки що ми у нас, на Поділлі, ходимо по вулицях, які носять імена більшовицьких діячів, котрі топили кров’ю український народ. Згадайте, як непросто давалася зміна назви нашого обласного муздрамтеатру імені Михайла Старицького, як загальмувалася справа з перейменуванням Кам’янець-Подільської міської бібліотеки, якій громадськість прагне дати ім’я видатного громадського діяча часів УНР, просвітянина Костя Солухи, задумайтеся, чому у центрі нашого міста досі височить пам’ятник більшовицькому колаборанту Володимиру Затонському?.. Ну, не можемо ж ми себе нині тішити тільки тим, що своєю недолугою реформаторською політикою, провалами в економіці нова влада об’єднує всю Україну, адже проблема тут набагато серйозніша і складніша, бо йдеться про оздоровлення історичної самосвідомості усієї нації…