Залишилось ще кілька людей, з якими потрібно попрощатись. Залишилось ще кілька мрій, які я повинен обов’язково реалізувати, тому що без мрій — ніяк! Мені казали, що там, куди я йду, мрії — це єдине, що тримає людину у хорошому настрої протягом багатьох років. Але навіщо він взагалі? І тільки коли я прийшов на Землю, зрозумів, що цей настрій потрібен для дуже жорстокої справи: для боротьби за виживання…
Спочатку я думав, що це тимчасово. Час минає, люди змінюються, пріоритети теж. Але тут чомусь було все інакше. Люди ходили ті самі — лише старіли, нових з’являлося все менше (хоча з роками ситуація трохи покращилась), пріоритети залишились незмінними. Одного разу я запитав, а чому ж незмінні? Мені відповіли, тому що їх ніяк не можуть виконати.
Залишилось ще кілька людей, з якими потрібно попрощатись. Залишилось ще кілька мрій, які я повинен обов’язково реалізувати, тому що без мрій — ніяк! Мені казали, що там, куди я йду, мрії — це єдине, що тримає людину у хорошому настрої протягом багатьох років. Але навіщо він взагалі? І тільки коли я прийшов на Землю, зрозумів, що цей настрій потрібен для дуже жорстокої справи: для боротьби за виживання…
Спочатку я думав, що це тимчасово. Час минає, люди змінюються, пріоритети теж. Але тут чомусь було все інакше. Люди ходили ті самі — лише старіли, нових з’являлося все менше (хоча з роками ситуація трохи покращилась), пріоритети залишились незмінними. Одного разу я запитав, а чому ж незмінні? Мені відповіли, тому що їх ніяк не можуть виконати.
Тоді мені стало цікаво: де я знаходжусь? Це якась темниця? Може, льох? У минулому житті моя бабуся в льоху постійно тримала картоплю. А зараз так? Я озирнувся навколо: такі сірі посмішки — їх майже немає, лише деінде вигулькне світлий промінь щирості — це дитина гуляє з батьками, хоча у них прийнято казати навпаки, це ж вони наче з нею гуляють. Озирнувся ще раз навколо: так гарно, яскраво, навіює лише позитив, а люди сумні. Я спитав, що ж це за місце врешті-решт. Мені відповіли, що це — Україна. Отже, я знаходився в країні “У”, яка потопала в буднях. І мені стало цікаво, чим ці люди так заклопотані, що постійно про щось думають, турбуються.
Я вийшов до парку, в якому зібрались разом всі фарби веселки. Це і не дивно, адже була осінь. Дивлюсь, на лаві сидить юнак: гарний, з серйозними рисами обличчя, про щось думає. Я спочатку хотів підійти, але потім вирішив просто трохи пошпигувати поглядом. Сів я через одну лаву від нього, тому що сусідня була зайнята вже кимось іншим. Хлопець продовжував сидіти, мовчки дивлячись на асфальт. Я мимоволі подумав, а чи не заснув він. Але тут, звідки не візьмись, з’являється неймовірний блиск в очах і, здається, цей блиск побачив тільки я, тому що оточуючі не звернули уваги на хлопця. Я вже був злякався, чи нормально це, адже тут всі такі похмурі ходять, а він уже не такий, як інші. В мене наче ціле сонце вселилось, я підскочив, хотів було підійти, та що там, підбігти до цього зустрічного, запитати його, про що він думав, що так йому стало радісно на душі. Але перехожий перебив мої наполеонівські плани. Тільки я звів очі доверху, побачив, що до нього наближається група таких же юнаків, як він. Вони тримали якісь дивні пляшки в руках і тоненькі гострі предмети, схожі здалеку на пасту для ручки, але тоншу і вдвічі коротшу. Що то було, я так і не дізнався, тому що і блиск, і радість одразу зникли в юнака, за яким я шпигував, натомість з’явилось щось схоже на слабку посмішку. Але ні, це можна назвати лише так: “Кутики його губ піднялись”. Це не було справжньою емоцією. Група хлопців підійшла, віддала пляшку з дуже підозрілим змістом моєму “підопічному”, кинула чотири порожні біля лави, декілька разів стуконула юнака легенько по плечу і жестами покликала піти з парку. Я стояв і мовчки дивився. Але потім згадав, що у мене був всього-на-всього один день, щоб погостювати на цій дивній землі.
Але що ж мені було робити далі, куди податись, що я мав побачити?
Через декілька годин я був повен незрозумілих вражень від того місця, де знаходився.
Це було так дивно: я прийшов до одного театру і побачив повну залу на тисячу осіб, а, прийшовши до іншого, зустрів лише двадцятеро! Але дива і на цьому не закінчились. Пізніше я був шокований, коли в обідню перерву у ресторані майже нікого не було. Натомість було багато людей поза рестораном, які холодно дивились на мене (я сидів біля вікна), щось кричали і махали плакатами, намальованими вручну. Але у мене не виходив з голови блиск в очах і запал в серці. Цей феєрверк неймовірного я побачив лише у тих двадцятьох людей, яких зустрів у другому театрі. А ще той хлопець…
Та мені пощастило зустріти дівчину, яку я бачив уже двічі. Ми познайомились і я, зібравшись духом, вирішив запитати про всі мої враження. Ось що вона мені відповіла:
“Це — Україна сьогодні. Навіть не знаю, пощастило тобі чи ні, що ти все це побачив. Але розумієш, справа в нас, звичайних людях. І уяви собі, ти сьогодні бачив нашу незалежну країну, але все ще залежних людей. Я не маю уявлення звідки ти і чому ти мене про таке питаєш, але маю надію, що колись усе зміниться і ти бачитимеш тільки “кольорових” людей на вулиці, а не сірих, не сумних. Розумієш, ми постійно показуємо приїжджим добре підготовлену виставу. А ти сьогодні побачив нашу суть, щоправда, не знаю, як тобі це вдалось: все охороняється!
Про нас дуже точно можна сказати дещо саркастичними, але неймовірно точними словами: в моїй країні живуть лише найсильніші люди, тому що всі інші, як би це прикро не було, уже пішли, частіше всього внаслідок чи то невчасної швидкої, яка їхала три години,чи то взагалі за її відсутності. В моїй країні на вулицях можна зустріти справді добрих людей, тому що всі інші сидять у м’яких кріслах влади. В моєї країни безцінні землі, але ми “шикуємо” і купуємо картоплю з гречкою в інших. Моя країна любить чітку організацію суспільства, тому мою Україну поділено на Західну і Східну. А ще тут живуть винятково багаті люди, тому при вступі до вишу чи дитсадочка люди, не соромлячись, дарують грошові презенти “просто так”, а пенсії та зарплати можуть без сорому на деякий час затримати, тому що всі впевнені, що у людей є за що жити. Тут виключно усі чесні, тому в нас корумпована судова система і проблеми чистоти та розвитку мови, кожен заступає своє, як може. У нас люди цілеспрямовані, тому і йдуть по головах, якщо хтось стане на їх шляху. Моя країна багата патріотами, які, виїжджаючи за кордон і змінюючи громадянство, завжди розкажуть, що вони з України. Моя країна цінує таланти, тому всі вони навчаються у Німеччині, Франції, Англії або ще десь.
А те, що ти сьогодні бачив, — звичайні речі для нас. Заповнений театр буває тоді, коли приїжджає відома трупа з-за кордону, а незаповнений — наш, український. До ресторану простого пересічного не пускають матеріальне становище і злі осудливі очі офіціантів. Люди з плакатами і так званими холодними очима вже сил не мають, щоб боротись з можновладцями, які купили українську землю для своїх “бізнесів”, а не для житлових будинків.
У нас чудова держава, розумієш, але у нас виснажені люди. Вони ще пам’ятають Голодомор та дві вітчизняні війни, різниця між якими не склала й двадцяти п’яти років. Але це стосується старшого покоління. А от “кому за двадцять” бачили лише американські МакДональдси та японське аніме.
Але знаєш, я хочу змінити мою країну, навіть якщо всім іншим байдуже. Зробити мою країну “навпаки”, а не так, як я описала, — можливо. Я сподіваюсь, що знайдуться люди, які все ще вірять у те, у що вірю я, — в незалежну від сусідських думок країну. Я вірю, що такі люди знайдуться не лише серед старшого покоління, а й серед молодого. Я вірю в справді незалежну державу не лише на папері, а й у дійсності…
Я вірю, що мені не буде соромно казати: “Я — українка! Моя держава найкраща у світі і я ніколи її не покину!” З одного боку, ми ще дуже молоді, але у молодих завжди є амбіції та плани, до яких вони впевнено йдуть, а от у нас з цим проблеми, тому що амбіції є, а от чиї вони?
Я вірю, що моя країна не буде сліпо слідувати сусідській голові на плечах, а матиме свою. Я вірю, що моя країна сама вестиме себе за руку до процвітання, а не її вестимуть до руїни.
Я хочу залишитись тут, на відміну від багатьох моїх співвітчизників, і зробити все для того, щоб про нас перестали говорити, як про найбідніших людей. Я хочу зламати стереотип “сліпої нації”, яка, частіше за все, політично несвідома. Я хочу, щоб солов’їна мова гомоніла у мільйонах сердець. Я хочу, щоб ми, зберігши свою культуру, не маючи власної держави, не згубили її тоді, коли така держава є! І найголовніше — я хочу жити в Україні і бути впевненою у завтрашньому дні, спокійно лягаючи ввечері і прокидаючись вранці від яскравого сонця навіть взимку, а не від різнокольорових вогнів революцій. Розумієш, я хочу цього, а мільйони — ні”.
Отак ми з нею і попрощались. До речі, мова цієї дівчини була не такою, яку я чув у парку: таке відчуття, що в парку зібрались тільки “високоосвічені”, тому що вони розмовляли одразу декількома мовами. Проте потім я зрозумів істинну цінність тієї мови, якою зі мною розмовляла нова знайома. Її слова пояснили мені все, що я бачив протягом цього дня і те, що бачать кожного дня всі ці люди. Я йшов, роздумуючи над кожним словом, над кожним реченням, як раптом помітив юнака, якого бачив вранці. Тож я зупинився поглянути, що він робитиме далі. А він підійшов до лави, на якій нещодавно сидів, підняв пляшки і голки (ті дивні ручки, виявляється, так називаються), зробив три кроки до смітника і викинув їх. Я подумав, що на цьому все скінчиться, але хлопець зненацька озирнувся: на маленьких дітей, які бігали навколо своїх батьків; на підлітків, які розмовляли; на пенсіонерів, які читали газети. Він так лагідно на них глянув, підійшов до таблички оголошень і почав вішати яскравий плакат з написом “Врятуємо молодь разом!” І в цей момент його помітили ті, на кого він тільки-но дивився. Дорослі по-батьківськи посміхнулись, підлітки закинули великий палець доверху, а пенсіонери глянули з надією. Всі вони вірили в те, що сказала мені дівчина, але для їх віри не було реального поштовху, щоб вона розвивалась далі. А тут, побачивши цей поштовх, вони його відчули. І я зрозумів: я ще повернусь у цю країну “У” пізніше, тому що я вірю в її людей!
Ольга Гуртовенко, студентка Національного університету “Острозька академія”