Чому так важко й без відчутного для більшості українців поліпшення життя просувається розбудова нашої держави? І головне: що саме маємо робити для того, щоби позбутися негативу сьогоднішніх реалій?
Чому так важко й без відчутного для більшості українців поліпшення життя просувається розбудова нашої держави? І головне: що саме маємо робити для того, щоби позбутися негативу сьогоднішніх реалій?
Адже незважаючи на те, що пройшло вже двадцять років відтоді, як ми відмовились від ідеї формування комуністичного суспільства й налаштували себе на демократію, котра вважається найвищим досягненням цивілізації, зійти на цю “світову вершину” ніяк не вдається. Натомість ми дісталися зовсім іншого пункту призначення, характерним для якого є бурхливе розгортання негативних процесів як ознак деградації суспільства. Їх відправною точкою стали аморальність багатьох посадовців при розподілі (фактично привласненні) матеріальних здобутків усього народу в так званий період накопичення первинного капіталу, порушення ними законів та відсутність відповідальності за це. Тому цілком зрозуміло, чому можновладці не докладали особливих зусиль для боротьби з тими негативними тенденціями, які з’являлися на початку нашої незалежності і поступово перетворювались у ганебні явища. Не переймаються вони нашими загальними болячками, що на очах переростають у злоякісну пухлину й нині. Нашим керманичам не до прийняття сміливих рішень та рішучих дій із видалення ракових пухлин (вже численних!), які своїми метастазами все сильніше стискують та отруюють суспільний організм. Немає на це ні часу, ні, вочевидь, бажання, бо треба когось “наздоганяти”, кудись “вливатися”, одночасно судомно шукаючи засоби й кошти для латання дірок бюджету власної країни. Знайдені ж засоби й кошти оголошуються “реформами” та “революційними рішеннями”.
Прикладом такого “вдалого” рішення є так звана “пенсійна реформа”. Не організація виробництва зі створенням робочих місць, що вирішила б більшість наших проблем і наповнила Пенсійний фонд, а збільшення працездатного віку для жінок стає центральним положенням гучно оголошеної “пенсійної реформи”. І вже зовсім не по-чоловічому, не по-джентльменському чинять наші державні мужі, посилаючись у своїй такій “реформі” на вимоги міжнародних фінансових організацій. Але ж добре відомо, чим переймаються ці структури, надаючи нам “допомогу”. Їх не цікавлять ані свавілля в Україні олігархів, ані корупція, ані вимирання села. Вони гарантовано зможуть отримати свої прибутки (відсотки від кредитів) лише від тих надходжень у бюджет, які є основними й постійними, тобто також гарантованими. Тому й ставлять нам умови, зокрема стосовно перегляду тарифів, працездатного віку. Це справжня ганьба — бути чиїмсь утриманцем та, виконуючи чужу волю, вирішувати проблеми держави за рахунок її жінок.
І взагалі до проблеми “вливання” в європейське життя, в тому числі на хвилі отриманих від “благодійників” кредитів, маємо придивитись уважніше. Чи варто вже на давно діючій європейській “автостраді” шукати своє місце в загальному потоці та намагатися в нього увійти? Не варто й навіть небезпечно! Адже рух там — надшвидкісний, не для новачків, та й відбувається він за жорсткими правилами тих, хто побудував цю “автомагістраль” і тих, хто контролює її. Крім того, є ще одна величезна проблема, пов’язана з європейською “автострадою”. Для мислячих людей давно є зрозумілим, що цей побудований виключно на принципах всезростаючого споживацтва шлях веде в нікуди. Тож, може, ліпше нам не наздоганяти когось, щоби, зрештою, дістатися глухої стіни, а почати будувати власну дорогу, котра спроможна буде не лише обійти цю стіну, а й вивести нас на якісно новий виток суспільного (а в перспективі — цивілізаційного) розвитку?
Багато знайдеться тих, хто заперечуватиме тезу про власний шлях. Цим людям, вочевидь, комфортніше, не докладаючи особливих зусиль, плисти за течією, куди б вона їх не несла. Головний аргумент таких “плавців” — це глобалізація світу. Тобто нам, мовляв, не уникнути участі в процесах, характерних для нинішньої цивілізації, тому мусимо бути такими ж, як інші, та мати за взірець суспільні цінності заможних країн, тобто цінності, базовані на матеріальних чинниках. Разом з тим цими “глобалістами” не береться до уваги той факт, що якраз глобалізація і дає можливість будь-якій країні гучно заявити про свої духовні, інтелектуальні й культурні здобутки та переконати сусідів по планеті в їх цінності й перевагах. Ці здобутки є ядром суспільства, рушієм розвитку та матрицею для формування майбутнього.
Бог дав нам у 1991 році незалежність не для того, щоби ми, звільнившись від однієї системи, імперської, добровільно стали залежними від іншої — лихварської. Адже Україна, враховуючи численні фактори (географічні, історичні, ресурсні), має великі можливості стати центральною фігурою на багатьох мапах світу — політичній, економічній, науковій, культурній. Чи розуміють українські політики, що ці можливості ми зможемо зреалізувати лише за однієї умови — коли будемо діяти твердо, самодостатньо й виключно у власних національних інтересах? Час вимагає визнати пріоритетами наших інтересів такі питання: використання української землі (продовольча криза стрімко поширюється в світі, тому про продаж землі не може бути й мови!), енергозбереження та перехід на використання відновлювальних джерел енергії (геотермальної, сонця, вітру, річок), економія води. Ці проблемні питання давно є питаннями національної безпеки країни.
Пріоритетом нашої політики має стати й розв’язання проблем у духовній, культурній сферах. Українське суспільство невідкладно потребує морального оздоровлення. “Капіталізація” свідомості українців принесла суспільству цілий “букет” негативних явищ і процесів, які раніше не спостерігалися. Ці процеси перетворили працелюбство, скромність, вміння показати себе у чесному суперництві у гіпертрофовані грошолюбство, владолюбство й марнославство. А такі наші національні традиції, як бережне ставлення до рідних землі й слова, повага до батьків, шанування жінки й материнства, відповідальність за майбутнє дітей, потьмяніли під дією суміші з брутальності, жорстокості, тваринних інстинктів.
Те, що душа завмерла, зовсім не означає, що вона спить. У середині цього інформаційно-енергетичного згустку відбуваються активні процеси. Із отриманням нашим народом незалежності включився потужний і цілеспрямований механізм очищення його свідомості. Цей механізм поки для багатьох є невидимим, та з кожним днем обриси його, проявляючись, стають усе чіткішими.
Підтвердженням того, що процес очищення свідомості розпочався, є численні відкриття інформації стосовно нашої минувшини, збільшення числа груп людей (громадських, творчих організацій) із поглибленого вивчення та розповсюдження наших духовних першооснов. Виходить із небуття історична істина: саме із нашої землі почало бити джерело нинішньої цивілізації, культурні здобутки саме праукраїнців “запозичили” інші народи, записавши їх на свій рахунок, саме на нашій історії, украденій та “відкоригованій” на смак викрадачів, побудували історії своїх імперій інші національні спільноти.
Тож з відкриттям нашої минувшини міцніє і з кожним днем стає все більш чутним голос наших предків, який багато сотень років глушився чужими догмами та законами, облудою та брехнею. Спроби змінити ментальність українського народу через трансформацію його свідомості постійно супроводжують українців на їхньому історичному шляху і є нічим іншим, як намаганням певних сил завадити частині людства, яка мешкає на українській землі, виконанню нею цивілізаційного завдання: бути духовним лідером світу. Теперішні ж такі спроби, безсумнівно, є останніми в цій ері, яка добігає кінця. Наближаючись до межі, що розділяє епохи й цивілізації, замислимося над сенсом українського буття, проаналізуймо нашу історію та засвоймо її уроки.
Не треба особливо напружуватися, щоби побачити реалію сьогодення: переобтяжене власними всезростаючими споживацькими інстинктами й бездуховністю людство тоне в океані ним же створених проблем. Для того, щоби врятуватися, йому в уже недалекому майбутньому буде потрібен потужний ковчег новітньої конструкції. Зрозуміло, що саме країна-забудовник такого лайнера-ковчега й стане тим лідером світу, який очолить процес розгортання нової цивілізації. Не треба також бути особливим провидцем, щоби передбачити, яка саме країна поведе за собою всіх інших. Треба просто знати історію розвитку людства та відчувати ту потужну духовну енергію, якою дихає наша рідна українська земля.
Любов Чуб, м. Хмельницький