Нинішнього року у серпні минає 65 років від завершення політичним керівництвом СРСР та Польської Народної республіки злочинної депортації українців зі своїх етнічних земель, які входять нині до складу сучасної Польщі, на яких, щоправда, вже практично немає українського етносу. Заключним етапом цієї трагедії українського народу, яка тривала з вересня 1944 року, стала сумновідома акція “Вісла”, ініційована комуністичним режимом тодішньої Польщі за сприяння червоної Москви, яка тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 року, що завершила вирішення “українського питання” у комуністичній ПНР…
Нинішнього року у серпні минає 65 років від завершення політичним керівництвом СРСР та Польської Народної республіки злочинної депортації українців зі своїх етнічних земель, які входять нині до складу сучасної Польщі, на яких, щоправда, вже практично немає українського етносу. Заключним етапом цієї трагедії українського народу, яка тривала з вересня 1944 року, стала сумновідома акція “Вісла”, ініційована комуністичним режимом тодішньої Польщі за сприяння червоної Москви, яка тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 року, що завершила вирішення “українського питання” у комуністичній ПНР…
Цим драматичним подіям і була приурочена науково-практична конференція, яку нещодавно організувало Хмельницьке регіональне суспільно-культурне товариство “Переселенці”, у яке власне входять подоляни, вихідці з Підляшшя, Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Любачівщини та частини Бойківщини, тобто тих етнічних українських земель, де українці стали жертвами комуністичних депортацій у згадані часи.
Щоправда, на конференції йшлося і про сучасне життя подібних громадських об’єднань, які нині діють у багатьох регіонах нашої країни. Адже тільки за офіційними даними зі своїх етнічних територій тоді на терени Української РСР було насильно депортовано понад півмільйона українців, серед яких чи не найбільше постраждала етнічна меншина лемків, яка втратила свою автохтонну територію. Адже холмщаки, українці Надсяння, Підляшшя, Люблінщини та бойківських районів хоч мали продовження своїх етнічних територій на тодішній Україні на відміну від лемків. Ще понад 150 тисяч українців були розселені і розпорошені у 1947 році на німецьких землях, які відійшли після Другої світової у склад комуністичної Польщі. А останнім актом цих депортацій стане 1951 рік, коли відбудеться обмін кількома районами, власне, українських земель в УРСР та ПНР через бажання Москви розпочати видобуток вугілля у нинішньому Львівсько-Волинському вугільному басейні.
Про ці драматичні історичні події, сучасний стан громадського руху переселенців в Україні та світі говорили на конференції основні доповідачі — голова їх хмельницької організації Микола Букацький, доктор історичних наук Олександр Головенко, редактор “Проскурова” Богдан Теленько. У ході конференції відбулась і жвава дискусія між її учасниками. Цілком логічним завершенням конференції стала і резолюція, яку було вирішено направити, зокрема, керівництву країни, у якій ці дії комуністичної влади ПНР та СРСР охарактеризовано як геноцид українців.
Заразом на конференції було зроблено ряд принципових наголосів щодо даної проблеми. Адже попри те, що в серпні 1990 року польський сенат засудив операцію “Вісла”, демократична Польща ще досі не внормувала і ряд проблем депортованих українців як у себе вдома, так і в нинішній Україні, хоч на конференції зазначалося про очевидний прогрес у багатьох цих питаннях з боку її влади. Відзначено було, що і в сучасній Україні суспільність мало знайома з цією драматичною сторінкою вітчизняної історії, до якої досі існують певні упередження, помітні спроби перекрутити ці трагічні події на догоду комуністичним стереотипам потрактування нашої історії. Як зазначалося на конференції, такі хибні погляди превалюють і в головах окремих наших місцевих політиків та депутатів. Тут проблема бачиться і в політичній упередженості таких людей, а заразом і в їх непоінформованості.
Адже про те, що насправді тоді відбувалося на українських етнічних землях, дуже переконливо свідчать і польські джерела (один із епізодів депортації на фото), за якими участь у депортаційних акціях брали три регулярних дивізії Війська Польського, загони так званих воєнізованих формувань польських комуністів та націоналістів від “батальйонів хлопських” до Армії Крайової. Радянський Союз, крім військових та спецпідрозділів НКВС, залучив до цих операцій танкову дивізію, протипартизанські спецзагони, заблокувавши, зокрема, під час акції “Вісла” польсько-радянський кордон, а комуністична Прага задіяла в них гірську військову бригаду, декілька піхотних дивізій і старшинську школу. Загалом, за польськими джерелами, у цих акціях брали участь понад 120 тисяч військових, відкрито було і філію концтабору “Освенцім” у Явожино, створено мережу пунктів переміщених осіб, де здійснювалися розстріли запідозрених у зв’язках з УПА українців. Зокрема, Політбюро ЦК ПРП 11 квітня 1947 року прийняло відповідну постанову напередодні акції “Вісла”, в якій чітко наголошено: “Остаточно вирішити українську проблему у Польщі. В тому числі: а) перемістити з південного та східного кордонів усіх осіб української національності на північно-західні землі, розселити їх там, за можливості, якнайрозпорошніше; в) евакуації будуть піддані усі українські народності з лемками включно”… До речі, при депортації не жалували і тих українців, які ще вчора воювали з гітлерівцями у складі Війська Польського. Нещадним репресіям у роки депортації піддавалася й Українська греко-католицька церква. Не витримує критики і спроба деяких псевдополітиків з обох боків твердити, що ці депортації викликані нібито протидією УПА, яка на тих землях змогла, за різними джерелами, зосередити лише дві-три тисячі своїх вояків, які протистояли цим етнічним чисткам українців на їх автохтонних землях…
Про усі ці факти йшлося і на згаданій конференції, хоч і давались оцінки акціям переселення етнічних поляків з території УРСР до ПНР, відзначилися спроби римо-католицької церкви захистити українців від цих злочинів комуністичного режиму. Загалом вийшла цікава й принципова розмова про цю драматичну сторінку нашої історії, яку ще досі не осмислило сучасне українство.
В.Сівач