Хмельничанин Юрій Мартинов плаванням почав займатися в шість років. Тоді до басейну його привели батьки, сподіваючись, що син зможе побороти страх води. Дуже скоро боязнь хлопчика справді минула, більше того: він полюбив воду і продовжив тренування, але вже з іншою — спортивною метою. І це при тому, що з народження в Юри немає руки…
Хмельничанин Юрій Мартинов плаванням почав займатися в шість років. Тоді до басейну його привели батьки, сподіваючись, що син зможе побороти страх води. Дуже скоро боязнь хлопчика справді минула, більше того: він полюбив воду і продовжив тренування, але вже з іншою — спортивною метою. І це при тому, що з народження в Юри немає руки…
— Юро, виходить, що батьки — головні винуватці твоєї плавцівської кар’єри?
— Записати мене до басейну була їх ініціатива, тому на водні процедури спочатку ходив без особливого ентузіазму. Любов до плавання прийшла поступово. Я й не помітив, як з часом прикипів до нього всією душею. Ці почуття й стали головним двигуном прогресу. Ще завжди допомагала впертість, яка змушувала доводити, в першу чергу самому собі, що все можливо.
— Варто лише захотіти…
— Не просто захотіти, а докласти максимум зусиль, аби отримати гарний результат. Без цього ні в спорті, ні в будь-якій іншій сфері далеко не заїдеш. Бувають моменти, коли здається, що варто зупинитися. Мені такі думки прийшли в голову, коли басейн обласного центру фізичного виховання учнівської молоді закрили на кілька років на капітальний ремонт. Добре, що вчасно схаменувся: тоді я вже дійшов до норматива майстра спорту і шкода було кидати справу на півдорозі. Тому поки нашу альма-матер оновлювали, разом з іншими спортсменами продовжував тренування в 12-метровому басейні при сауні ЗОШ №26. У таких умовах важко досягати високих результатів, але це краще, ніж просто нічого не робити.
— За програмою обміну майбутніх лідерів ФЛЕКС, останній рік школи ти провів у США. За кордоном продовжував займатися спортом?
— Навчався в СЗОШ №1 з поглибленим вивченням англійської. Свої шанси пройти відбір ФЛЕКС оцінював дуже скептично. Претендентів обирали в три тури і щоразу, коли потрапляв у наступний, трохи дивувався. Хоча умови: знання англійської та інші завдання виконував без особливих зусиль.
У США я потрапив до родини, яка мешкала в невеличкому містечку Морісвіль штату Індіана.
У них плавання — сезонний вид спорту: переважно зимовий, тому з приходом весни-літа деякі проблеми з тренуваннями все ж були. Але від цього мої загальні враження про країну та людей не потьмяніли. Я побачив життя американців не як турист, а зсередини. І коли повертався в Україну, з одного боку, радів, що зустрінуся з рідними, друзями, а з іншого, сумував, бо не хотілося розлучатися зі своїми американськими товаришами.
— Розслаблятися вдома не було коли: тебе чекав вступ у вуз.
— В Америці я вивчав економіку, яка була для мене значно цікавішою за інші предмети. Тому й вирішив фах обрати подібний. Зараз я студент вже четвертого курсу Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Буду економістом-міжнародником.
— Спеціальність дуже престижна. Як встигаєш і з освітою, і зі спортом?
— Тримати їх на одному рівні, не віддаючи перевагу чомусь одному, нелегко. Найбільше труднощів було в перші місяці студентства, коли тільки-но облаштовувався та обживався у столиці. Тепер усі побутові проблеми залишилися позаду, відпрацювався режим. Щодня маю по два заняття: зранку дві години і після пар — ще стільки ж.
Якщо ж викликають на збори чи змагання, то декан підписує всі мої прохання про перенесення заліків чи іспитів. Від викладачів поблажок ніяких не маю, іноді навіть навпаки. Більшість із них не знають, що я спортсмен. Та й поступки мені не потрібні: якби хотів навчатися за спрощеною системою, вступив би до інституту фізкультури.
— Після переїзду в Київ тобі довелося змінити наставників.
— На централізованих зборах зі мною займається старший тренер національної паралімпійської збірної з плавання Геннадій Вдовиченко. У Києві на місці працюю з Юрієм Фісенком та Юрієм Зевіним. До речі, в останнього в команді лише дівчата. Тому мені дуже пощастило з компанією, про таку мріє кожен хлопець (сміється — авт.). Коли приїжджаю в рідне місто, наприклад, як зараз — під час канікул, то продовжую брати уроки в своїх тутешніх вчителів — Тетяни Заводної, Наталі Зубатюк, Михайла Козубая. До речі, при нагоді хочу всім їм подякувати, а також обласному центру “Інваспорт” та Національному паралімпійському комітету.
— Після чемпіонату Європи, який приймав німецький Берлін, минуло трохи більше місяця. Вже звик до статусу срібного і бронзового призера головних змагань континенту?
— Поки що я маю небагато нагород з турнірів такого престижного рівня. Серед них лише три золота відкритого кубка Москви ім. Попова, бронза відкритого чемпіонату Англії, а також третє місце чемпіонату світу. Тому неважко здогадатися, наскільки приємно було отримувати європейські відзнаки.
Від початку року разом із національною командою мав сім зборів. Тренувалися переважно в Євпаторії на базі національного центру паралімпійської та дефлімпійської підготовки. Але перед самими змаганнями захворів та й під час турніру почувався не дуже добре. Це трохи зіпсувало настрій, але не бойовий дух.
Найбільш прогнозованою для нашої команди була нагорода в комбінованій естафеті 4х100 м. Торік у цій дисципліні на чемпіонаті світу ми показали третій результат, тому нас вважали одними з лідерів і на континентальній першості: тут ми стали другими. На своїй улюбленій стометрівці брасом до фінішу дістався третім, на дебютних 200 метрах комплексним плаванням — шостим.
— Ці нагороди — солідна заявка на участь у Паралімпійських іграх-2012.
— Потрапити на них реально, якщо виправити і допрацювати деякі моменти. Мене включили в список потенційних претендентів на паралімпійську путівку. Головне — продовжувати працювати в тому ж дусі і прогресувати.
— На яких найближчих змаганнях перевірятимеш цей прогрес?
— На жаль, у нас внутрішніх стартів не так багато: два-три в рік. У грудні відбудеться кубок України, на якому маю показати кращі результати, ніж на чемпіонаті Європи. Перший навчально-тренувальний збір до нього відбудеться в середині вересня, другий — безпосередньо перед самими змаганнями.
Ольга Цимбалюк
Фото з архіву Юрія Мартинова