Мені пригадуються слова знайомого, який одного разу пообіцяв, що за кордон поїде відпочивати лише в одному випадку: коли вздовж і впоперек об’їздить рідну Україну.
Наша країна справді багата і щедра різними унікальними та незабутніми місцинами. Нещодавно мені вдалося побувати в одній із таких — печері Атлантиді. Спробувати спелеотуризм мріяла давно і ось нарешті ця мрія здійснилася.
Мені пригадуються слова знайомого, який одного разу пообіцяв, що за кордон поїде відпочивати лише в одному випадку: коли вздовж і впоперек об’їздить рідну Україну.
Наша країна справді багата і щедра різними унікальними та незабутніми місцинами. Нещодавно мені вдалося побувати в одній із таких — печері Атлантиді. Спробувати спелеотуризм мріяла давно і ось нарешті ця мрія здійснилася.
Довідка:
Атлантида — карстова печера, яка знаходиться на схилі річки Збруч поблизу села Завалля Кам’янець-Подільського району. Була відкрита в 1969 році київськими спелеологами. Унікальність цієї пам’ятки в тому, що більшість горизонтальних печер мають два рівні, а ця чотири. Загальна довжина її ходів — 2,4 кілометра. Ще одна особливість Атландити — це розмаїття гіпсових кристалів різного кольору та розмірів. Саме тому вона серед найцікавіших печер не лише України, але й світу.
Як ми стали печерними людьми
Місцем дислокації була проста сільська хатина в селі Завалля або, іншими словами, табір спелеологів. Тут наша команда переодягнулася: комбінезони та налобні ліхтарики входять у вартість екскурсії (коштує вона 100 гривень з людини), а от про рукавиці та взуття потрібно подбати самому. Хоча і їх, при біді, також видають безкоштовно. Одразу ж наші інструктори Яна Боднарчук та Юрій Петрань проводять невеличкий лікнеп і пояснюють правила, яких мусимо дотримуватися. Нарешті вирушаємо в дорогу. До печери добралися за хвилин 15. Вхід у неї видовбаний на висоті восьми-дев’яти метрів у скелі. Дістатися туди допомогла мотузка та заглибини в кам’яній стіні. Переступивши поріг печерного царства, важко розібратися, що відчуваєш. Найперше вражають могильні темрява і тиша! От коли через кілька метрів доходиш до “духовки”, яка має висоту сантиметрів 35, вже стає страшнувато. Уява враз починає малювати песимістичні картинки, як мене затискає між плитами вузького проходу. Добре, що дуже скоро нездорова фантазія та підвищене серцебиття втихомирюються, стає спокійніше і з кожним новим метром все цікавіше. А “духовка”, через деякий час, нагадуватиме простеньку дитячу забавку.
Серед нашої десятки було кілька людей, які вже бували в Атлантиді, тому інструктори влаштувати нам прогулянку маршрутом середньої складності. Подорожували лабіринтами чотири години, хоча, здалося, що вдвічі менше! Мандри відбувалися по-різному: більше доводилося рачкувати та ледве протискуватися у її лазах, іноді щастило випрямитися на повен зріст, ще траплялися спуски та підйоми. Хоч їх висота була не великою, але екстриму додавала волога глина. Уявіть, що вам потрібно злізти в кільметрову вертикальну ущелину, але ні руки, ні ноги не слухаються, бо слизько! В такі моменти нашим “рятувальним кругом” були наші поводирі. Підтримували, радили, страхували, терпіли дрібні вибрики… Усьому цьому вони давали раду на раз-два, а ще багато розповідали атлантидівських історій та байок.
Ох, зали, скільки ж вас тут!
Екскурси в минуле робили переважно в залах, яких тут чимало, і всі вони, після тісних тунелів, здавалися суперпросторими. Найбільший зал Атлантиди називається Динамо і має площу приблизно 20 на 30 метрів. Ця порожнина для спелеологів є святинею, тут вони навіть Новий рік зустрічають. Як відголос свята, тут постійно стоїть вбрана ялинка: щоправда, лісову красуню замінили кристали, прикрашені кольоровими кульками і дощиком. Динамівський зал особливий і тим, що він поки єдиний у печері, де знайшли пустотілі кристали. По них можна легенько постукати і навіть “награти” якусь примітивну мелодію. Ще в Динамо знаходиться найромантичніший закуток підземних лабіринтів — місце для вінчання. Кілька років тому в ньому закохана пара справді обмінялась обручками й обіцянками вірності. Тому якщо ви марили оригінальним одруженням з нотками екстриму, цей, як один із варіантів, оминати не варто!
По сусідству знаходиться зал Сергія Єсеніна. Якщо хтось знає хоча б кілька рядків із творчості російського поета, інструктори обов’язково просять їх продекламувати. Але для цього потрібно вибратися на сцену — високий валун посеред печерної “кімнати”! Її родзинка — це гелектити: дрібненькі білі кристали в формі квітів, які схожі на лілії і ростуть лише тут. Щоправда, їх дуже мало і це робить рідкісні екземпляри ще ціннішими.
Словом, розповідати про зали Атлантиди можна до безкінечності. З ними пов’язано багато оповідок та навіть пригод, переслухати які навряд чи вдасться й за кілька екскурсій.
Торкатися кристалів і кажанів — зась!
Головне багатство Атлантиди — це кристали. Зараз печера “мертва”, тобто кристалічне “покривало” вже не росте. Тому до того, що начаклувала природа протягом мільйонів років, потрібно ставитися з особливим трепетом. А берегти тут є що! З 15 видів кристалів, які існують у природі, подільська перлина має 13. Ними вкрито десь 80% її поверхні. Тому інструктори просять відвідувачів бути обережними та не торкатися руками наростів на стінках, які при світлі переливаються всіма кольорами веселки. Для цього спелеологи навіть спеціальний обряд вигадали: в залі Підкорителів поставили невеличкий алтар, на ньому облаштували глиняну книгу, на яку кожен із гостей має покласти руку і пообіцяти, що ніколи не завдаватиме шкоди природі підземного царства.
На кого не поширюється туристичні заборони, то це на господарів печери — кажанів. Серед них, до речі, є рідкісні види. Турбувати дрібних мешканців також суворо забороняється. Тому поки ми ходили їх володіннями, летючі мишки спокійно собі дрімали вниз головою і не звертали на нас жодної уваги.
Хто охороняє атлантидівське царство?
Займається цим обласна громадська організація — спелеологічний клуб “Атлантида”. До 2000 року вхід у печеру був вільний і це призвело до масового вирубування та винищування кристалів, із яких переважно робили сувеніри. Вже 11 років печера закрита і в неї можна потрапити лише з інструкторами-спелеологами. Щороку її відвідують до трьох тисяч туристів, чверть з яких приїжджають з-за кордону. Іноземні групи найчастіше прибувають із Польщі, Чехії, Італії, Німеччини, США, Мексики та Куби. З разовими екскурсіями тут побували навіть гості з Екваторіальної Гвінеї та Південної Кореї.
“Коли наша організація взяла Атлантиду під опіку, то сподівалась утримувати її власними силами. Але печера вимагає немаленьких капіталовкладень: держава не дає на її охорону жодної копійки, ось так і з’явилися комерційні групи. Однак, щоб не вбити пам’ятку природи, ми обмежили їх кількість. Гроші витрачаються на висадку дерев і кущів, аби стримувати водні потоки, встановлення й оновлення інформаційних знаків, проведення досліджувальних робіт та спорядження для цього підземних таборів”, — розповідає директор з організації краєзнавчо-туристичної діяльності спелеоклубу “Атлантида” Андрій Щербицький.
Цього року спелеологи відкрили в Атлантиді новий район, який назвали Соборність. Там ще не ступали ноги туристів. Як стверджують відкривачі, він неймовірно красивий. Чого лише варті три-чотириметрові білосніжні кристали! Окрім тунелів, Соборність має багато залів, найбільший із яких розміром з футбольне поле.
Ольга Цимбалюк
Фото Валентина ястремського