Таки знакові, що б там і хто не казав, коли звертаємося до цих двох дат нашог календаря: 22 листопада, який вписаний у нього як День свободи і 26 — як День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.
Таки знакові, що б там і хто не казав, коли звертаємося до цих двох дат нашог календаря: 22 листопада, який вписаний у нього як День свободи і 26 — як День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Справді, це дуже важливі події, не стільки календарного змісту, бо ці дати можна було вочевидь змістити у числах, як світоглядного значення для формування нової генерації наших громадян та переосмислення їх старшими поколіннями українців. Як на мене, ці дві календарні дати поєднані між собою не лише в історичній ретроспекції. Адже правда про Голодомор, про комуністичні, але аж ніяк не так скромно, як в календарі, “політичні”, репресії у роки незалежності значно додала нам впевненості наприкінці 2004-го під час помаранчевої революції, коли ми взялися захищати свої виборчі права та свободи. Зрештою, уроки української історії загалом і зокрема драматичний урок Геноциду 1932-1933 років, організований комуністами на нашій землі, залишаються і надалі болючим камертоном нашої суспільної свідомості, який одразу реагує на фальш з владних чи партійних верхів у спробах перелицювання цих історичних подій на догоду політичній кон’юнктурі, як це ми спостерігаємо у діях нової влади, яка нині тужиться заборонити або знівелювати відзначення цих двох дат, прагнучи знову випробувати на міцність наші національні світоглядні засади.
Далекий я від того, щоб стверджувати, що у День свободи наші центральні майдани нагадували своєю масовістю ті протестні акції, які відбувалися на них сім років тому. Добре розумію, що і в суботу не надто наш люд братиме участь у жалобних акціях пам’яті жертв Геноциду й масово запалить підвечір жалобні свічки у вікнах своїх осель. Та все ж нагоду оглянутися на ці сторінки нашого національного календаря мав і матиме нині кожен, хто мислить себе громадянином нашої держави.
А той цирк, що влаштувала нині у Києві влада, суди із забороною проведення масових акцій на майдані Незалежності саме 22 листопада, що приплели вони до цих своїх рішень нібито турботу про безпеку президента Литви чи необхідність встановлення тут у рекордні строки новорічної ялинки, лише засвідчує простий висновок: страх перед Помаранчем 2004-го у багатьох з них, на щастя, ще не минув, отож маємо добрі підстави, аби вірити, що наше суспільство ще здатне на громадянський спротив. Підтверджують це і ті масові акції, які відбувалися не так давно в країні та нашім краї.
Звичайно ж, у ці дні ми чуємо немало справедливих слів осуду на адресу колишніх помаранчевих діячів на чолі з екс-президентом Ющенком, його соратників-кумів та любих друзів, до речі, деякі з яких на хвилі соціальної напруги пробують вже нині вигулькувати з псевдодержавницької табакерки. Але хіба, за великим рахунком, заради таких політичних блефунів відбувався помаранчевий здвиг у 2004-ому та стукає у наші душі правда про Геноцид нашого народу комуністами? Це наша велика проблема, що значна частина навіть свідомої української суспільності і досі живе ілюзіями віри у якогось міфічного “месію” та “білих і пухнастих” його соратників, чого в суспільному житті просто не буває, замість того, щоб сфокусувати свою волю, громадянську принциповість на вирішенні засадничих проблем країни у побудові демократичного співжиття. Тож, мабуть, не варто всім нам нині посипати попелом голову, згадуючи про свої помилки у 2004-му чи пізніше, адже йдемо шляхом, на якому нас можуть чекати не менш складніші виклики. А тому дуже важливо, щоб ми тверезо оцінювали все, що з нами відбувалось у недавній історії, та не забували про її уроки, бодай, у недалекому минулому, і насамперед на прикладі нашої національної трагедії — Геноциду українського народу, який організувала комуністична влада.
…До речі, я не знаю на Поділлі жодної родини, яку б не зачепив цей злочин комуністів, тож у суботу у кожній оселі наших краян мала б горіти свічка жалоби?..