Сьогодні важко знайти людину, яка б не чула про ВІЛ-інфекцію та СНІД. Більшість українців знають про них лише з екранів телевізора чи сторінок газет, оскільки особистих контактів із такими “неправильними” хворими більшість намагається уникати. Поки що українське суспільство не готове ставитися адекватно до цього захворювання та людей, які потрапили в його тенета.
Сьогодні важко знайти людину, яка б не чула про ВІЛ-інфекцію та СНІД. Більшість українців знають про них лише з екранів телевізора чи сторінок газет, оскільки особистих контактів із такими “неправильними” хворими більшість намагається уникати. Поки що українське суспільство не готове ставитися адекватно до цього захворювання та людей, які потрапили в його тенета.
Спробуйте уявити собі перепов-нену маршрутку в гарячий літній день. На зупинці в неї насилу протискується пасажир. Виймає гроші, щоб сплатити проїзд, і чує: “Ми повинні попередити вас, що тут знаходяться, в основному, ВІЛ-інфіковані люди. Ви, звичайно, можете їхати з нами або вийти”. Подумайте, що зробить пасажир? Є хоч один шанс з тисячі, що він залишиться їхати з усіма? Думаю, він вискочить назовні раніше, ніж дослухає до кінця. І такою буде реакція більшості населення, яке знає про ВІЛ-інфекцію з чуток. Можна також легко уявити реакцію працівників і клієнтів перукарні, якщо будь-яка дівчина просить зробити їй манікюр і відкрито зізнається, що у неї ВІЛ. Нескладно здогадатися, що в такому випадку виникне шок у кабінеті стоматолога, гінеколога, на пляжі, в кафе чи в будь-якому іншому громадському місці. Одна з моїх знайомих, ВІЛ-позитивна жінка, розповідала, як працівниця ЖЕКу боялася доторкнутися до її паспорта, дізнавшись про її статус. “Так у вас є ВІЛ? Відійдіть від столу, будь ласка! Ще далі!” — тараторила вона в паніці. Жінка намагалася пояснити їй, що хвороба не передається повітрям, тим більше не перейде з паспортом. Але співрозмовниця була настільки наляканою, що ледве дихала.
Соціальна істерія, яка виникла довкола проблеми ВІЛ/СНІДу, утворилася не без дії різних груп професіоналів. Чи були це лікарі, які поширювали свідомо помилкову інформацію, щоб посіяти паніку серед населення і змусити його самостійно приймати надзвичайні заходи безпеки? Чи роздули її ЗМІ в пошуках скандальних подробиць і страшних сенсацій?.. Як би там не було, сучасне суспільство зіткнулося з проблемою неконтрольованої СНІД-паніки, яка розколола людей за їх ВІЛ-статусом, притому багато “здорових” не проти ізолювати “інфікованих”, як прокажених в середні віки. Зупинити цю паніку, змінити ставлення соціуму до проблеми і людей, зачеплених нею, сьогодні досить складно. Страх породжує недовіру до ВІЛ-позитивних людей, їх відторгнення, небажання зрозуміти їх біль і відчай, відсутність співчуття і тверду впевненість — мене це не стосується, я ніколи не опинюся на їх місці.
“Якщо я дізнаюся, що у мене ВІЛ, то повішуся!” — стверджує один мій знайомий, який регулярно перевіряється на інфекцію для роботи за кордоном. Кожного разу зізнається, що йому страшно здавати аналіз, оскільки життя зі страхітливим діагнозом “ВІЛ-позитивний” він собі не уявляє. Але так жиуть сотні тисяч людей в Україні. І, що дивно, життя багатьох із них наповнилося сенсом саме після того, як сталося, здавалося б, непоправне! Люди, почувши вирок, виявилися досить мужніми, милосердними, щоб стати опорою для тих, кому судилися такі ж страждання, і відкритими, щоб об’єднатися.
Саме з цією метою з’явилося Хмельницьке обласне відділення “Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД” (ЛЖВ), яке сьогодні активно відстоює права ВІЛ-позитивних людей, лобіює їх інтереси на всіх рівнях влади, формує толерантне ставлення в суспільстві з метою зниження рівня дискримінації…
Чи є життя після діагнозу? Самі “хворі” живуть здоровіше та цікавіше, ніж деякі зі “здорових”. Багато з них, дізнавшись про діагноз, усвідомили дорогоцінність життя. У Хмельницькому обласному відділенні працюють звичайні люди, які мають неймовірну силу духу, з любов’ю до людей і до самого життя, з прагненням допомогти, не зважаючи на власні чималі проблеми зі здоров’ям. Сьогодні вони допомагають ВІЛ-позитивним людям перестати думати про смерть і про те, що їх життя на цьому закінчилося, допомагають знайти сили встати з колін, поглянути на проблему по-іншому і продовжувати жити повноцінно: почати будувати своє майбутнє, створювати сім’ї, народжувати дітей. З сучасними методами терапії вони можуть народити здорових нащадків. Ось тільки в якому суспільстві житимуть ці діти? У заляканому і байдужому чи у співчутливому?..
Красиві люди. Молоді і красиві. Багатьом з них до 30 років або трохи більше. Якщо вони і відрізняються від інших, то лише особливим виразом очей, в яких є і біль, і надія. Надія на підтримку або хоча б розуміння. Зруйнувати цю стіну відчуження, в першу чергу, під силу ЗМІ. Їх сила дії на громадську думку досить велика, треба лише почати…
О.Данильчук, заступник керівника обласного відділення ЛЖВ