Я відкрив для себе поетку. Цілком випадково відкрив. І — незбагненно. Перебираючи якісь там книжки та по-новому розставляючи їх на полицях, натрапив на книжечку Катерини Коваль “Айстра біля очей”, видрукувану у видавничо-поліграфічному товаристві “Вік” 1996 року (м. Коломия). І дарчий напис на титульній сторінці: “Шановному Б.Г. — творчої наснаги та успіхів — автор, м. Кам’янець-Подільський, 2007 р.”.
Я відкрив для себе поетку. Цілком випадково відкрив. І — незбагненно. Перебираючи якісь там книжки та по-новому розставляючи їх на полицях, натрапив на книжечку Катерини Коваль “Айстра біля очей”, видрукувану у видавничо-поліграфічному товаристві “Вік” 1996 року (м. Коломия). І дарчий напис на титульній сторінці: “Шановному Б.Г. — творчої наснаги та успіхів — автор, м. Кам’янець-Подільський, 2007 р.”.
Книжечка, повторюю, побачила світ 1996 року. Тобто ще у минулому столітті. Автограф — року 2007-го. А ще отой Кам’янець-Подільський. Гм… Я ж ніби непогано знаю літературні таланти свого міста, а тут, бачиш…
Читаю далі. Виявляється, Катерина Коваль народилася 1947 року в селі Залуччя Чемировецького району — оте “Чемировецького” дуже мені сподобалося, бо ж ніхто з нормальних людей не каже “Чемеровецького” (на цю тему я колись навіть вірша написав, хоч ніде його не друкував).
Отже, малесенька книжечка вмістила в собі Залуччя, Коломию, Кам’янець, хоч, крім авторової біографії, ця топоніміка більш ніде не згадується. Та головне у цьому разі — те, ЯКІ вірші написала пані Катерина на двадцяти п’яти сторінках видання.
Я й сам колись, у відносній молодості, пописував щось схоже на вірші, аж доки збагнув, що то — не моє, на превеликий мій жаль. А тут…
Ні, спершу давайте розберемося: як ця книжечка знайшла мене? Як вона “ухитрилася” пролежати стільки років нечитаною мною? Очевидно, колись, переглядаючи пошту, я натрапив на оте видання у звичайному поштовому конверті, розпечатав, дістав книжечку та й, не читаючи, відклав “на потім”. А звідки ж ця жінка взяла мою адресу?
Ах, облиш… Хіба мало письменницьких довідників мають бібліотеки! З адресами, телефонами і навіть фотографіями.
Нарешті я переходжу до власне книжки. До айстри, що ото дихає біля очей. І… опиняюся в полоні справжньої поезії. Поезії, у якій “дороги сивіють від горя”. Поезії, котра складається “з краплин дощу по житній стрісі”. Поезії, в якій “стернею серпень коле ноги”. Поезії, що стискає горло, коли після розлуки поетеса побачила вершечок даху і з “комина хатини рідний дим…”
Та навіщо я тута мудрую-розхвалюю? Чи не простіше надрукувати кілька віршів Катерини Коваль, щоби згодом надіслати їй газету з тими віршами!
Але… Де ж адреса авторки? Ет…
А чи не надіслати ту газету з віршами професорові Віталію Нечитайлу, в Кам’янець? А він уже, відшукавши кам’янчанку, вибачиться перед нею за моє довге мовчання…
Броніслав Грищук, м. Хмельницький
Слово. Триптих
І.
Жагуче, наче прозелень трави,
До сонця слово рвалось щиро.
Дививсь суворо вітер з-за гори
І подихом вбивав щоденно віру.
І падав дощ — холодний, затяжний.
І билась думка об залізні грати,
І так було далеко до весни.
І ніч стояла до світанку вартовою.
Та десь зоря світилась угорі,
І біле сяйво в душу запливало.
Чекало слово ранньої пори,
А над листком паперу ніч ридала.
2.
Пригублюю слова, неначе цвіт:
Живі вони і дихають весною.
Стежина, що вела колись у світ,
Вже заросла зеленою травою.
Її хіба по пам’яті знайдеш
Між трьох доріг, у білих-білих квітах.
І котить хвиля голос: “Як живеш?”
А відповідь краде, відносить вітер.
3.
А так тепло в душі,
Коли слово зійде —
Ніжний паросток болю і муки,
Ще прозоре, таке молоде-молоде.
Відчуваєш його в серці стукіт.
Ту жагу поривань,
Його радісний спів.
Ту бентежну схвильованість літер.
В ньому музика дня,
Світанковий мотив.
І зоря на вечірньому вітрі.
***
Дороги сивіють від горя,
Дороги стрімкі і круті.
Мовчать, які німі. Не говорять
І в радості, і у біді.
Пливуть понад ними тумани,
Окопи повзуть, як вужі.
Й лікує доріженькам рани
Пил степу і сік споришів.
***
Відшуміла гроза
Срібним помахом крил.
І затих розхвильований вітер.
Лиш дзвеніла вода
У сплетінні рослин.
Билось серце на дні
Трав’янистого літа.
Додому
Стежина полем,
Дорога біля лісу.
Ось хата лісника,
Колгоспний сад.
Я тільки з поїзда —
Додому, звісно,
Приїхала із чарівних Карпат.
Знайоме все і знов
Таки хвилює
Тут кожний камінь,
Горбичок землі.
Ось ліс шумить,
Слова мої він чує,
І ця земля, що йду оце по ній.
Іду, а на душі тривога й свято…
Стиснуло горло
подихом важким,
коли побачила
вершечок хати
і з комина хатини рідний дим.
***
Щось скажу й не скажу,
Щось напам’ять лишу,
І у чомусь загадкою стану.
Білий день так спішить.
Ти спішиш. Я спішу.
Бо не рано, не рано, не рано.
Ти рукою махнеш і мені, й не мені.
Тільки погляд торкнеться, як промінь.
Рожевіючий мак опаде на вікні,
Як з роками і мрія, і спомин.
***
Цвіте акація, цвіте.
Уже купатись час.
Веду малих своїх гостей
У сад старий до нас.
А сад старий до всього звик
І на дощі промок.
А ми, як у голодний рік,
Акацію їмо.
***
Ми близько так — через поріг,
Ми близько так — через стіну.
День розкрутив уже свій ріг,
День маски всі з лиця стягнув.
Ми все ж невпізнанно-чужі,
Не докричатись — глухо все.
В будинках цих ми ще живі,
Та з душ цих холодом несе.
***
На всі чотири сторони,
Де вільні всі світи,
Вже все переговорено
У буднях суєти.
Вже все переспівалося
Під музику душі.
Не вдалося, не склалося.
Розходимось чужі.
На всі чотири сторони,
Вітрам наперекір.
І тінь чиясь ізморена
Блука під світлом зір.
***
І не в’язались вже слова…
Лиш сплеск печалі біля серця.
Останню краплю день спивав
Уже з порожнього відерця.
Перелистовуються дні.
Мов у душі своєї допит.
Згасає небо у вікні
й в твоїх очах кохання топить.
***
Знепогодились дні по-осінньому в небі.
Журавлині ключі вже в полоні доріг.
Всі тривожні думки відганяєш од себе,
І крізь болі і сум пробивається сміх.
Забреду у твій день, може, й того не хочеш,
Де вже інша рука на твоєму плечі.
Та довірливо так задивляється в очі
Ця самотня стежина на осіннім дощі.
***
З’явлюсь краплиною дощу,
В вікно постукаю до тебе.
Веселим вітром поспішу,
Яскравим сонцем в чистім небі.
Торкнусь очей твоїх, повік,
Буду незрима із тобою.
І дам тобі цілющий лік,
Серце, розколоте надвоє.
Хай не відчуєш, все одно
Не зраджу погляду німого.
Я лиш постукаю в вікно
Краплинкою дощу живого.
***
Не забувається. Ніщо.
Той слід у пам’яті глибокий.
І знову дні нові, як шовк,
З рук вислизають рік за роком,
Не забувається. І знов
Цвіте весна бузком невинно.
І гріє душу та любов,
Яка забутися повинна.
***
А ти пішла на поклик серця.
А вслід огуда, наче присуд.
А вітер, наче старець, сперся
На тин обшарпаного лісу.
Чужі слова: “Чи сонця мало?
Чи так її поранив світ?”
Ти не почула. Серце звало.
І ти пішла за серцем вслід.
***
З легенди давньої і сивої,
З краплин дощу по житній стрісі,
Ні, я тебе зовсім не силую,
Ти тільки в думці повернися.
День в ластовинні по-дитячому
біжить тобі назустріч, сяючи.
Ти розумієш його в дечому,
І в дечому, з зітханням каючись.
По білих клавішах — ох ця музика,
Де так багато тих голосів.
Як добре з друзями, як просто з друзями,
Коли у голос один — усі.
***
У затінку цих велелюдних вулиць,
Де ходить їх довірливість свята,
Дві думки і два слова розминулись,
Й затихла їх напружена хода.
Прогупала, пролетіла, як вихор,
І сліду вже немає в споришах.
У затінку цих вулиць уже тихо,
Та чути — чиясь схлипує душа.
Запах полину
Запах полину терпким настоєм.
Це літо вистояне в травах,
Де небо голубим сувоєм
У блискавичних сяє барвах.
Стернею серпень коле ноги.
Калини жар в очах палає.
І чуємо — біжать дороги.
І знаємо — доріг немає.
Полинний запах гірчить у слові,
Тривожить душу, жадає муки.
Стеблина нашої диво-любові
зв’язала тихо сплетені руки.
Катерина Коваль