У 79-річного Миколи Басалюка він з’явився, коли чоловік вийшов на пенсію. Тоді й зайнявся малюванням, яке гріло душу ще в молоді роки, але можливості самореалізуватися не було. За кілька пенсійних років писані ним картини зайняли майже всі стіни його квартири, Микола Дмитрович жартує, що навіть на дачі вони вже “захоплюють” територію.
У 79-річного Миколи Басалюка він з’явився, коли чоловік вийшов на пенсію. Тоді й зайнявся малюванням, яке гріло душу ще в молоді роки, але можливості самореалізуватися не було. За кілька пенсійних років писані ним картини зайняли майже всі стіни його квартири, Микола Дмитрович жартує, що навіть на дачі вони вже “захоплюють” територію.
Навіть у часи активної діяльності, а працював Микола Басалюк спочатку вчителем історії в Корчунецькій школі-інтернаті, згодом обіймав високі посади в обкомі комсомолу, в облвиконкомі, на заслужений відпочинок пішов із заступника начальника обласного управління праці та соціального захисту населення, олівець для замальовок завжди був у його кишені. Портрети рідних, добродушні шаржі на колег, які нікого не ображали, а навпаки, лише веселили, створювалися швидко, як згадує їхній автор, навіть на якихось нарадах, бо були щирими і від душі.
Малювання червоною ниткою пройшло через його життя. У повоєнні роки він навіть був зарахований на навчання у тодішній Київський державний художній інститут, куди подавав документи з ілюстраціями до “Енеїди” Івана Котляревського, проте доля розпорядилась інакше, і з професійним малюванням не склалося. А от на любительському рівні самобутній талант не погасав, з часом лише розгоряючись. В його арсеналі нині — до півсотні портретів, які Микола Басалюк щедро роздаровує зображеним на них людям. Чотири його тематичні картини — чотири пори року — подаровані школі-інтернату №2, є його мистецькі подарунки і в ветеранській організації, і в обласному управлінні соцзахисту населення. Мимоволі Микола Дмитрович презентував, як мінімум, десяток картин невідомим адресатам. Цей цікавий випадок стався, коли, вже будучи на пенсії, неспокійної вдачі наш герой став старшим будинку, де мешкає. Відповідально підійшовши до справи, Микола Дмитрович організував сусідів на збір коштів на ремонт та благоустрій під’їзду, роботи виконав місцевий ЖЕК. У додаток до краси і затишку рідного будинку пан Микола на кожному поверсі повісив власні картини. У тому році їхній під’їзд на вулиці Хотовицького, 5/4 посів у міському конкурсі на кращий під’їзд третє місце. Проте недовго тішилися мешканці красою на стінах міжсходових майданчиків — картини повисіли там до року і потроху почали зникати, врешті повністю оголивши стіни. Кажу Миколі Дмитровичу, що це насправді визнання його таланту, якщо картини розібрали по домівках. Та він нітрохи не шкодує, що став мимовільним спонсором, “роздарувавши” таким чином свої твори.
Найбільше в домашній колекції Миколи Басалюка пейзажів — і власних, і копій творінь відомих іменитих художників. Дарують відчуття присутності — на лісовій галявині, у полі, на березі річки власне українські, рідні серцю подільські простори. Важкі хмари на одній із картин змушують чути далекі громи й блискавиці, наближення літньої грози… А від квіткових зображень віє тонким ароматом троянд й осінніх айстр, натюрморти пахнуть стиглими кавунами й наливними яблуками…
Вистачає і родинних портретів, якщо рідні йому не позують — зображує їх з фотографій. На підтвердження правдивості зображень: маленький онук Максимко, як тільки приходить у гості до дідуся з бабусею, одразу всю його увагу забирає мамин портрет — він впізнає зображену маму, невістку Миколи Дмитровича, й щиро цілує картину. Передав художній талант батько обом своїм синам, щоправда, лише старший Анатолій займається цим професійно: він та його дружина викладають у Хмельницькому національному університеті на кафедрі дизайну. І донькам їхнім — близнючкам Вірі та Наді малювання не чуже. А молодший Дмитро навчався в художній школі, та професією мистецтво для нього не стало.
З дружиною Галиною Яківною у парі прожили вже понад піввіку, їй також присвячено чимало картин, серед яких увагу привертає глибоким поглядом у напівпрофілі подарунок до 70-річного ювілею Галини Яківни. Цю картину Микола Дмитрович писав потайки, щоб зробити дружині справжній сюрприз до свята, який йому, чесно кажучи, добре вдався. Серед великої кількості пейзажів прикрашає оселю й особлива картина, від змісту якої віє родинним теплом і справжнім коханням, перевіреним роками спільного життя. На ній зображені дві сільські хати — одна з Хмельниччини, звідки родом Микола Дмитрович, інша — географічно розташована на Київщині, це — мала батьківщина його дружини. Зобразивши їх на одному уявному подвір’ї, художник символічно поєднав і без того єдині їхні дві долі.
Микола Басалюк розповідає, що малює переважно, коли на вулиці погана погода, у мряку і дощ, зігріваючись сонячними спогадами, відтвореними на власних картинах. Але не лише образотворчим мистецтвом він захоплюється. Гра на баяні також підбадьорює цю гостинну сімейну пару довгими вечорами: Микола Дмитрович грає, а співають з дружиною обоє. І коли телефонують сусіди із запитаннями: “Чи це ви граєте, Миколо Дмитровичу?”, він виховано перепитує, чи перестати грати, на що отримує приємну для визнання його здібностей відповідь: “Та ні, ми слухаємо і також підспівуємо!”.
Ірина ЛЬВОВ