Так склалося, що десь з початку 1980-их незримий образ цієї людини буквально увірвався в моє життя. Почув про нього, а точніше прочитав вперше таки у своїй районці, де до чергової роковини “великого жовтня” за підписом якогось ідеолога з області було надруковано розлогий опус про те, як встановлювалася радянська влада на Поділлі і як більшовикам тоді заважали “буржуазно-націоналістичні банди” та “ петлюрівсько-куркульські недобитки під орудою отамана Гальчевського”. Мимоволі, роз’їжджаючи селами Деражнянщини кореспондент районки, мав можливість слухати різні оповіді про цю людину. А ще позаглядав у офіційні документи про часи революції та громадянської війни й зробив для себе висновок, що то була неординарна особистість.
Так склалося, що десь з початку 1980-их незримий образ цієї людини буквально увірвався в моє життя. Почув про нього, а точніше прочитав вперше таки у своїй районці, де до чергової роковини “великого жовтня” за підписом якогось ідеолога з області було надруковано розлогий опус про те, як встановлювалася радянська влада на Поділлі і як більшовикам тоді заважали “буржуазно-націоналістичні банди” та “ петлюрівсько-куркульські недобитки під орудою отамана Гальчевського”. Мимоволі, роз’їжджаючи селами Деражнянщини кореспондент районки, мав можливість слухати різні оповіді про цю людину. А ще позаглядав у офіційні документи про часи революції та громадянської війни й зробив для себе висновок, що то була неординарна особистість. Бо саме там вичитав, що у селищі Вовковинці на тамтешньому кладовищі є братська могила червоноармійців, які загинули під час бою з “бандами” отамана Гальчевського, й дізнався, що він декілька разів відбивав у червоних це містечко, як і інші населені пункти нинішніх Летичівського, Деражнянського та сусідніх Літинського, Барського та Жмеринського районів. Словом, з цих навіть тенденційно викладених фактів можна було зрозуміти, що більшовикам тоді у цих краях протистояла серйозна сила, якою керував таємничий отаман Гальчевський. В цьому ще більше переконувався, читаючи Михайла Стельмаха, який у романі “Велика рідня” також згадував про повстанський антибільшовицький рух, адже описував там рідні Дяківці, що на Літинщині, звідки родом був і Яків Гальчевський, де антирадянський опір тих часів пов’язаний був з іменем отамана Гальчевського та його соратників- отаманів Хмари — Семена Харченка, Якова Шепеля та інших борців з більшовиками.
Щоправда, твердити, що у радянські часи я міг скласти з цих фактів уяву про цілісний портрет цього визначного борця за українську ідею, було б явним перебільшенням. Зрештою, уявлення про таких людей у мене тоді було на рівні краєзнавчої цікавості, якою поділитися ні з ким не міг. А коли наприкінці вісімдесятих у “Спадщині” та “Русі” ми пробували торкатися подібних тем, то далі узагальненого засудження комуністичних репресій просто не мали змоги піти. Адже у випадку з постаттю Гальчевського потрібна була скурпульозна робота з документами, можливими свідками тих подій, архівами КДБ, до яких у нас доступу не було, не кажучи про діаспорні джерела. У шаленому калейдоскопі тодішніх подій перших років незалежності на це просто не було, принаймні в мене, часу.
Щоправда, ще у 1990-му на старому цвинтарі у Вовковинцях ініціював впорядкування двох братських могил — вояків-повстанців із загонів Гальчевського та червоноармійців, які загинули в одному бою. Тоді поміж обома тими могиламими впорядкувавши одну з них традиційною тумбою із зіркою, а іншу хрестом, поставили ще й великого хреста з примирливим написом, звичайно ж, з ідеологічною перевагою на користь борців за волю України. Тож наприкінці літа 1994-го повернувшись знову до журналістського хліба, у мене з’явилося більше можливостей для вивчення та узагальнення того, що вже знав про життя і боротьбу Якова Гальчевського.
Новим поштовхом у цьому слугувала і досить цікава історія ближчого знайомства з унікальним чоловіком, відомим кармелюкознавцем, етнографом Володимиром Вовкодавом, якого я знав ще з радянських часів, а відкрив для себе по-справжньому лише у перші місяці свого редакторства в обласній газеті республіканців “Час”. То було, пригадується, наприкінці січня 1995-го, одразу після того, як опублікував на шпальтах своєї газети поширену інформацію про заснування премії імені Якова Гальчевського під тодішньою назвою “За одержимість у державотворенні”, яку ми, хмельницькі республіканці, приурочили до Дня Соборності. Цю премію обласна організація УРП встановила задля популяризації як імені славного отамана Гальчевського, так і Дня Злуки, до яких тодішній місцевій та й українській владі загалом було з відомих причин байдуже. Це вже через декілька років я послухався одного мудрого чоловіка, який довів мені, що слово “одержимість” має двозначний зміст, пов’язаний з певним медичним діагнозом, тож вирішив його замінити на більш влучніше — “подвижництво”.
… А того дня в редакції “Часу”, тоді вже на вулиці Вайсера, з’явився літній чоловік, у якому я не одразу впізнав Вовкодава — засновника і директора музею Устима Кармалюка у селі Кармелюкове Жмеринського району, куди я декілька разів їздив на екскурсії ще за радянських часів і заради якого в січні 1990-го туди привіз різдвяний десант з Львівщини, долаючи перешкоди міліції та місцевого партактиву…
Тоді ми з хлопцями-рухівцями зуміли доправити на батьківщину Устима Кармалюка вертеп самодіяльних артистів з карпатського Сколе на “Ікарусі”, виступити перед сільською молоддю з ним, але того пізнього вечора Володимира Вовкодава не побачили, бо жив він у сусідніх Кирилівцях та, видно, і не сподівався, що його лист до тодішнього голови РУХу, поета Івана Драча, який передав його львівським рухівціям з проханням направити по можливості саме в це село вертепну групу, здійснять хмельницькі рухівці. Ми ж тоді проїхали околичними дорогами, аби не потрапити до рук міліції, яка чатувала на нас на центральній трасі, через Копистин у село Богданівці, побували у райцентрі Деражня, селищі Вовковинці, де потішили місцевих жителів вертепним дійством і колядками. а пізно ввечері, перетнувши кордон з Вінниччиною, десантували у Кармелюковому, заставши зненацька місцевих компартійців, які, щоправда, пробували нам перекрити дорогу на в’їзді у село трактором Т-150, але безрезультатно, бо хлопець-тракторист у тому конфлікті, як і належить нащадкові славного месника, перейшов на наш бік…
Спогад про цю подію й усі ці факти, здавалося, мали змусити до повної відвертості і Володимира Петровича. Проте під час тієї зустрічі ми говорили загалом лише про Гальчевського, про якого він розповів немало цікавого. Адже народився Вовкодав на хуторі поблизу “столиці” славного отамана — села Сахни, нині Летичівського району, що на кордоні з Вінниччиною, а його батько та дід добре знали особисто Гальчевського й боролися з більшовиками у його підпільній повстанській мережі. На пасіці діда та батька Вовкодава отаман не раз гостював, тож Володимир Петрович володів унікальними спогадами своїх рідних та односельців про нього і, як виявилося, багато літ їх узагальнював не лише у Сахнах, де Гальчевський по закінченні вчительської семінарії починав вчителювати, але й по сусідніх селах Летичівщини, Літинщини, Жмеринеччини…
Зрозуміло, що вже за підсумками 1995 року Володимир Вовкодав став лауреатом нашої премії, яку ми вирішили спершу поширили на Вінниччину, а через якийсь час на Україну загалом. Володимира Петровича ми пошанували за справжнє подвижництво у створенні музею Устима Кармалюка, за унікальну етнографічну та краєзнавчу діяльність. Але яким відкриттям згодом для мене стане той факт, що Володимир Вовкодав був політв’язнем комуністичних концтаборів і, більше того, навесні 1944-го, одразу з приходом радянських військ на Поділля, був заарештований смершівцями і Вінницький військовий трибунал виніс йому вирок — розстріл!..
Так, так, його мали тоді розстріляти за участь у боротьбі з фашистами в українському націоналістичному підпіллі ОУН-УПА, а від виконання вироку врятувала лише вчасно подана матір’ю до трибуналу метрика про народження, за якою він на той час був ще неповнолітнім, хоч був записаний у матеріалах справи на рік старшим. Тож розстріл замінили традиційною двадцятьп’яткою і потрапив він, як і багато подолян, яким інкрімінували подібні злочини за “Югорський камінь”, себто Урал, в Сибір неісходімую, звідки звільнили наприкінці п’ятдесятих…
Це, власне, завдяки Володимиру Вовкодаву згодом письменник і дослідник національно-визвольного руху часів Української національної революції 1917-1920-х років Роман Коваль значно збагатив свою документальну повість “Отаман святих і страшних” про Якова Гальчевського та допоміг у пошуках про ці події вінницькому історикові Костянтину Завальнюку. І як не подякувати Всеукраїнській “Просвіті”, що профінансувала видання цієї книги Коваля, яка хоч і була створена на основі спогадів самого Гальчевського, його мемуарів “Проти червоних окупантів”, які він видав у двох томах у 1941 та 1942 роках¸ та відіграла значну роль у популяризації імені і справи легендарного отамана.
Нині ж, завдяки ентузіазму мого давнього товариша, засновника та директора Кам’янець- Подільського видавництва “Медобори” Мирослава Мошака, який став лауреатом премії імені славного отамана у 2010 ому році якраз за видавничу діяльність останніх років, було зреалізовано унікальний проект повного видання спогадів Якова Гальчевського вже у наш час, який вперше було презентовано у місті над Смотричем у день 20-річчя Незалежності. Сподіваюся, що на фоні того розголосу, якого набув роман письменника, одного з її лауреатів премії отамана Гальчевського, Василя Шкляра “Чорний ворон. Залишенець”, “Проти червоних окупантів” стане неабиякою подією для тих, хто насправді хоче знати правду про ті драматичні й героїчні часи. Адже Яків Гальчевський володів і неабияким публіцистичним та літературним даром, вартує окремих досліджень його публіцистична творчість, зокрема його публікації у донцовському “Літературно-науковому віснику”, інших тодішніх виданнях Галичини. Роман Коваль вже зумів видати його спогади “ З воєнного нотатника”, на черзі історіософічна праця без назви, яку залишив Гальчевський…
Про це ми говорили, нещодавно і на урочистій презентації спогадів отамана у Києві, де зібралося добірне товариство тих, кого цікавить саме ця проблематика національно-визвольних змагань. Вдячний Василеві Шкляру, якому ми вручили диплом лауреата ще під час книжкового форуму у Львові, який на цій презентації ще раз наголосить, що хоч відмовився від офіційної Шевченківської премії, та з вдячністю прийняв диплом лауреата премії імені Гальчевського. До речі, серед цьогорічних її лауреатів і Юлія Тимошенко, якій диплом переможця премії у номінації “політик” ми вручили у Печерському суді 25 серпня…
Так нині він повертається у наше глобалізоване сьогодення, до його історичної постаті все пильніше приглядаються наші сучасники, тож сподіваюсь, що недарма нині в моєму робочому кабінеті висить портрет легендарного отамана і я при кожній нагоді пояснюю деяким своїм аж надто допитливим відвідувачам чия це світлина. Та, мабуть, краще почути про нього відгуки сучасників, з тих, хто особисто знав отамана Гальчевського. Тож зішлюся я на його близького товариша Миколу Чеботаріва, також дуже цікаву і для когось дуже контраверсійну особистість з числа лідерів Директорії УНР, якого, до речі, не надто пошанував Василь Шкляр у своєму “Чорному вороні”. Навіть на згаданій презентації спогадів Гальчевського Василь з Романом Ковалем давали Чеботаріву аж надто жорсткі оцінки…
Микола Чеботарів був начальником особистої охорони Симона Петлюри, керував тривалий час розвідкою та контррозвідкою українського Державного центру в екзилі, і був, по суті, правою рукою Головного отамана Директорії УНР у вирішенні багатьох справ, які Петлюра міг довірити тільки йому. Так було і зі справою про присудження до розстрілу полковника Петра Болбочана, вирок над яким випало долею виконувати саме Чеботаріву недалечко під Кам’янцем, бо на те він і був людиною військовою, аби виконувати навіть такі накази.
Взагалі ж драматична історія з Петром Болбочаном, заслуги якого перед українською революцією були беззаперечні, як, зрештою, й амбіції, вартує більш детального вивчення¸ аніж звичні звинувачення у бонапартизмі Петлюри, якими грішать сучасні дослідники, і не лише у випадку з вироком надБолбочаном. Час був тоді дуже суворий і, як на мене, саме такою, видно, була логіка таких непопулярних рішень Головного отамана, який, аби не допустити подальшої анархії у лавах відступаючих військ УНР, пішов на крайній захід у випадку з Болбочаном, хоча є й інші версії цієї драматичної історії. Шкода, що не вистачило йому рішучості навіть у такий крайній спосіб спинити невдовзі амбітного Юрка Тютюнника, який закінчить, як відомо, своє життя на службі в чекістів і загине від їх рук також. А щодо Миколи Чеботара, то саме він здійснив наказ Петлюри і про розстріл отамана Самосенка, в якого нерви здали у лютому 1919-го і коли той замість того, щоб покарати заколотників. зініціював відомий Проскурівський погром, що відіграє згодом фатальну роль у долі самого Головного отамана. Та Чеботарів завжди був тією людиною, яка беззавітно служила українській ідеї, заради якої здатна була жорстко і навіть подеколи вкрай жорстоко втихомирювати у ті часи розбурхану анархічну українську стихію…
Зрештою, саме так діяв і отаман Гальчевський, який жорстоко втихомирював більшовицьку провокацію зі створенням так званої “Летичівсько-Меджибізької республіки” ще в тилу військ УНР, а згодом, вже під час окупації краю більшовиками, жорстко покарав призвідників грабунку поїзда з казною та архівом уряду УНР під час відступу у 1921-ому на території нинішнього Красилівського району, який здійснили анархічно налаштовані селяни, які тоді створили у цій місцевості ще одну сумновідому “Пашковецьку республіку”. Так, Гальчевський під час зібраного його козаками сходу селян у Пашківцях дав наказ здійснити публічний розстріл кількох організаторів цього нападу на поїзд Директорії та вишмагати нагаями кілька десятків активних учасників тієї анархічної акції, на що не наважилася тоді під час відступу охорона урядового поїзда.
Жорстоко? Напевно, але такими суворими були реалії боротьби, хоч на той час у тих же Пашківцях селяни, побачивши, що насправді принесла їм більшовицька влада, усвідомлювали, який гріх вчинили. Принаймні невдовзі, коли у 1932-1933-ому вони гинули від більшовицького Голодомору, то зрозуміли це остаточно, хоч і запізно вже було…
Вони, як той селянин з села Великі Горбки на Вінниччині, який повернувся з окопів Першої світової, забаламучений більшовицькими гаслами, який, вмираючи на руках своєї дочки з голоду у 1933-ому, у передсмертному безпам’ятстві все повторював: “ Мало мене били козаки отамана Орла”…
Ці слова батька добре, на все життя запам’ятала його донька й оповіла цю страшну правду на старості літ, спогади якої увійдуть у документальні свідчення про Голодомор, зібрані Володимиром Маняком. Козаки Гальчевського-Орла якось перепинили її батька і пробували словом врозумляти того непоступливого у своїх поглядах чоловіка, який хоч і не робив шкоди повстанцям, бо таких чекала неминуча смерть, але не ховався в селі зі своїми симпатіями до гасел радвлади. Чим все це скінчилося для цього чоловіка та нашого народу нині вже добре відаємо…
Та ось як Микола Чеботарів оцінював роль свого товариша і соратника Якова Гальчевського в Українській національній революції, написавши про нього у березні 1951 року есей “Лицар без реклами” в “ Неділі”, одному з діаспорних українських часописів:
“Ніхто не робив йому реклами і не співав діферамбів і ані уряд УНР, ні міністр військових справ не визнали йому посмертно ранги генерала, ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним отаманом у полковники армії УНР, ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів.
Бо великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний страшина Симона Петлюри.
Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української державності.
Полковник Гальчевський — великий петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини. Лицар лицарів і командир безстрашно невідомих, загинув як вояк, обороняючись до останнього набою.
Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних.
Dulce et decorum est pro Patria mori”
Справді, “Солодко і почесно вмирати за Батьківщину!” — хоча мало нині знайдеться у нашому нинішньому політикумі тих, хто сприйняв би подібну інвективу на повному серйозі, бо у тому середовищі приспособленців, бонвіванів навряд чи відшукаєте ви людей, які були б здатні на таке високе усвідомлення свого обов’язку перед власним народом. Їх можна знайти, зрештою, деінде, але таки не там, бо таки і серед тисяч свинопасів завжди у нас знаходилися при потребі поодинокі лицарі, але тільки не у Верховній Раді чи теперішніх політичних тусовках. Вслухаймося тепер у слова самого Гальчевського, в яких він окреслив і своє життєве кредо:
“Нам потрібні такі, які не нарікають, не плачуть, не базікають, не ганяють метушливо за мізерією приватного, чужої власності гидуються, слів обітниці-присяги дотримують, чистоту крові стережуть, зрадників карають, а ворогів ненавидять…
Ворогами ж своєї національної збірноти й гробокопателями державності України є всі ті українці, які роблять навпаки: такі рабами родилися і собаками згинуть…
Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”.
Не дай, Боже, щоб наша скромна робота з увічнення пам’яті Гальчевського кимось могла бути сприйнята як “галасливі академії та метушня”, бо ж добре усвідомлюю, як мало нами та загалом по Україні зроблено для увічнення пам’яті отамана Гальчевського та його соратників. Так, нині маємо на Поділлі нашу ініціативу з премією його імені, маємо неформальне товариство, яке іменується його славним прізвищем і навіть козацьке громадське формування, є вже, на щастя, немало публікацій, є телепередачі про нього, про повстанський рух, який він очолював, говоримо про участь у боротьбі з нацистами старшиною польського війська у вересні 1939-го, але нема усвідомлення державою феномену героїчного повстанського чину, який у найдраматичніший етап Української національної революції був пов’язаний саме з іменем цього легендарного отамана. Адже досить тільки зважити на той факт, що саме він очолював повстанський рух на Правобережжі в той період і таки непереможеним пішов з рідної землі лише у 1925 році, щоб бодай задуматися над тими історичними уроками, які залишив нам Гальчевський…
Недавно я відвідав село Сахни — “столицю” Гальчевського, де десяток літ тому зініціював спорудження пам’ятного Хреста на честь повстанців отамана Орла. На його відкритті тоді відбулась унікальна подія, бо мені вдалось у той серпневий день привезти у це знакове для повстанського руху на тодішній Україні село, яке цілком може кункурувати тут з подібними за своїм значенням холодноярівськими селами на Черкащині, Левка Лук’яненка, поруч з яким на тому імпровізованому мітингу стояв і Володимир Вовкодав.
Пригадую, як приємно був здивований Володимир Петрович, а він уже тоді погано бачив, коли дізнався, що поруч з ним стоїть Левко Григорович. В моєму архіві є їх тодішнє фото: стоять поруч два “розстрільники”, фактично два ровесники — подолянин і поліщук, одного з яких військовий трибунал судив за участь у боротьбі з нацистами і комуністами у лавах ОУН (бандерівської), а другий потрапив під розстрільну статтю за те, що хотів мирним, конституційним шляхом здобути незалежну Україну. Між тими обома вироками комуністичної системи цим двом українським патріотам лежало всього якихось п’ятнадцять літ, але якраз ті двоє сивочолих чоловіків уособлювали собою два знакових етапи наших національно-визвольних змагань — збройний і демократичний…
Звичайно ж, з невеликою різницею на місце в історії: Левкові Лук’яненку долею судилося після повернення з концтаборів бути на політичній видноті, а Володимиру Вовкодаву доживати віку осліплим у своїй хаті в Кирилівцях, що неподалік від села Кармалюкове, де народився відомий подільський герой, в якому саме Володимир Петрович зумів ще у радянські часи створити музей Устима Кармалюка. Боронь Боже, якщо хтось подумає, що, порівнюючи факти з життя цих двох патріотів, я пробую позаритися на ті суспільні преференції, які цілком заслужено має від держави Левко Григорович, бо, мабуть, мова тут про інше: чому наша держава, її влада на місцях не знаходять можливостей, аби пошанувати таких людей, як Володимир Вовкодав, який, як на мене, вже давно заслуговує і найвищих публічних визнань на нашому Поділлі, де нині не надто густо з такими знаковими особистостями.
Сам я себе нині тішу тим, що недавно, в один із жовтневих днів, мені таки вдалося вручити Володимиру Петровичу книжку спогадів Якова Гальчевського, що для нього, не сумніваюся, було великою подією. Думаю, то була незабутня подія і для кількох сумівців, яких взяв із собою. Напередодні вдалося попередити його дружину, пані Лідію, про наш візит та і ми приїхали не з порожніми руками. Вовкодав зустрічав нас біля старенької хати, в якій жив брат дружини. І хоч його господа більш впорядкована, але знаходиться на околиці села, а ця в центрі, звідси ближче до магазину, транспорту, медпункту, де ще підпрацьовує дружина. В грудні, п’ятнадцятого числа, йому виповниться вже вісімдесят шість, хоч за паспортом він на рік молодший, бо, власне, це і є той рік, що врятував йому життя у сорок четвертому.
Спілкувалися з ним спершу надворі, а потім — за обіднім столом. Вразила відповідь Володимира Петровича на запитання сумівців про те, як він став до лав нацистського опору, на що цей старий чоловік твердо відповідав: “Знайте, діти, що я не виконав присягу націоналіста вмерти за Українську державу, але старався усім своїм життям її здобути”…
Дай, Боже, цьому чоловікові здоров’я, адже відчуття того, що такі, як він, як Левко Лук’яненко, як багато їх побратимів у різних куточках України та світу ще є поміж нами, мабуть, багатьом з нас, молодшим, не дає права оступитися й спокуситися на “данайські дари” нинішнього світу, змушує до душевного неспокою, до найжорсткіших самооцінок, до яких власне спонукає і чин, який виконав Яків Гальчевський — один з тих покликаних, які поклали своє життя на олтар України…
Бо, мабуть, була своя містична символіка в тому, що саме іменем одного з найхаризматичніших Христових апостолів — Якова нарекли його батьки при хрещенні, ніби провіщаючи його велику місію борця та страдника. Бо, видно, мав той чоловік згодом повторити безкомпромісний і тернистий життєвий шлях до апостольського служіння своїй землі, загинувши мученицькою смертю за свою єдину віру — Україну, якій він зберіг вірність до останнього подиху.
На його прикладі, мабуть, таки варто і нині відшуковувати джерела тих сил, які притаманні організмові української нації, яка у роки Української національної революції й покликала таких своїх обранців, явивши тодішньому світові незрозумілого і невідомого досі Велетня, який, тільки розправивши свої плечі, зумів розвалити усю тодішню європейську та світову геополітику, яка у двадцятому столітті, як не силувалася не враховувати український фактор, але врешті-решт наприкінці його змушена була з ним рахуватися. І то вже інша проблема, що і тоді, і зараз ми не маємо повноцінної провідної верстви. Та маємо пам’ятати, що ще тоді там були обрані з числа таких борців, як Яків Гальчевський, які вміли ввібрати в себе віковічні прагнення свого народу у боротьбі за власну державу й здатні були цілком усвідомлено покласти за неї власне життя. Вчитаймося в його слова:
“Я знав, що новий повстанський рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але, з іншого боку, не загинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках — по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам та своїм песиголовцям, які злигалися з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!”
Пафосно звучить? На прикладі життя і боротьби Якова Гальчевського аж ніяк, бо перед подвижницькою жертовністю таких людей мізерніють наші нинішні професійні патріоти й ота їх мишача возня навколо владного корита. Тож на зустрічах, найперше¸ з молоддю, розповідаючи про Гальчевського я не соромлюся їм постійно повторювати свій слоган: “Гальчевський — forever!..”
Богдан Теленько
P.S. Нарис “З перших покликаних” увійшов у роман-есе автора “Хроніки пересмішника”, який готується до друку у виданні сайту “Інша література”.