Навпроти попової хати стояла сільська рада, перед нею маячіло погруддя вождя, витвір районного скульптора, що давно заріс кущами бузку і кожен раз викликав у батюшки потребу осінити себе хресним знаменням, плюнути, вишмаркатись в його сторону, а в завершення до цього щоденного ритуалу зі словами: “І не повилазило до цих пір і земля не прийняла ідола”, — він показував дулю і йшов до хати. Стара матушка спостерігала у вікно за ним, тяжко зітхала, ставила на стіл “причастя” (чвертку горілки) і гарячу страву.
Навпроти попової хати стояла сільська рада, перед нею маячіло погруддя вождя, витвір районного скульптора, що давно заріс кущами бузку і кожен раз викликав у батюшки потребу осінити себе хресним знаменням, плюнути, вишмаркатись в його сторону, а в завершення до цього щоденного ритуалу зі словами: “І не повилазило до цих пір і земля не прийняла ідола”, — він показував дулю і йшов до хати. Стара матушка спостерігала у вікно за ним, тяжко зітхала, ставила на стіл “причастя” (чвертку горілки) і гарячу страву.
З тих давніх пір, як поставили у Разіно погруддя, батюшка втратив спокій: цілу осінь, довгу зиму і ранню весну воно вилуплювалося своїми ямами-очима на їхню хату і тільки влітку, коли заростало бузком, старий за нього забував. Слава Богу, думала матушка, хоч зараз забули за ідола, то старий вже не з таким запалом, як раніше, входив у хату і провозглашав анафему: “Істинно, істинно, кажу, допоки тіло не предадуть землі, а ідолів не поскидають і не перемелють на каміння, щоб вимостити ними дороги, — віра не прийде на цю землю!” Хрестився до образів і присідав до столу. Матушка, вдоволена такою короткою промовою, відкидала ногою кота з-під столу (батюшка не любив, коли той зиркав знизу зеленими очима), підставляла страви і, коли в старого на щічках з’являвся рум’янець, а борода геть покривалася крихтами хліба, — підходила саме та хвилина, коли можна було якось вирішувати господарські справи. Вона добре знала його потяг до сільського господарства і пам’ятала, як ще з перших днів їхнього подружнього життя, в ту першу посівну весну, вона раз по раз забігала в хату, сповіщаючи, що Олька вивезла гній, Маруся з чоловіком прибрали в садку і їм теж пора щось робити на городі. Молоденький батюшка поверталися в ліжку і сонливим голосом погоджувалися: “Ти права, істинно кажу: права, Катрусю — нада шото дєлать! Нада!”
Катруся вибігала на подвір’я, щось порпала, а коли на наступний день побачила, як сусіди вийшли копати город, не витримала і, залетівши в хату, зльоту скинула з чоловіка ковдру. Батюшка зіщулився, підібрав ніжки під себе, сів на ліжку і, направивши смиренне лице на матушку, смиренним голоском поцікавився:
— Щось сталося?
— Сталося, сталося! Ганька з сімейством вже города копають, а в нас ні спереду, ні ззаду. Ти думаєш щось робити? Думаєш? Чи будеш лежнем чибіти і днями топтати ліжко? Робити щось треба! Робити!
Батюшка підняв свої невинні очі і, торжественно потрясши рукою, прорік історичну фразу:
— Тут я з тобою согласєн. Катю, на сто процентов согласєн — нада шото дєлать! Нада! Вплоть до того, що найнять, но сдєлать!
Так і повелося з тих пір: “Нанять, но сдєлать”.
Так би й короталися дні від ранку до смерканку в сімейних, дворових, господарських та прихожанських турботах, якби не новий голова сільради Петро Бамбула, що нагло порушив спокій старого батюшки після того, як наказав обрізати гіляччя з дерев і вирубати навколо ідола бузок. Одразу ж на другий день після побілки погруддя стало дивитися голубими очима в саму душу батюшці, скинувши вгору чорними бровами. Цапина борода лисніла смолою проти східного сонця, яскраво-червоні губи розпливалися у хитро-лукавій посмішці. Рум’янець на щоках вочевидь доказував, що він таки “живєє всєх живих” і що “жив, живий і буде жити”.
До факту знущання над “історічєскім минулим” Бамбула розпочав слідство, а батюшка заліг у ліжко. Стара бідкалася і намагалася втішити тим, що “врємєна” уже не ті, що Бамбула він і є бамбула, що люди все сприймають інакше, бо хто ж ото так розмалював би його, як московську матрошку? Та і з району вже третій день ніхто не їде і не реагує на факт іздєватєльства:
— Нє-є-є, стара, нє-є-є, матушко, нє-є-є, Катрусю, — блеяв батюшка, — це действітєльно факт іздєватільства. Тіко лічно азм єсть об’єктом і мщеніє мені від анцихриста. Бамбули лічноє с…с… помощью ідола осоружного!
Борода батюшки тряслася і від трему сльозинка скочувалася і грала на ній діамантовою блискіткою, поки не впала на підлогу. Геть здурів старий, думала матушка, треба до Марійки піти — та знається на травах і вишіптуваннях, може, виговорить і цього біса, як виганяла біса спокуси ще з молодого отця, коли того заносило по чужих гречках.
— Чудо, тільки чудо, матушко, чудо тільки спасти мене може!
Так в чеканні чуда прийшла неділя. Батюшка виходив на вулицю тільки по нужді, а коли погляд його спрямовувався на скульптуру — перевертало всього і десь в глибині душі прокидалася навіть жалість до розмальованого створіння.
— Чудо, тільки чудо! — Батюшка хрестився швиденько, тицяв дулю (але вже не з таким смаком і натхненням) і трусив до хати.
Чудо явилося по третьому дні неділі в образі Гени Мазуркевича, що грів у браму батюшкової господи і волав: “Пусті пагрєцца!”. Батюшка уплітав (по случаю) вареники з сиром, спеціально повернувшись до вікна спиною, “щоб ідол не підглядував”. Коли почув удари по брамі, виглянув у вікно, прислухався, швиденько прибрав зі столу “слєди прєступлєнія” і притьмом вибіг на вулицю.
— Геньо, ти? Чого тобі?
— Спасєнія! Спасєнія шукаю, святий отче!
— Спасатися треба душою і благими діяніями… Да!.. А не кожен, не кожен чоловік піде на благоє дєло раді спасєнія душі своєя і помощі ближньому!
Цим батюшка натякав на ті “благі дєла” і “золоті верби”, що росли за разінським п’янчужкою, де б він не повертався. Сам по собі Геньо був веселою людиною. Особливо, коли вип’є оковитої. Здебільшого, односельці і бачили його веселим. Від тих веселощів слава йшла по навколишніх селах і не один чоловік шукав нагоди приструнити його десь в темному куточку.
— А я і спасаюся у вас, батюшко, і в матушки постоянно спасєнія прошу…
Це вже Геньо в свою чергу натякав на те, що і він постійно робить благі діла батюшці то хурою силосу, то буряками з колгоспного поля, та і на те, що являється постійним клієнтом на матушчину горілочку…
— Я спасаюся, а зараз у вас спасєнія шукаю…
— Від кого?
— Від обвінєній і ганєній фельдшера, Грішки. Мушу втікати від несправедливості і прошу рятунку і поніманія.
— То що сталося, Геньо?
— Відчиніть, скоріше, то й розповім.
Вже з воріт Геньо почав охати і ахати.
— Занеміг, батюшко. Занеміг так, що в лікарню попав з жолудком. Так прихватило — від чого, не пойму. Думав — кінець! Поклали в хірургічєске отдєлєніє, в терапевтіческому мєстов не було. В палаті одні каліки: хто на милицях, хто на розтяжках… Нема, вірите, кому і за лімонадом в лавку збігати… Ну, день-два ще так-сяк. А водички солоденької то хочеться. І що обідно, дивлюся на усіх самозванців — калік і діву даюся: як тіко фельшар заходить, то бідні-нещасні хватаються за свої костури і корчать з себе доздих останніх, а тіко він за двері, то верхи на тих костилях їздять. А в мене живіт… А збігати в лавку нема кому.
Батюшка слухав, охав, сокрушався з такого нєвніманія і нєпоніманія стражданій чєловєчєскіх, піддакував.
— Да-а-а, пойнять стражданія бліжнєго не всім дано, особенно облегчіть і прінять участіє. Не те, що піти на благоє дєло, — розмова продовжувалася вже в садку… — Не кожному благородноє серце дайоцца. Ага-ага, а хто і в чому тебе обвиняють?
— Пустяшноє дєло, а роздули на всю лікарню. Стара моя, Галя, привезла порошечки дуже хороші від живота. Ну, каліч, звісно, цікавиться, а нащо, а для чого, а може, і нам таких тра випити… Де їм кожному взяти? Ну, то я і насипав їм в казан перед обідом — хай жеруть… Вірите, думав як краще. Да… Наверно, передозіровка вийшла, бо каліки лєнти почали стелити задовго до туалєта… А тут Грицько, гад, упаковочку главврачу показав, що стара привезла… На мої аргументи, що вона підсліпувата і що могла переплутати порошки, зустрів глуху стєну нєпоніманія й вражескоє отношеніє!
— А що за порошечки?
— Слабітєльноє для великої рогатої худоби.
— Да-а-а. Такого б зілля для голови сільради…
— А йому за що?
— За іздіватєльство над священнослужитєлями.
— Обідив?
— Хуже! На той світ загнати хоче своїми дєйствіями.
Батюшка вхопив Геню за руку і поволік за собою.
— Дивись!
— Оце, да! Оце фантазія! Хто це його так? Балабон? Чи Бамбула?
— Ти шо, Балабон партєйний!
— Невже ви постралалися? Яка краса!
— Цур тобі, Геню! Як можеш таке думати на мене… Хоча я готов тому герою, що сковирне це лихо, всі гріхи відпустити!!!
— Ну, гріхи відпустить — дєло несложноє, а от водички святої літер за п’ять, то мова була б!
— Бога побійся, де стіко взяти? І за це лихо?
В цей момент до двору зайшла матушка і обоє чоловіків шасьнули у відчинені двері клуні. Проходячи повз них, матушка чула, як старший гарячково щось розповідає, а Геньо віднєкується. До неї долітали обривки розмови і деякі слова вона могла розібрати.
— Дєла не буде, — гудів Геньо. І тоді вона чула швидкі переливи і переслови старого.
— Яко ідол, яко безбожник, Геню, пойми, за стіко не можна, посівна на дворі, уборка, мені ще стоко надо сдєлать, це багато, давай за два і хорошу закуску.
— На біса мені ваша закуска!
— Не згадуй при мому дворі! Не згадуй! Ну, добре, три. Три! Тіко тара твоя…
Запала мовчанка і в повній тиші дзенькнула склянка.
“От, гади, знайшли”, — матушка хотіла було увірватися до клуні, але передумала — мо’ старий знову втілює в життя свій лозунг: “Нанять, но сдєлать!”
…Через день усе село гуділо про подію, що сталася з Бамбулою біля сільради, і стікалося власними очима побачити і вухами почути про неймовірну зухвалість, проявлену до представника влади і варварство щодо погруддя.
Голова стояв біля понівеченого пам’ятника, копирсав чоботом відбите гіпсове вухо і проводив розслідування. Старший сторож, дід Степан, клявся і божився, що нікого не бачив і нічого не чув і сам втме, хто міг прив’язати за шию скульптуру тросом до УАЗика, запевняв, що єслі б бачив, то присік би на мєстє таке посягатєльство.
— Та ви, Петре Івановичу, ставите авто в нєпосредствєнной блізості к ізвоянію, а воно вже старе і могло розвалитися даже від вібрації УАЗа. Він же у вас без глушитєля!
— Ти, Степане, сам скоро розсипешся від вібрації. Глянь, як руки трясуться! Вже хильнув? І бдітєльность потєряв?
— Моя бдітєльность направлена на контору, а до нього я не нанімався у сторожа!
— Ти нащо народ допустив на мєсто преступленія? Га? Тепер всі уліки порозтоптували. Що тепер робити?
— А що робити? Закинути остатки на підводу і тєло прєдать землі десь в канаві на дорозі. А для торжественного момента батюшку позвати. Він йому задарма панихиду забацає!
— Тобі тіко зуби скалити, а політіческого момента не розумієш. В міліцію звонив? Що сказали?
— А те і сказали, щоб попа найняли!..
У своїй кімнаті батюшка, скинувши рясу, витанцьовував навколо стільця і басом ревів на всю хату: “Раскінулось море шіроко…”
Матушка, впавши на коліна перед образами, просила у Всевишнього милості, котик, що був задрімав під столом, всцявся і закляк у власній калюжі, а у ворота з порожньою трилітровою банкою із заклопотаним видом входив Геньо…
Валерій Куліковський, м. Нетішин