Ось вона переді мною, книжка кам’янецького професора Віталія Нечитайла “Скарб вірменської дзвіниці” (“Аксіома”, К.-Подільський, 2011 р.). Нечитайло — історик за фахом, тож читачі, напевне, сподіваються, розгорнувши книжку, натрапити на якесь наукове краєзнавче дослідження про, сказати б, життєпис дзвіниці та її коштовний скарб (кам’янчани ж не забули про події в їхньому місті на початку 20-х та у середині 80-х років XX століття, коли сталася сумна пригода з церковним скарбом, захованим служителями Кам’янець-Подільського Вірменського костьолу від більшовицьких погромників і грабіжників).
Ось вона переді мною, книжка кам’янецького професора Віталія Нечитайла “Скарб вірменської дзвіниці” (“Аксіома”, К.-Подільський, 2011 р.). Нечитайло — історик за фахом, тож читачі, напевне, сподіваються, розгорнувши книжку, натрапити на якесь наукове краєзнавче дослідження про, сказати б, життєпис дзвіниці та її коштовний скарб (кам’янчани ж не забули про події в їхньому місті на початку 20-х та у середині 80-х років XX століття, коли сталася сумна пригода з церковним скарбом, захованим служителями Кам’янець-Подільського Вірменського костьолу від більшовицьких погромників і грабіжників).
Одначе перед нами не історичне дослідження, не монографія, а художній твір, повість. Недаремно ж доктор наук Віталій Нечитайло ще й письменник (поет і прозаїк), автор багатьох ліричних збірок, книжок гумору і сатири, повістей, оповідань. Так що одна справа — монографія, зовсім інша — повість. А в повісті мусить бути сюжет, якісь персонажі, типажі, зіткнення характерів — носіїв протилежних світоглядів та уподобань. Оскільки ж у творі переважають постаті світлі, тому й прочитується наскрізна авторська думка: справжній скарб можна залишити після себе лише великими стараннями, пройшовши крізь усі випробування. Як зазначено в анотації твору, це неторканий скарб душі, з якого народжується людська любов.
Оцю наскрізну думку автор доносить до читача не тільки з допомогою своїх персонажів, а й через пейзаж, через гучний церковний дзвін, з яким не зрівнятися будь-якій симфонії, через пташку сойку з настовбурченим чубчиком і незмінним глухим “вигуком”: “Ксчаач!” Виявляється: на сюжет спроможне працювати все поспіль, усі деталі, живі й неживі, здатні слугувати персонажами! Чи не в цьому й полягає справжня література, її відмінність од відвертого графоманства. І, зауважте, шановний читачу, у потрібну мить автор натискує на відповідну “органну” клавішу, і ось уже в суцільній тиші вишумовує осінній або весняний вітер у глибоких кам’янецьких каньйонах над Смотричем, чи озивається врочистий глас пробудженого дзвона над куполами й дахами ще заспаного міста, а чи пташка сойка вигукує в простір: “Ксчаач!” Залежно від того, яка “деталь” саме у цю мить потрібна письменникові. Додам тут ще одне: боюся цитувати Нечитайла, бо кожна цитата — як наркотик для наркомана, варто тільки раз-другий повторити якесь письменникове речення — і вже ти залежний, вже ти “на голці”!
У кількох словах нагадаю сюжет повісті.
Служителі храму закопали у дзвіниці церковний скарб і зберігали цю таємницю багато-багато років. Цілі покоління відходили з цього світу, а нові все народжувалися, гриміли над краєм війни, лютували голодомори й репресії, не стало вже жодного служителя, який пам’ятав про храмову таємницю. І лише у 80-х роках двадцятого століття було доручено кільком алкоголікам зірвати підлогу в дзвіниці, аби по тому могли приступити реставратори до відродження пам’ятки архітектури. Хтось із тих п’яничок надумав собі ще й копнути ґрунт… І постав перед дядьками скарб. Золото, срібло, емаль. Дядьки постановили так: хрестики, кадила, ланцюжки, іконки, медальони та інше церковне начиння збувати поволеньки й таємно, непомітно. Це ж, мовляв, на скільки місяців стане їм щодня похмелятися! На цьому, як мовиться, й погоріли: загнали якийсь золотий церковний шедевр за копійки (аби на півлітру й на пиво вистачило!), хтось із покупців похвалився виробом знайомому, а знайомий виявився кадебістом і… пішло-поїхало. П’ятеро власників скарбу постали перед слідчими міського відділу внутрішніх справ.
Віталія Нечитайла подробиці отого слідства аж надто не цікавили, свого часу про них уже писала преса, гриміло радіо та інші засоби масової інформації. Письменника передовсім цікавили люди, персонажі “документальні” й вигадані, створені багатющою авторською уявою, портрети, так би мовити стаціонарні й поличчя миттєві, калейдоскопічні, течкі, розмиті, але такі, що успішно відтворюють колорит двадцятих років Кам’янця, його характер, говірку, особливості одягу тощо.
Ось отець Василій Терлецький, темноокий тридцятирічний священик із розкошланою чорною бородою, людина, яка здатна розрізнити дванадцять церковних гласів і вже давно взяла собі за звичку повторювати сокровенні молитви під мелодійний перегук церковних дзвонів… Недаремно ж йому, Терлецькому, відомо, який саме дзвін і на якому храмі озивається в цю мить і навіть те, в якому саме році відлито той чи інший дзвін. Ми ж, читачі, розуміємо, що то не священик, то письменник відає історію кожного дзвону, літописання рідного краю, його як смутні, так і щасливі роки. Отець Терлецький розумів: доба відносної свободи церкви минула, з приходом більшовиків настала пора сатани, онде й на паперті горбатенький юродивий хапає за поли червоноармійців, регоче й примовляє:
— Диявол! Диявол! Покажи хвоста!
Люди, що з’юрмилися біля костьолу, ще не знають, що диявол прийшов надовго, на десятки літ. І то не офіцер червоного війська застрелив дзвонаря на дзвіниці, то сам диявол — руками офіцера — вбив дзвонаря.
Отець Василій розуміє: ще день-два, і почнеться грабунок храмів. Отже, мусить він рятувати бодай якісь матеріальні речі. Закопувати їх у землю. До кращих часів…
І в повісті чітко й зримо постає доля людей, які протистоять навалі безвір’я, які продовжують уповати на Бога, які страждають, кохаються, сподіваються всупереч суцільній безнадії, всупереч страхові й розчаруванню в усьому. Такий спершу і послушник Вірменського Миколаївського храму Юліян Красовський, сотні інших кам’янчан, трударів, селян, учителів, священнослужителів, і, з волі оповідача, така ж, як і люди, пташка сойка. Вона ж бо безсмертна зі своїм одвічним “Ксчаач!”, її навіть куля червоноармійця-офіцера не бере: так само, як сойка була свідком закопування скарбу в дзвіниці, так вона виділа крізь кругле віконечко, як той скарб викопували майже в наш час виснажені алкогольною спрагою нещасні людці…
Повість Віталія Нечитайла — не велика за обсягом. Зате оповідається в ній про Великий шлях добра і любові. То бодай в останньому абзаці свого відгуку на цей твір удамся до цитування: “Хто знає, де початок цього шляху? Може, біля цієї новенької кованої брами з дивовижним орнаментом зовсім інших гір, зовсім іншої виноградної лози, зовсім інших суцвіть? Хоча навіщо така гарна брама, якщо немає храму (йдеться, очевидно, про Вірменський костьол, зруйнований у 80-х роках більшовиками. — Б.Г.). На кам’яних надгробках давно вже стерлися віднесені невідомо куди віковими вітрами похоронні священні написи. Хто змайстрував цю браму? Що вона охороняє? Може, чиїсь надії?”
Броніслав Грищук, м. Хмельницький
Р.S. Колись автор сього відгуку чи то усно, чи письмово мав необережність непоштиво відгукнутися про “реліктовий” жанр байки як такої. І професор Нечитайло, либонь, образився на мене. Бо ж і сам Віталій є байкарем (крім усього іншого). Але ж я мав на увазі жанр байки взагалі. Про байки Віталія Нечитайла, блискучі, самобутні, можна було б написати цілу монографію. Якби знаття, як ті монографії пишуться…