Є люди, чий внесок у спільну справу залишається назавжди вагомим. Вони природним хистом, працелюбністю, наполегливістю згуртовують навколо себе інших сповідувачів своєї ідеї і пліч-о-пліч ідуть до неї, згораючи яскравим смолоскипом на обраному шляху. Ці слова стосуються і заслуженого тренера СРСР Ігоря Турчина, якому днями виповнилося б 75 років.Тривалий час його життєвий шлях був пов’язаний з Подільським краєм.
Є люди, чий внесок у спільну справу залишається назавжди вагомим. Вони природним хистом, працелюбністю, наполегливістю згуртовують навколо себе інших сповідувачів своєї ідеї і пліч-о-пліч ідуть до неї, згораючи яскравим смолоскипом на обраному шляху. Ці слова стосуються і заслуженого тренера СРСР Ігоря Турчина, якому днями виповнилося б 75 років.Тривалий час його життєвий шлях був пов’язаний з Подільським краєм.
Народився Ігор Євдокимович 16 листопада 1936 року в с. Софіївка Ново-Бузького району Одеської області в сім’ї службовця. Вже через рік родина переїжджає до Києва. З початком Великої Вітчизняної війни батько йде на фронт, а діти з матір’ю евакуюються за Урал. У 1944 році після звільнення України Турчин-старший повертається до мирної праці. Того ж року Ігор пішов у перший клас. У 1947 року батька призначили начальником Тернопільського обласного управління сільського господарства і невдовзі сім’я переїжджає до Тернополя. Проте на цьому “мандри” не закінчилися. Далі були ще Хмельницький і Житомир. Спортом Ігор почав займатися в 1951 році, навчаючись у Хмельницькій школі №6, захопився баскетболом. Після закінчення дев’ятого класу був черговий переїзд — у Житомир.
Вступив на факультет фізвиховання і спорту Кам’янець-Подільського педінституту. Брав активну участь в художній самодіяльності як конферансьє та співак. Ігор Турчин закінчив навчання з червоним дипломом учителя фізвиховання, анатомії і фізіології людини.
Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу в ДЮСШ №2, де йому запропонували на вибір дві секції — гандболу або настільного тенісу. Ігор Євдокимович вирішив тренувати дівчат-гандболісток. І хоча раніше гандболом не займався, одразу поставив мету створити не просто команду сильних спортсменок, а колектив дружніх, зацікавлених, всебічно розвинутих людей. Дуже цікаво організовував заняття. З тренером було весело, хоча він проявляв принциповість і вимогливість. Дуже сердився, якщо спортсменки без поважних причин пропускали тренування. Коли ж бачив, що дівчинка талановита, вмовляв навіть батьків, щоб їхня дитина регулярно відвідувала секцію. Кілька разів розмовляв і з батьками Зінаїди Столітенко, котра стала в 1965 році його дружиною, а згодом була визнана найкращою гандболісткою ХХ століття.
Вихованкам Турчина у 1960-х не було рівних серед ровесниць не тільки в Республіці, але й у всьому СРСР. У 1969 році київський “Спартак”, який він створив у 1962 році і очолював до 1993-го, обігравши в додатковому матчі московський “Луч”, вперше став чемпіоном Радянського Союзу. А невдовзі команда стартувала вже в Кубку Європейських чемпіонів. 4 квітня 1970 року киянки завоювали цей найпрестижніший континентальний трофей.
“Спартак” під керівництвом Турчина виграв 20 чемпіонатів СРСР і 13 кубків європейських чемпіонів.
У 1971-1988 роках очолював збірну Союзу, більшість гравців якої складали спартаківці, яка двічі завойовувала звання чемпіонів Олімпійських ігор, бронзових призерів, двічі вигравала чемпіонати світу.
За високі показники на міжнародній арені “Спартак” і його тренер були внесені до Книги рекордів Гіннеса. За даними Європейської гандбольної федерації, цей київський клуб і донині займає перше місце в рейтингу жіночих команд Європи.
Навіть отримавши міжнародне визнання (кращий тренер світу 1976 року, заслужений тренер УРСР, СРСР, кандидат педагогічних наук), Ігор Євдокимович зі своєю прославленою командою майже щороку приїжджав на Хмельниччину, де проводив навчально-тренувальні збори, товариські ігри з місцевими гандбольними, зокрема і з чоловічими командами, популяризуючи цю гру в нашому краї. Він мріяв і сподівався, що в Хмельницькому колись обов’язково буде професійна гандбольна команда, яка стане флагманом подільського спорту.
Були в його житті і важкі моменти. По суті, сфабрикована на Олімпіаді-88 в Сеулі поразка від господарок в один м’яч, коли в день матчу несподівано змінили суддівську колегію. Підсумкова бронза для команди СРСР вважалася московськими чиновниками провалом. Турчина відсторонили від збірної. Це підірвало його здоров’я і змусило поїхати працювати за кордон. Треба було негайно робити операцію, на яку необхідно було 25 тисяч доларів. А таких грошей у всесвітньо відомого тренера не було. Не допомогли ні профспілки, ні Держкомспорт. А ось норвежці відгукнулися. На той час у Турчина було три інфаркти. Після курсу реабілітації пропрацював всього вісім місяців з клубом “Філхаммер” і, не дочекавшись закінчення трирічного контракту, повернувся в Київ. При цьому норвезька сторона не висунула жодних вимог. У 1992-1993 роках очолював ще й національну збірну вже незалежної України з гандболу і вивів її у фінал чемпіонату Європи.
Легендарний тренер помер на бойовому посту. Поїздка до Бухареста 7 листопада 1993 року на матч 1/8 фінала Кубка Європи ЄГФ між “Спартаком” і румунським “Рапідом” стала для нього останньою.
Найзаслуженішою відзнакою Ігоря Турчина залишається пам’ять про нього у колі друзів, послідовників, сподвижників спортивного руху… А збереться більшість з них вчергове 25-27 листопада у Броварах на ХІV міжнародному турнірі “Кубок Турчина” серед жіночих національних команд України, Білорусі, Туреччини і молодіжної збірної України.
Віктор Флентін